Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора

— Для того, щоб отримати однозначний висновок, — так, потрібне. — Метью взяв чашку з вином і пригубив її.

— І яка ж тоді твоя гіпотеза? — поцікавилася я. — Якщо це стосується дитини, то мені хотілося б знати.

Раптом Метью закляк, і ніздрі його розширилися. Він обережно поставив чашку на стіл, узяв мою руку, підніс її до губ і ніжно поцілував, начебто засвідчуючи своє кохання. Його очі враз почорніли.

— Ти бачилася з Габбардом, — сказав він обвинувальним тоном.

— Це не тому, що я навмисне прагнула зустрітися з ним, — відповіла я, намагаючись вивільнити руку. То була помилка.

— Ні, — каркнув Метью різким голосом, стискаючи пальці на моїй кисті. Тремтячи від гніву, він уривчасто зітхнув. — Габбард доторкнувся до твоєї кисті. Тільки до кисті. Знаєш, чому?

— Бо намагався привернути до себе увагу, — відповіла я.

— Ні. Він намагався заволодіти моєю увагою. Ось тут — твій пульс, — сказав Метью, провівши великим пальцем по вені. Я здригнулася. — У цьому місці кров так близько підходить до поверхні, що я можу її побачити й понюхати. Її тепло підсилює будь-який чужий запах, який сюди потрапить. — Його пальці браслетом огорнули моє зап’ястя. — А де була в той момент Франсуаза?

— На ринку Ліденхол. Зі мною були Джек та Енні. Неподалік з’явився якийсь жебрак… — Раптом я відчула короткий гострий біль. Коли я поглянула на кисть, то побачила, що вона поранена, а з дугоподібної низки неглибоких дірочок виступила кров. То був слід укусу.

— Ось як швидко Габбард міг надібрати твою кров і дізнатися про тебе все, — сказав Метью, міцно затискуючи ранки своїм великим пальцем.

— Але ж я навіть не помітила твого руху, — отетеріло мовила я.

Почорнілі очі Метью гнівно блиснули.

— Якби Габбард надумав тебе вкусити, то ти і його б кидка не помітила.

Може, Метью насправді не такий уже й неправий, що скрізь і всюди намагається огородити мене від небезпеки?

— Наступного разу не дозволяй йому наближатися до тебе. Второпала?

Я кивнула, і Метью почав повільну процедуру упокорення свого гніву. І, тільки повністю взявши себе в руки, він відповів на моє початкове запитання.

— Я намагаюся визначити можливість передачі моєї жаги крові нашій дитині, — сказав він із ноткою гіркоти у голосі. — Беньямін страждає на це захворювання. Маркус — ні. Я ненавиджу себе за те, що можу передати своє прокляття невинному дитинчаті.

— А ти знаєш, чому Маркус і твій брат Луї мали опірність, а ти з Луїзою та Беньяміном — ні? — спитала я, обережно уникаючи висловлювати припущення, що це могло стосуватися всіх його дітей. Метью скаже мені сам, коли (якщо) зможе.

Його плечі втратили гостроту й кутастість обрисів і злегка обм’якли.

— Луїза померла задовго до того, як з’явилася можливість здійснити відповідні аналізи. Я не маю достатньо даних, щоб робити якісь надійні й однозначні висновки.

— Але ж ти, напевне, маєш стосовно цього якусь теорію, — поцікавилася я, подумавши про діаграми, що їх склав мій чоловік.

— Я завжди вважав жагу крові чимось на кшталт інфекційного захворювання і припускав, що Маркус та Луї мали до неї опірність. Але коли Гуді Альсоп сказала нам, що тільки ткаля здатна завагітніти від вампіра, це наштовхнуло мене на думку: а, може, я не там шукаю відповідь на це запитання, де слід? Можливо, це щось не в Маркусі опирається хворобі, а щось у мені є сприйнятливим до неї, як, наприклад, ткаля є сприйнятливою до сперми вампіра, на відміну від всякої іншої теплокровної жінки.

— Ти хочеш сказати, що це — генетична схильність? — спитала я, намагаючись йти у напрямку його міркування.

— Можливо, це щось рецесивне, яке зрідка проявляється в популяції за винятком тих випадків, коли обоє батьків мають той ген. У мене не йшла з думки твоя приятелька Кетрін Стрітер та твоя характеристика її як «тричі благословенної», наче справжня сума її генетичних властивостей якимось чином виявилася більшою простої суми доданків.

