Ознакомительная версия. Доступно 15 страниц из 73
– Мамо! Моні!
– Ось не мaмай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, – вона мами не слухає! Жени! Жени!
Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.
Гуси – це був перший і обов’язковий етап нашої освіти.
Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.
Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука – це гуси.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, – крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс – це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше – ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше – поважності.
Сказати:
– Аля! Бодай була вона тобі здохла!
Це не те, що невинне й наївне:
– Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
– А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ря-а-а-а-ба?
А потім солідно додати:
– Сибірки на тебе нема!
«Володарем» над свинями ми були до 10—11 років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:
Телята.
Вівці.
Корови.
Коні…
Переступивши на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
– Дядю, закурить нема?!
– Нема!
– Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
– Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю?
Можна було матері відповісти:
– Та!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
– Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже «бутилками» пристроюєш? Ти мені дивись! Поб’ю на сукиному синові істика [44] до цурки! [45]
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
– Та я хіба, тату, що?! Я ж – нічого…
Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».
Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка – коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать – це обов’язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
– Женить би вже лобуряку слід!
Або:
– Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м’ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
* * *
А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
1923—1954 рр.
Мед
Мед – штука солодка!..
Це найстаріший у нас пасічник дід Глушко так.
Сидимо на пасіці, люльками попахкуємо, на бджілок милуємося.
А вони дощем золотим на сонці до вічка падають.
І гудуть, гудуть, гудуть…
– Гудьоть! Медок несе!
– Хароша, дідусю, комаха! Маленька така, жвавенька… А дивись, на зиму й буде з чим шулики їсти!
– Тваринка діствительно бідова!.. Ач, як гудьоть!.. Да-а-а! Загув і я оце якось! От, брат, загув! Думав, що анба [46] мені! Не буде, думав, старого Глушка!
– А ви чого «загули»? По-бджолячому, чи як?
– По-бджолячому… Як хряснувсь, так думав, чи хоч цурпалки стара позбирає. А все язик наш поганий! Не вдержишся, скажеш, согрішиш, от воно тебе й кине! З бджолами треба по-хорошому… Божа вона тваринка й порядок любить…
– А що сталось, діду?
– Сталось… Таке сталось, що й досі, в три погибелі зігнувшись, ходжу… Роя збирав… Тільки ото підобідали, вийшов у садок, дивлюсь: гонить… Я за колодку [47], за драбину й чекаю, де сяде… Сів, бачите, он на тому бересточку… Воно хоч і височенько, а щоб невдобно, сказать не можна! Драбина достає, і колодку підставити можна так, що струснеш – і все! Мій, думаю, буде! Підставив драбину, поліз… І колодку в самий раз пристроїв, і все… Тільки наважився струсонути – воно, лиха личина, хай Бог простить, тільки – дз-з-з! Та в самісінький же вам ніс: раз!
Та так же болюче, як ніколи!
Одмахнувсь! Сльози тільки: кап! кап! кап! Чую, жене мого носа! Як рисаком жене!
Труснув ще…
А воно штук із десяток у лоба як ужарять!
– Чорти б вас!..
Тільки ото промовив «чорти», коли це:
Трісь!
(А колодку з роєм держу!)
Трісь! – та як поперло, як поперло, так, їй-бо, хай Бог простить, сажнів з п’ять, ноги вгорі, а голова внизу, летів, як яструб. А потім як кинуло, аж кавкнув. Кинуло та ще й колодку на голову наділо! Так вони як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі [48] з кабаном опинився…
Упав та й стогну!
Виволокла стара з сажа, насилу очуняв! Запричащався. Такого вони мені меду дали!
Отаке буває…
«Ото не чортихайся, раз із бджолами діло маєш», – каже стара.
Так воно таки правда! Я вже запримітив: раз по пасіці чорта згадав, тікай краще. Особливо як за роєм лізеш.
Чорт, знаєте, та ще при трухлявій драбині завжди таку халепу вам устругне…
А мед… мед, що й казати, штука солодка…
Як я рибу ловив
Р-а-а-нок! Не ранок, а вірші!
Угорі – небо. Внизу – земля. А передо мною ставок…
Ви знаєте, що таке ставок?
Це така велика-велика глибока з землі тарілка, а в ній не «Supe а lа peisanne» (так у «Ренесансі» пишуть), а вода.
А у воді – риба, раки.
Моє завдання як рибалки впіймати оту рибу, а коли трапиться, то й рака.
Це одно.
Друге: мати з отого всього: 1) насолоду, 2) відпочинок душі моєї розхристаної і 3) юшку із свіжої риби.
Для того з собою взяв:
а) Обов’язкову постанову № 118 Харківського губвиконкому (правила, як ловити рибу),
б) сантиметр,
в) циркуль,
г) парасолю (сонце!),
д) кошика, де вмістилося б півдесятка тарані, пляшка перцівки («довоєнного качества»!), 2 ф. хліба й ін.,
е) посвідчення особисте,
є) учотну картку,
ж) удку,
з) жінку.
Все, значить, що полагається. Закинув…
– Клюйоть, дядя?
