Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора

— Якщо наша дитина буде поводитися так, як і ці шибайголови, то я втоплю її у річці, — сказала я Метью, на хвилину заскочивши до його кабінету, щоб відпочити.

— Вона неодмінно буде поводитися так само, в цьому ти можеш не сумніватися. І ти її не втопиш, — сказав Метью, відкладаючи ручку. Ми й досі сперечалися про здогадну стать нашої майбутньої дитини.

— Що я тільки не перепробувала! Умовляла їх, урезонювала, благала, навіть намагалася підкупом домогтися гарної поведінки, чорт забирай! Але від булочок пана Праєра Джек став іще непосидючішим, бо вони йому енергії додали.

— Усі батьки роблять такі помилки, — з посмішкою зауважив Метью. — Ти намагаєшся стати для них приятелькою. А треба ставитися до них як до цуценят. І гарний стусан набагато краще сприятиме становленню твого владного авторитету, аніж величезний м’ясний пиріг.

— Ти що, даєш мені виховательські поради з тваринного світу? — спитала я, пригадавши дослідження вовків, яке колись опублікував Метью.

— Фактично, так. Якщо цей безлад триватиме й далі, то їм доведеться мати справу зі мною, а я не роздаю стусанів. Я кусаюся. — Метью розлючено зиркнув на двері, за якими почувся гучний тріск, супроводжуваний боягузливим «Вибачте, пані».

— Дякую за обіцяну допомогу, але я іще не дійшла до такого розпачливого стану, коли пора вдаватися до дисципліни, що тримається на покаранні. Поки що не дійшла, — сказала я, виходячи з кімнати.

Два дні я розмовляла з дітьми голосом директора школи і ввела таке поняття, як перерва, але вони потребували набагато більшого обсягу фізичної активності, щоб вгамовувати свою жвавість. Тож я кинула свої книги та папери і стала водити їх на тривалі прогулянки Чіпсайдом та приміськими районами, що лежали на заході. Ми ходили на базар разом із Франсуазою і дивилися, як човни вивантажують свої товари на причалах Вінтрі. Там ми висловлювали свої здогади стосовно того, звідки ці товари прибули, та розмірковували щодо походження екіпажів суден.

І під час цих походів у мене зникло відчуття гості й з’явилося нове відчуття: що Лондон — це моя домівка.

Якось у суботу ми купували на базарі Ліденхол Маркет — найбільшому і найкращому ринку якісних бакалійних товарів, і я раптом побачила одноногого жебрака. Коли я почала вивуджувати з торбинки монету для нього, діти зникли в капелюшній крамниці. Вони могли зчинити там гармидер, і цей гармидер міг мені дорого обійтися.

— Енні! Джеку! — гукнула я, швидко кладучи монету в долоню жебрака. — Нічого не чіпайте руками!

— Далеко ж ви зайшли від домівки, пані Ройдон, — почувся низький голос. Шкіра моєї спини відчула на собі крижаний погляд; я обернулася й побачила Ендрю Габбарда.

— Доброго дня, отче Габбард, — привіталася я. Жебрак пошкутильгав геть.

Габбард озирнувся довкола.

— А де ваша служниця?

— Якщо ви маєте на увазі Франсуазу, то вона зараз на базарі, — в’їдливо відказала я. — Зі мною також Енні. Я не мала змоги подякувати вам за те, що ви її мені прислали. Вона мені дуже допомагає.

— Настільки я розумію, ви зустрічалися з Гуді Альсоп.

Я не стала відповідати на цю нахабну спробу прозондувати ситуацію.

— Відтоді як сюди приходили іспанці, вона зі свого дому ані ногою і виходить із нього тільки заради чогось вагомого.

Я все одно мовчала. Габбард посміхнувся.

— Я не є вашим ворогом, пані.

— Я не сказала, що ви — мій ворог, отче Габбард. Але це — не ваше діло, з ким я зустрічаюся й чому.

— Моє діло. Ваш вітчим — чи ви все ж таки волієте називати його батьком? — дуже чітко дав мені знати про це у своєму листі. Звісно, Філіп подякував мені за те, що я вам допомагаю. А коли йдеться про голову родини де Клермонів, то за подяками завжди йдуть погрози. І цим він досить кумедно відрізняється від вашого чоловіка та його поведінки.

Я примружила очі.

— Що вам від мене треба, отче Габбард?

— Я терплю присутність де Клермонів лише тому, що змушений це робити. Але я не зобов’язаний терпіти її й далі, якщо насувається біда. — Габбард нахилився до мене, і я відчула його морозний подих. — А ви накликаєте біду, ви збурюєте її. Я це нутром чую. Відчуваю на смак. Відтоді як ви тут з’явилися, з відьмами стало важко мати справу.

