На запах м’яса - Дашвар Люко

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 80

Білосніжне кам’яне янголятко несподівано повернулося за кілька років. Одного дня Майка повернулася додому – зморена, спітніла, – залізла під душ, потяглася до мильниці й побачила посеред різнобарв’я обмилків крихітну білу фігурку. Так розчулилася, аж заговорила до янголятка:

– Моя ти крихітко… Не ображайся. Вибач… Більше не загублю. Завжди при мені будеш. Нікому не віддам…

Висушила білий камінь, на радощах виклала янголяткові: «А в мене такі зміни в житті! Їду з Генічеська! До Києва! Може, навчатися буду. Ти допомагав, янголе? Не забував мене?» Поклала білу фігурку у внутрішню кишеню рюкзака, усміхнулася: тепер ще ліпше стане… Тож не випадково – білий янгол у руку, коли конче треба змити із себе гірку сіль…

Від спогадів – гірко. У забутій Богом сірій хатинці на Лупиному хуторі Майка вивалює з рюкзака весь мотлох, врешті намацує на дні холодну кам’яну фігурку, без вагань кладе до кишені пуховичка, передбачливо задуває свічу, виходить у двір. Сніг коле щоки, мороз прикладається, та Майчиним тілом ще вирує гаряче збудження – спонукає до дурниць. Гукнути, щоби аж луна… Бігти навпростець, упасти на коліна. Лице в небеса. Вити відчайдушно й моторошно, щоби аж вовки по ярах затрусилися.

Гасить тремтіння, роззирається: від ґанку – сліди у бік березового гаю. Майка уявляє худорлявого п’яного кульгавого хлопця. Ступає по слідах: крок у крок. У нього… сильні руки. Він… уміє. Після примхливої близькості минула година, та Майчине серце й досі б’ється-калатає. Хай він повернеться! Бо з ним болю не стало, ніби брав її і ворожив-зцілював.

Ніч – проти: ховає місяць за хмарами, замітає снігом хлопцеві сліди. Майка стискає в долоньці кам’яну фігурку, спустошено брьохає до Уляниної хати.

– Це вам. Із Різдвом…

Уляна наче чекала. На столі дві тарілки порожні, виделки при них.

– Дякую… – ставить янгола поряд із фотографією хлопчини в бейсболці. – Повечеряємо?

Майка не виламується. Скидає пуховичок, сідає біля столу.

– Ви не подумайте, що я… заради вечері… Подякувати хотіла. За кашу, за піч… Що людей покликали… на допомогу.

– Знову каша. – Уляна усміхається, накладає на тарілки гречку з м’ясцем.

Майка помічає на підвіконні вигадливі свічки.

– Класні свічки!

– То мій заробіток.

– Самі робите?

Уляна киває, ставить на стіл чорну пляшку.

– По чарці? За Різдво?

Густий кагор по мізках – дзень! Розвезло, розчервонілася.

– Уляно… Ви звідки?

– З Києва.

– Невже тут краще?

Уляна мовчить. Дивиться на фотографію хлопчини в бейсболці.

– Син? – питає Майка.

– Син.

– У мене теж… Мати. Була. – Майчині думки раптом дичавіють, скачуть мавпами, меле, не зупинити. – А… Пусте. Ви казали: «Зайду надвечір». І не зайшли. От я і… сама до вас. Бо, думаю, раптом трапилося щось… І про грубку обіцяли розказати… А ви як зранку пішли, то в мене цілий день двері не зачинялися. Поштарка така… Галя! З чоловіком приїжджала. Руки мені рятувала. А… Ви ж не знаєте – я пальці попекла!

Майка здирає носовички з долонь – дивіться, не брешу!

– У мене китовий жир є. – Уляна підводиться, дістає з полички скляну баночку, заповнену напівпрозорим зеленувато-жовтуватим еліксиром. Змащує Майчині пальці. – І з собою дам. При опіках китовий жир найкраще рани гоїть. – Обмотує пальці носовичками. – Краще?

Майка дивиться на Уляну розгублено.

– Стільки подій… І грубка, і сусіди ваші, і Галя… І каліка той за шпателем повертався. Знаєте?… – Майка згадує кульгавого хлопчину, щосили стискає ноги, вгамовуючи жадання.

– Ні, – хитає головою Уляна. І нащо дитині казати, що санчата з дровами до Майчиної хати приволокла, у віконце зазирнула і… повернула назад. Ще й Реп’яха завернула вчасно.

– Каліка… Чому він каліка? – питає гостя.

– Не знаю. Я ж не тутешня.

– Чому ви тут?

– А ти?

