Ознакомительная версия. Доступно 15 страниц из 73
Далі.
Кав’ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного, з бібліотеками хорошими, з концертними залами і з волейболом.
Да… З більярдом обов’язково, а то що тоді Миша Биковець [136] і Володя Сосюра робитимуть?
– Як з буфетом?
– Обов’язково!
* * *
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.
Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіє», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проекта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов’язково треба проекта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проекта візьмемось.
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.
Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
* * *
Німецькі «аборти» для Харкова потрібні, як вода.
Обов’язково побудувати!
І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказанном місці».
Без цього можна перебутися!
Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного», коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом-олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!
* * *
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, гуму і т. д.
І пустіть «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».
* * *
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи, «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
* * *
Гінденбурга на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович! [137]
Як переїхати митницю
Коли їхати за кордон, тоді, розуміється, не треба думати про те, як переїхати митницю.
А от звідтам…
Ой Боже мій, чого та митниця коштує!
Ще тижнів за три до від’їзду з Німеччини починаються балачки:
– Та все воно гаразд, а от як Шепетівка…
……………………………….
– Були в Тіргартені?
– Був.
– Ну й що? Правда, прекрасний парк?
– Чудовий парк. Та от не знаю, чи обдивляються на митниці кишені, чи ні?
……………………………….
– Ви з Потсдама?
– Так!
– Не дурний був Вільгельм, вибравши там собі резиденцію. Ну й парк! А палати! А водограї! А чистота! А порядок!
– Да-а-а! Дивуєшся просто. Та невже ж митниця тільки одну пару черевиків і пропускає?!
……………………………….
– Ви що, з музею?
– Тільки що прийшов.
– Сильне враження?
– Прекрасно! А пудру чоловікам вивозити дозволяється?
……………………………….
Ох, та митниця!
Страшно мало речей дозволяється привозити з-за кордон у.
Ну, до чого мала норма, що аж плакать хочеться.
Подумайте: усього тільки три костюми.
Всього тільки два пальта.
Всього тільки шість пар білизни.
Всього тільки один золотий хрестик і одну золоту іконку.
Всього тільки одну низку перлів і один годинник.
Ну й влада!
В інструкції говориться, що загалом дозволяється провозити речі, потрібні в дорозі для прожиття протягом двох-трьох місяців у командировці.
Ну, хіба ж таки Радянській владі не відомо, що не можна ж перебувати в дорозі з одним годинником?!
Принаймні треба штук хоч зо три!
Ну, як-таки може який-небудь науковий, чи літературний, чи мистецький, чи індустріальний робітник пробути місяць у командировці, маючи всього тільки три костюми?!
Хіба вистачить йому в дорозі одного разка намиста з перлів?
Хіба може він обдивитися німецькі заводи, коли йому дозволяється нюхати тільки (всього тільки) п’ятсот грамів (півлітра) парфумів Соti та й то обов’язково розпечатаних, та ще й важиться їх разом з флаконом?!
Просто не розумієш у даному разі Радянської влади.
Як же таки так?
Я їду в таку далечінь, як із Берліна до Харкова, і не маю права возити з собою ведмедя?!
Це ж найпотрібніша в дорозі річ.
Що мені, ото так і їхати, не граючись з ведмедиком?
Що ж то воно за подорож?!!
А Шепетівка ведмедів не пропускає.
Каже, що не «полагається»…
Вся трагедія в кишенях.
Німці чомусь дуже малі кишені роблять у костюмах.
Соваєш туди ведмедя ногами – голова стирчить.
Засунеш голову – ноги стирчать.
Сядеш, необережно повернешся, а він, лиха личина, в кишені як зареве.
А кругом усі регочуться.
А чого тут, скажіть, смішного?!
Ніколи командирована людина не буває так стурбована й знер вована, їдучи в командировку, як повертаючись додому.
Чого, власне, турбуватись, приїжджаючи до Німеччини чи до Франції?
Що таке може вас схвилювати: нові, незнані міста, нові люди, нове життя, досягнення культури і т. д.?
До цього всього ви якось швидко звикаєте…
Хвилювання починається перед од’їздом нах хаузе. [138]
– Слухайте, то ж ви, здається, жіночі кальсони носите?
– А хіба помітно? Я ж оті резинки повитягав. А тепер же ж літом і чоловіки такі самі коротенькі носять, як і жінки.
– Так не носять же чоловіки з отакими на переду хризантемами. А потім, наскільки я пам’ятаю, у чоловіків такі речі, здається, з ширінькою.
– Невже ж Шепетівка й до ширіньки додивлятиметься? Що ви мені все з отою Шепетівкою? А я такі хочу носить, а не такі, як шепетівські урядовці. Де є такі правила, щоб я обов’язково носив кальсони без хризантем?!
……………………………….
Скільки мук, скільки страждань завдає ота наука нашим людям. Скільки турбот викликає закордонна командировка у наших молодих і немолодих учених.
Аж тут розумієш прислів’я:
«Корень ученія горек…»
Шепетівка. Літо. Спека.
І от бачиш, що з вагонів вилазять червонощокі, молоді радянські громадяни, поодягнені в котикові манто, в міхові капелюхи, з плюшевими на шиї або в руках пледами, в теплих рукавицях, в двох-трьох парах в’язаної білизни..
– Чого ви так ото одяглись, ніби Амундсена розшукувати зібрались?
– Простудитись боюсь. У вагонах такі, знаєте, протяги… А в моєї матері такий лютий був ревматизм, що мучилась вона страшенно!
* * * Шепетівські митницькі урядовці – веселий народ.
Коли отака-о полярна людина влазить із вагона в митницю, у них сміється і на обличчі, і скрізь кожний мускул.
Вони кусають собі губи, щоб не чмихнуть.
Наслідки їхньої веселої вдачі я бачив після того, як вони проінтерв’ювали одну таку «котикову мадам».
На столі там лежали: разок перлів сажнів на три завдовжки, флакон парфумів не менш так мірою, як на піввідра, всяке таке мереживо й багацько інших таких речей.
Мені незручно було питати, куди все те було позапихувано, що було обмотано тими перлами і т. д.
«Котикова мадам» сильно схудла за якихось там півгодини і зблідла.
Більших мучителів з веселими на лицях усмішками, як шепетівські митні службовці, я не бачив…
