Ознакомительная версия. Доступно 15 страниц из 73
– Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!
– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!
…Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після бухгалтерового пострілу з страшним криком «н-н-няв!» вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю і, приказуючи «да воскреснеть Бог», біг три кілометри додому…
– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха бухгалтер…
– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: «За що ви мене вбили?!» – та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього короткозорого бухгалтера. Він – бах! Заєць – беркиць! Підбігає, а там такий на записці заячий докір! Що сміху було!
…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся, як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками приходив.
– Як же це так?
– А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – підкрадається, підкрадається… Б-бах! А я в очереті як закричу: «Врятуйте!» Ну, він зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і додому…
…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…
Сіріє…
– Фіть-фіть-фіть! – прорізало повітря чиря…
– Б-бах!
Перший постріл!
Полювання відкрито!
Заєць
І
Золота осінь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – він аж ніби кров’ю з печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає клен, і тільки берізка, жовтаво-зелена й «раскудря-кудря-кудрява», – ген там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запізнілі журавлі, запитуючи своїм «кру-кру»:
– «Чуєш, брате мій, товаришу мій?» [147] Відлітаємо!
Золота осінь…
От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже на всі прорішки попідбирав густотеплі шматочки, вичистив вуха й лапки і посадив на ріпицю білий помпон.
Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак, мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки, відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість розтягається на кулаках сумовито серйозна капелюха…
Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут їх заміняють сало й ковбаса.
Незмінною залишається стопка.
При полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже добре оглядати обрій: коли дивитись крізь дно, – місцевість рельєфніша.
Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте, перевіряючи, чи нічого не забули:
– Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?
– Досить, досить! – поспішає посемейство…
– А де ж стопка?
– Та ось, за рюкзаком!
– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
– Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!
– А рушницю ти взяв?
– А й справді, де ж це вона?
– Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…
– Та хіба ж можна рушницею?!
– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї… А то ж…
– Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайців.
– На трьох?
– Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму. Поїхали…
ІІ
Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах.
З підйому можна полювати одному й колективом.
Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і «витоптуєш» зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває… Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує…
Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим «котлом», такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць, як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому інакше як на сковорідку бігти нема куди.
Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.
Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.
Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи байрак, вони біжать, підіймають зайця і «голосом» його гонять.
Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.
Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові…
Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…
«Скільки жару, скільки страсті в голосах»…
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – які б були симфонії!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти мажеш, мажеш, мажеш…
На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє… Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:
– Може б, і свитку ще надягли?
– Ні, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме.
Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи… Ніч темна, бадьора.
На небі, над ожередом – зорі, на землі, під ожередом – зайці.
Сіли, закутались.
– Ну, налітайте, которі тут зайці є!
Тихо-тихо…
Аж ось десь аж із сусіднього села:
– «Котила-а-а-ася…»
І тихо.
Ще щільніше закутуєтесь у кожуха…
Замислюєтесь…
Мимоволі із грудей:
Ой зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коло…
І знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться…
Під кожухом тепло-тепло…
І на серці тепло-тепло…
……………………………….
Раптом над вухом:
– Доброго ранку! Заснули?!
– Драстуйте! Невже заснув?!
– А вже й сніданок на столі! Ходімте!
– Ходімо.
– А де ж ваша рушниця?
– Нема… Дивись.
Сюди-туди – нема рушниці.
– Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну, нічого: може, десь випливе…
– Неприємно! Не кажіть хоч нікому!
ІІІ
Додому ви все-таки зайця привезли.
– А де ж рушниця? – питається посемейство.
– Курок трошки закапризив: заніс до майстра.
Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць.
Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню то вариш.
– Будьмо!
– Будьмо!
По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:
– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив.
Бекас
Бекас для охотника, насамперед, – собака!
Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо!