– Я?! – Майка кліпає повіками, дивиться на янголятко недобре: от і живи з Уляною, раз користі від тебе ніякої. Був би охоронцем, хіба б Майка так занепала?…

– А я – назавжди, – усміхається зухвало. Забула, як увечері божилася – тільки до наступної п’ятниці. – От тільки не питайте «чому»! Бо ляпну, а ви потім лаятимете себе подумки: «Навіщо спитала?! Краще б не знала!» І мене картатимете. Що не збрехала. А мені тепер… геть не брешеться!

– Не питатиму.

У кімнатці – тиша. Тільки дрова в печі потріскують.

– Ще по чарці?…

– Хочу! – Майчин язик – поперед думок. – А ви… Теж назавжди?

– Ні.

Майка лякається.

– А до літа… будете?

– Буду.

– Добре… Мені – щоби ви до літа…

– Навіщо?

Майка знизує плечима.

– Та так… – Дивиться на янголятко з ненавистю.

– У нас тут сусіди добрі, – чує Улянин голос. – І Валерій Михайлович Троянов. І Сашко… Та й у Капулетцях незлі люди живуть. Завжди допоможуть. Жир китовий баба Горпина дала. Той же Толя…

– Піду! – Майка раптом підхоплюється. Чому ж вона в Уляни й досі? Він же… повернувся. Він там. Біля Майчиної хати. Смішний, жилястий, кульгавий… «Та добре!» Чому він усе повторював: «Та добре»?

– Можеш у мене заночувати, – пропонує Уляна.

– Не можу. – Майка натягує пуховичок, суне до дверей.

– Зачекай! І я для тебе гостинець маю. – Уляна дістає з полички дволітрову емальовану каструлю, витирає рушником. – У тебе ж каструль нема? А тепер буде. І каші покладу, щоби порожню не дарувати.

Майка притискає до живота каструлю з теплою гречкою, суне до дверей.

– А як я закричу… у своїй хаті. То ви почуєте?

– У нас тут спокійно, – відказує Уляна. – Місцеві кажуть: усі, хто полюбляв по чужих обійстях шарудіти, померли. Улітку цигани гастролюють, а взимку сюди й захочеш – не доберешся.

– А як я закричу… ви ж почуєте? – уперто перепитує Майка.

– Почую.

– Добраніч…

Майка брьохає до темної сірої хати – холодно. Сніг наче з прірви. Зупиняється перед хвірткою. Ковтає хвилювання, поправляє волосся, пробує нахабно й зухвало усміхнутися: «За шпателем повернувся?…» Ступає на подвір’я і тільки тепер розуміє: сніг… Усе накрив, приховав, вичистив. Біля хатки – жодного сліду. Майка штовхає причинені двері, зазирає в кімнатку. Нікого…

– Куди всі поділися? – Реп’яхова Тома відчинила магазин о восьмій ранку. Стала на порозі – брови чорним наведені, вуста малинові, туніка п’ятдесят восьмого розміру на пишному тілі потріскує, фетрові уги камінцями виблискують. Краса!

Роззирнулася: вимерли Капулетці! Жодного покупця. А мали б об’явитися. Стара Горпина пенсію отримала, казала, купить цукру і десять літрових банок. Полканова Зойка до пальта для свого малого прицінювалася, Горох уже два дні по горілку не йде. Невже десь накалимив, зараза? І городські з Лупиного хутора запізнюються. Чому не йдуть? У них же засіки – як шлунок у голодного: і півкіла гречки не втримає. Невже й досі сплять?…

Матюкнулася на рудого облізлого собаку, – застиг за метр, в очі заглядає, – винесла лопату для снігу, заходилася поріг розчищати, аби без діла не мордуватися. А серце муляє: щось підозріле з Петром коїться. Ой, підозріле. Як материну хату продав, підмінили чоловіка. Гроші віддав, а очі й досі відводить. Наче скіпка в серці. І кохатися щось… не дуже рветься. На Різдво так і не злигалися, хоч Тома самогонки хильнула, чоловіка до дивана притисла: «Ну, що?… Ти – Чапай, я – Анка?» А воно кривиться: «Щось теє… стрес в організмі. Геть зморився». Зморився?! На Різдво?! Та мать твою!

Аж лопату спересердя кинула. Руки в боки: так… І що робити?…

Думку про іншу жінку, яка могла б у Петра завестися, першою відмела. Чоловік весь час перед очима, та й нема Томі конкуренток у селі й околицях. А водія рейсового автобуса послухати, то й на двісті кілометрів навкруги нема, бо як до Києва по товар їде, водій хоч як, та торкнеться Томиної дупи: «Ох, ти пишна…» Що є, то є. Наїла тіла – є чим похвалитися.

Почухала ляжку, засмутилася.

– Клімакс у нього! – поставила діагноз і тільки замислилася, як із тою бідою впоратися, а тут стара Горпина до магазину суне. Стиць, бабо! Згадала про цукор, банки!

Ознакомительная версия. Доступно 16 страниц из 80