Метью швидко занурився у тонкощі й нюанси своєї інтелектуальної загадки.

— А потім я почав замислюватися: а чи достатньо того факту, що ти є ткалею, щоб пояснити твою здатність завагітніти від вампіра? А що, як це лише комбінація рецесивних генетичних властивостей, причому не лише твоїх, а й моїх? — Коли він розпачливо провів пальцями крізь свою чуприну, я сприйняла це як ознаку того, що його жага крові минулася, і стиха полегшено зітхнула.

— Коли ми повернемося до твоєї лабораторії, то зможемо перевірити цю теорію, — сказала я і додала, стишуючи голос: — А коли Сара та Ем дізнаються, що невдовзі стануть тітками, то ти без проблем зможеш узяти у них зразки крові або умовити їх поняньчити дитину. Вони обидві вже давно і сильно страждають від тяжких проявів бабусиного синдрому і часто няньчили дітей сусідів, щоб вгамувати його.

Ця фраза викликала у Метью посмішку — нарешті.

— Бабусин синдром кажеш? Який грубий та жорстокий вислів, — сказав Метью, наблизившись до мене. — Мабуть, упродовж сторіч у Ізабо також розвинувся не менш складний випадок такого синдрому.

— Мені навіть про це подумати страшно, — сказала я і здригнулася.

Саме в ці моменти, коли ми обговорювали реакцію інших на нашу новину, замість аналізувати власну реакцію на неї, я по-справжньому почувалася вагітною. Моє тіло ледь помітило нове життя, яке в ньому зародилося, а в щоденній рутині нашої домівки було легко забути про те, що ми невдовзі станемо батьками. Я могла ходити цілими днями і не думати про це, згадуючи про свій стан лише тоді, коли пізно уночі до мене приходив Метью, щоб покласти руки мені на живіт, щоб мовчки злитися зі мною в одне ціле і лежати, прислухаючись до ознак нового життя.

— А я навіть уявити собі не можу, що з тобою може статися щось лихе, — сказав Метью, обнімаючи мене. — Будь обережною, моя левице, — прошепотів він, торкаючись губами мого волосся.

— Буду. Обіцяю.

— Ти б не розгледіла небезпеки, якщо та явилась перед тобою в шляхетних шатах та з офіційним запрошення на обід. — Він відсахнувся, щоб мати змогу поглянути мені у вічі. — Просто пам’ятай одне: вампіри не схожі на теплокровних. Не варто недооцінювати те, що ми можемо бути смертельно небезпечними.

Застереження Метью відлунювало ще довго після того, як він його висловив.

Я спіймала себе на тому, що стала стежити за іншими вампірами у нашому домі, вишукуючи незначні ознаки того, що вони замислили щось робити, ознаки голоду, втоми, метушливості та нудьги. Ці ознаки були малорозбірливими і малопомітними. Коли Енні проходила повз Гелоугласа, його повіки стулялися, ховаючи пожадливий блиск в його очах, але все це відбувалося так швидко, що мені почало здаватися, наче я це собі надумала, як і надумала те, що, коли Хенкок споглядав у вікно групу теплокровних, які проходили вулицею під вікном, ніздрі його розширювалися.

Однак я й гадки не мала брати з них додаткову платню за видалення плям крові з їхньої одежі, яку вони здавали прати. Гелоуглас та Хенкок полювали й харчувалися у місті, хоча Метью до них не приєднувався, обмежуючись тим, що Франсуаза приносила від різників.

Коли ми з Енні пішли після обіду в гості до Мері, як вже стало нашою традицією, я озиралася довкола уважніше, аніж за увесь час мого попереднього перебування в Лондоні. І цього разу я робила це не для того, щоб насолодитися деталями життя Єлизаветинської доби, а для того, щоб переконатися, що за нами ніхто не стежить і не йде. Енні я тримала на безпечній відстані витягнутої руки, а П’єр не випускав Джека зі своєї міцної хватки. На власному гіркому досвіді ми переконалися, що це — єдиний спосіб завадити хлопцю «цупити», як висловився Хенкок. Бо, незважаючи на наші зусилля, Джек і досі примудрявся здійснювати акти дрібних крадіжок. Намагаючись подолати цю кримінальну звичку, Метью ввів новий домашній ритуал. Кожного вечора Джек мав вивертати свої кишені й пояснювати, яким чином він став власником такого великого асортименту блискучих предметів. Але наразі це не стало перешкодою його діяльності.