Затемнення - Майер Стефани Морган

— А я кажу, обговорюється, — прогарчала я. І підняла долоні, щоб розстібнути ґудзика на своїй блузі.

Едвард схопив мене за руки і притиснув їх до боків.

— А я кажу, ні, — рішуче заперечив він.

Ми сердито витріщались одне на одного.

— Ти сам хотів знати, — зауважила я.

— Я гадав, це буде щось хоч трохи реалістичне.

— Отже, ти можеш попросити про будь-яку безглузду річ, якої хочеш ти, — на кшталт одруження, — а от мені не дозволено навіть обговорити те, чого хочу я…

Доки я вичитувала, він склав мої руки разом, утримуючи їх однією своєю, а другою затулив мені рота.

— Ні, — його обличчя зробилось кам’яним.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. І коли гнів почав танути, я відчула дещо ще.

Лише хвилина, і я збагнула, чому я знову дивлюсь у підлогу, чому обличчя знов палає, чому я відчуваю важкість у шлунку, чому очі стали вологими, чому мені раптом захотілось тікати геть із кімнати.

Відмова прошила мене підсвідомо і дуже боляче.

Я знала, що це нерозумно. Ми вже неодноразово обговорювали те, що у будь-яких ситуаціях моя безпека — перш за все. Досі я ніколи не виказувала такої чутливості. Я втупилась у золотаве простирадло на ліжку, що так личило до Едвардових очей, намагаючись прогнати рефлективну реакцію, яка казала мені, що я непотрібна і небажана.

Едвард зітхнув. Його рука з мого рота пересунулась на підборіддя, він трохи підняв моє обличчя, доки я не поглянула на нього.

— Що тепер?

— Нічого, — пробурмотіла я.

Він довго старанно досліджував моє обличчя, а я невдало намагалась відвернутися від його пильного погляду. Раптом його брова поповзла догори, а вираз обличчя зробився наляканим.

— Я образив твої почуття? — вражено запитав він.

— Ні, — збрехала я.

Знагла — так швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, як це трапилось, — однією рукою він пригорнув мене до плеча, а другою вже заспокійливо гладив мене по щоці.

— Ти знаєш, чому я мушу сказати «ні», — тихо прошелестів він. — Ти ж знаєш, що я також тебе хочу.

— Справді? — прошепотіла я голосом, повним сумнівів.

— Звісно ж, хочу, ти ж моя дурненька, гарненька, суперчутлива дівчинко, — він засміявся, і його голос одразу став змовницьким. — Хто ж тебе не хоче? В мене таке відчуття, що в мене за спиною вже вишикувалась черга претендентів на моє місце, які тільки і чекають, щоб я схибив… Ти занадто бажана, це до добра не доведе.

— Ну, і хто тепер дурненький? — відповіла я, засумнівавшись, чи можна додати до слів «незграбна», «сором’язлива» та «недотепна» слово «бажана» в чиємусь нотатнику.

— Може, мені зробити публічну заяву, щоб ти повірила? Розказати тобі, чиї імена будуть у переліку? Деякі з них ти чудово знаєш, але деякі можуть тебе і здивувати.

Я відірвала голову від його грудей із кислим виразом обличчя.

— Ти просто намагаєшся мене відвернути від розмови. Повернімося до справи.

Едвард зітхнув.

— Скажи мені, щo я зрозуміла неправильно? — я намагалась говорити відсторонено. — Твої вимоги — це шлюб, — (я не могла вимовити це слово, не скривившись), — сплата за моє навчання, додатковий час, і ще ти був би не проти, якби мій транспортний засіб пересувався трохи швидше, — я питально звела брови. — Я все перелічила? Величезний список вийшов, скажу я тобі.

— Вимогою є лише перший пункт, — здавалося, Едварду важко зберігати спокій. — Усі інші — лише прохання.

— А моя єдина, нещасна, малесенька вимога — це…

— Вимога? — перервав він мене, раптово знов зробившись серйозним.

— Так, вимога.

Його очі звузились.

— Для мене одруження — важкий крок. І я не збираюсь погоджуватись, доки не отримаю щось навзамін.

Він нахилився, щоб прошепотіти щось мені на вухо.

— Ні, — оксамитовим голосом прошелестів він. — Зараз це неможливо. Пізніше, коли ти будеш не така вразлива. Белло, будь терплячою.

Я намагалася зберегти свій голос твердим та розважливим.

— Але саме в цьому і проблема, розумієш? Коли я буду менш вразлива, я вже не буду тією Беллою, якою є зараз. Уже не буду! І я не знаю, ким я стану тоді…

— Ти залишишся тією ж Беллою, — пообіцяв він.

