ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ, ЩО ЙОГО ФАТЬМА НАПИСАЛА ДО АВТАНДІЛА
«Сонце! З божого веління сонцем сяєш ти в просторі!
Хто з тобою розлучився, той страждає тяжко в горі.
Палиш ти близьких до себе, сиплеш промені прозорі;
Зачаровані тобою, гімн тобі співають зорі.
Всі закохуються в тебе, тільки раз на тебе глянуть.
Ти - троянда, для якої солов'ї співати стануть,
Цвіт ти в'ялиш красотою,- квіти і мої пов'януть,
Тільки промінь твій врятує,- я згораю, сльози кануть.
Свідком бог, що я боюся про вогонь писати свій,
Та не маю сил, терплячість втративши в журбі тяжкій,-
Сили в серця відбирає кожен постріл чорних вій.
Я шалію,- якщо можеш, поможи ти, пожалій!
Доки ждатиму одвіту, доки час оцей мине,
Доки відповідь від тебе не зміцнить чи вб'є мене,-
Доти житиму, хоч серце і пригнічене, й сумне.
Чи життя, чи смерть? О доле, дай же рішення одне!»
Витязю Фатьма послала лист з мольбою оцією.
Він читав, мов лист писався чи сестрою, чи ріднею,
Мовив: «Жінки не такої прагну серцем і душею,-
Чи вона зрівнятись може із коханою моєю?
Не принадити троянди ґаві отакій негідній,
Хоч і соловейко досі не співав троянді бідній.
Недостойні справи завше - справи марні та безплідні;
Нащо здумала признатись в пристрасті, мені огидній?»
Раптом він одчув у серці сумніви й пересторогу.
Він гадав: «На кого спертись в справах цих я маю змогу?
Сам на розшуки красуні рушив у тяжку дорогу,-
Мушу брати все, що може появити допомогу.
Жінка ця живе у місті, де в її гостиннім домі
Мандрівці бувають всякі, подорожні незнайомі;
Я, скорившись жінці, можу знать всі речі, їй відомі,-
Може, стане на пригоді, дасть полегшення судомі.
О прокляття! Навіть сором жінка губить од любови,
Припадає до коханця, мов піткання до основи,
Все розказує, що знає, відкриває тайні схови!
їй піддавшись, щось прознати зможу я з її розмови.
Робим те ми, що нам з неба в течії планет відкрите.
Світ дає дарунки марні, бо навіщо все мені те?
Сутінь землю сповиває. Ти - лиш присмерк тьмяний, світе!
Тільки те із глека ллється, що було до глека влите».