— Це неприємний збіг обставин, — сказала я, — і я тут ні до чого. Я така недосвідчена у справах магії, що навіть не вмію яйця у миску розбити. — Із ринку вийшла Франсуаза. Злегка вклонившись Габбарду, я рушила було повз нього. Але він миттю викинув руку і схопив мене за кисть. Я поглянула вниз, на його холодні білі пальці.

— Запах випромінюють не лише створіння, пані Ройдон. Чи знаєте ви, що таємниці також мають свій виразний запах?

— Ні, не знаю, — відказала я, вивільняючи руку з його хватки.

— Відьми здатні побачити, коли хтось каже неправду. А вери відчувають брехню так, як гончак відчуває запах оленя. Я викопаю вашу таємницю з-під землі, пані Ройдон, хоч як би ретельно ви не намагалися приховати її.

— Ви готові, мадам? — спитала Франсуаза, і, наблизившись до нас, нахмурилася.

Із нею були Енні та Джек, і коли дівчинка помітила Габбарда, вона густо почервоніла.

— Так, Франсуазо, — відповіла я, нарешті спромігшись відірвати погляд від моторошних, укритих прожилками очей Габбарда. — Дякую за вашу пораду, отче Габбард, і за вашу інформацію.

— Якщо вам важко впоратися з хлопцем, я з радістю про нього потурбуюся, — стиха мовив Габбард, коли я проходила повз нього. Я обернулася й широким кроком підійшла до нього.

— Не чіпайте те, що належить мені. — Наші погляди зустрілися, і цього разу першим відвернувся Габбард. Я знову підійшла до моєї маленької компанії, що складалася з вампіра, відьми та людини. Джек уже нетерпляче переминався з ноги на ногу і мав такий вигляд, наче ось-ось збирався кудись чкурнути.

— Ходімо додому обідати, — сказала я, беручи його за руку.

— Хто той чоловік? — пошепки спитав хлопець.

— Отець Габбард, — відповіла йому Енні переляканим шепотом.

— Це той, про якого співається в пісні? — спитав Джек, озирнувшись через плече. Енні ствердно кивнула.

— Так, а коли він…

— Досить, Енні. Що ти бачила в тій капелюшній крамниці? — поцікавилася я, міцніше хапаючи Джека за руку. Вільну руку я простягнула до кошика, що вгинався від бакалійних товарів. — Дай мені його, Франсуазо.

— Це не допоможе, мадам, — відповіла Франсуаза, але кошик подала. — Мілорд дізнається, що ви зустрічалися з тим негідником. Цього не приховає навіть запах капусти. — Джек зацікавлено повернув до нас голову, зачувши таку незвичну розмову, і я застережно глянула на Франсуазу.

— Давайте не будемо напрошуватись на халепу, — сказала я, коли ми наближалися до нашої домівки.

Повернувшись до «Оленя й Корони», я спекалася кошика, накидки, рукавичок та дітей і, взявши чашку з вином, пішла до Метью. Він сидів за столом, схилившись над стосом паперів. Коли я побачила цю картину, яка вже стала такою звичною, мені відлягло від серця.

— І досі працюєш? — спитала я і, простягнувши руку йому через плече, поставила перед ним вино. І нахмурилася. Аркуш, що лежав на столі перед Метью, був вкритий діаграмами, літерами «Х» та «О» і чимось схожим на сучасні наукові формули.

Я засумнівалася, що цей аркуш мав відношення до шпіонажу чи Конгрегації, якщо, звісно, Метью не займався шифруванням. — Що ти робиш?

— Та просто намагаюся дещо вирахувати, — відповів Метью, відсунувши аркуш геть.

— Щось генетичне? — Х та О нагадали мені про біологію та про горошини Грегора Менделя. Я підсунула аркуш до себе. На ньому були не лише Х та О. Я упізнала також ініціали членів родини Метью: ІК, ФК, МК та МВ. Решта стосувалися членів моєї родини: ДБ, РБ, СБ, СП. Імена людей Метью поєднав стрілочками, а від покоління до покоління тягнулися перехресні лінії.

— Та не зовсім, — сказав Метью, перериваючи моє роздивляння. То була класична «недовідповідь» у стилі Метью.

— Гадаю, що тобі для цього знадобиться обладнання. Унизу сторінки дві літери були обведені колом: Б та К — Бішоп та Клермон. То була наша дитина. Значить, розрахунки на аркуші мали до неї якийсь стосунок.