Я насупилась.

— Якщо я зайду так далеко, що захочу вбити Чарлі, й за першої ж можливості вип’ю кров із Джейка або Анжели, де правда в твоїх словах?

— Це минеться. І сумніваюся, що тобі захочеться пити собачу кров, — він удавано здригнувся на саму думку. — Навіть перволітком ти матимеш вишуканіший смак, щоб опуститися до цього.

Я проігнорувала його спробу збити мене з пантелику.

— Але це назавжди залишиться тим, чого я бажатиму найпалкіше, правда ж? — кинула я виклик Едвардові. — Кров, кров, якомога більше крові!

— Факт того, що ти досі жива, доводить те, що ти не права, — зауважив він.

— Вісімдесят років потому, — нагадала я йому. — Я маю на увазі фізично, звісно ж, я розумію, що на інтелектуальному рівні я… згодом, певна річ, я зможу себе контролювати. Але чисто фізично я завжди жадатиму крові.

Він не відповів.

— Отже, я буду іншою, — зробила я висновок, не зустрівши аргументів проти. — Тому що зараз у фізичному плані немає нічого, чого б я хотіла більше, ніж тебе. Я хочу тебе більше, ніж їжі, води чи повітря. На інтелектуальному рівні я розумію, що є речі романтичніші й важливіші. Але на фізичному…

Я обернулась, щоб поцілувати його долоню.

Він глибоко вдихнув. Це прозвучало трохи нерішуче.

— Белло, я можу тебе вбити, — прошепотів він.

— Не думаю, що ти здатний на це.

Едвардові очі звузились. Він швидко забрав руку від мого обличчя і заклав за спину, щоб узяти щось, чого я не бачила. Пролунав приглушений виляск, і ліжко під нами затремтіло.

В його руці з’явилось щось темне, він простягнув долоню вперед, щоб я уважно роздивилась. Там була металева квітка, одна з кованих троянд, що прикрашали металеві стійки та балдахін ліжка. Він стиснув руку на секунду, його пальці злегка здригнулися, і він знов розтулив долоню.

Не кажучи ні слова, він простягнув мені шматок зім’ятого й нерівного чорного металу. На ньому відбився внутрішній бік Едвардової долоні, ніби на шматку пластиліну, що його стиснула в кулачку дитина. Ще за півсекунди потому той шматок перетворився на чорний пісок на його долоні.

Я люто зиркнула на нього.

— Я не це мала на увазі. Я і так чудово знаю, який ти дужий. Не треба псувати меблі.

— Тоді що ти мала на увазі? — похмуро спитав він, відкидаючи пригорщу металевого піску в куток кімнати, і вона вдарилась об стіну й забарабанила, як краплини дощу.

Едвардові очі уважно роздивлялись моє обличчя, доки я намагалась пояснити.

— Я, звісно ж, мала на увазі не те, що ти фізично не здатний зробити мені боляче, якщо захочеш… а те, що ти не хочеш робити мені боляче… ось чому я гадаю, що ти не здатний на це.

Він почав хитати головою ще до того, як я закінчила пояснення.

— Це може не спрацювати, Белло.

— Може, — перекривляла його я. — Ти маєш не більше гадки про те, про що ми говоримо, ніж я.

— Саме так. Невже ти справді думаєш, що я можу наразити тебе на такий ризик?

Я довго й пильно дивилась йому в очі. В них не було жодного натяку на вагання, жодної ознаки поступливості.

— Будь ласка, — нарешті прошепотіла я, втім, не маючи жодної надії. — Це все, чого я хочу. Будь ласка, — я заплющила очі на знак капітуляції, очікуючи на швидке та беззаперечне ні.

Але Едвард не відповів негайно. Я просто не могла повірити своїм вухам, він знову дихав нерівно. Я розплющила очі й подивилась на Едварда, його обличчя було скривлене мукою.

— Будь ласка? — знов прошепотіла я, моє серце тріпотало дедалі швидше. Я квапливо вимовляла слова, поспішаючи скористатися перевагою раптової непевності в його очах. — Ти не повинен давати мені жодних гарантій. Якщо це не спрацює, що ж, так і буде. Просто давай спробуємо… Лише спробуємо. І я погоджусь на все, що ти хочеш, — хутко пообіцяла я. — Я вийду за тебе заміж. Я дозволю тобі заплатити за Дартмут, я не скаржитимусь на те, що потрібно давати хабар, аби я вступила. Навіть можеш придбати мені швидку машину, якщо це зробить тебе щасливим! Тільки… будь ласка!