Проти переконань - Мак Ольга

Та Березовському це все було байдуже. Він навіть не помічав, що ліворуч від нього, по другому боці алеї за великим гробівцем, зложеним на подобу гроти з великих брил каміння, нишпорили за чимсь двоє дівчат й кидали в його бік цілком виразні зачепливі погляди. Чи вони прийшли раніше від нього, чи пізніше, — того Ігор не зауважив. Він взагалі напевне ніколи б про них не знав, коли б не сталося чогось зовсім несподіваного.

— Нате вам! — впало просто перед ним, і він, підвівши очі, побачив перед собою зовсім молоденьку дівчину, що простягала йому китичку білих фіалок.

Можна було б сказати, що Березовський страшно здивувався, коли б він в цю хвилину не знаходився думками так далеко. Але він попросту не розумів нічого, і сидів нерухомо далі, поглядаючи непритомним поглядом то на дівчину, то на простягнену до нього китичку. А дівчина, стоячи з простягненою рукою, так нестерпно червоніла, що на неї аж шкода було дивитися.

— Не хочете взяти? — спитала, паленіючи від сорому.

— О-о, дуже дякую... — врешті обізвався Березовський, приймаючи квіти. — Тільки, з якої ж це нагоди?..

— Без нагоди, так... Моя товаришка сказала, що я нізащо не насмілюся. А я взяла і... — дівчина мобілізувала всю свою відвагу, бажаючи показатися сміливою, але полум’я ніяковости й стиду, що заливало її обличчя, зв’язаність рухів і тремтіння голосу свідчили якраз про щось протилежне. — І... Хіба ж у цьому є щось поганого?

— Поганого? Звичайно, нема, — мимовільно усміхаючись, заспокоїв її Ігор таким тоном, як заспокоюють дітей. — Це навіть дуже мило з вашого боку. Дякую...

А сам пильніше дивився на свою кумедну знайому. Мала яких років п’ятнадцять, або шістнадцять — не більше, була дуже гарненька, але її рожева сукня в червоні рожі, оздоблена якимись недоречними і скупо зморщеними (ясно ж — брак матерії!) шлярками, що стирчали на всі боки, виглядала жахливо. Темно-каштанове волосся, заплетене в дві не дуже довгі, але грубі коси, злегка кучерявилося над чистим чолом, а біля вух було підрізане у давно вже немодні «пейси», що надавали обличчю простакуватого вигляду. Взагалі дівчина виглядала типовою міщанкою з передмістя і була тільки додатком до своєї міщанської сукні. Її врода, занадто пересичена барвами, нагадувала копію з дешевого літографічного образка «типової красуні»: мала личко, як то прийнято казати, «кругленьке й рум’яненьке, мов яблучко», ясні карі очі «мов зорі», «коралеві устонька», брови рівні й чорні, «як шнурочки», зуби «як перли», — от лишень додати вишивану сорочку, керсетку, квітчасту спідницю, намисто на шию — і готова тобі «тихенька Галя», або «соромлива Маруся» з сентиментально-побутового роману дев’ятнадцятого століття. Без жадного ґанчу [1], без найменшого відступу від шабльону — все, мов на замовлення. Березовського аж замлоїло, ніби відчув в устах смак сахарини.

Друга дівчина стояла оподалік на доріжці й порскала сміхом, якраз настільки голосно, щоб звернути на себе увагу, але й не так, щоб кокетерія перейшла всі межі. Її голова з віддалі скидалася на щойно випалений шаршавий горщик з червоної глини, на якому дотепний карикатурист тицьнув двома плямами широко розставлені блакитні очі, крутнув на місці носа підковку, а під нею, щедро мазнувши карміном, провів довгу лінію з краю в край. Для доповнення карикатурности образу на оберненому догори денці цього горщика жовтів жмуток розчесаного клоччя, що звисало аж на вуха і спереду було прищеплене претензійною шпилькою.

Поки Ігор критичним зором розглядав непрошених порушниць своєї задуми, дівчина, що стояла перед ним, видимо, мучилася, не знаючи, як скінчити так нещасливо почату розмову. Було виразно по ній пізнати, що найохотніше чкурнула б, скільки духу. А все ж кріпилася, робила героїчні зусилля і, шукаючи виходу з нестерпної ситуації, додала зовсім недоречне пояснення:

— Це — білі фіалки...

— Не може бути! — вдав здивованого Ігор. — А я думав, що вони фіалкові... Гм... Дивно... І де ж ви їх знайшли?

— А он там... — не помітивши клинів, простодушно відповіла дівчина й показала в бік гроти. — Раніше їх була тьма-тьменна, але хтось повиривав з корінням.

Інший хлопець напевне скористав би з нагоди і нав’язав би з цієї розмови знайомство. Але Березовському тепер були осоружні всі жінки в цілому світі, а тих дві дівчини, що його зачепили, зокрема. Дивився на ту, що стояла перед ним, і бачив Зою. Яка ж страшна різниця! О, Зоя ніколи б не зробила такої незугарної дурниці! Це не означає, що у неї не вистачило б відваги на щось подібне. Навпаки, в її характері лежало — робити всякі безумства, але вона уміла їх робити граціозно, з певністю, з невимушеною усмішкою, перетворюючи кожний найбільше ризикований крок в неповторну оригінальність тільки їй одинокій притаманної вдачі.

Зоя!.. Холодна розумом, але гаряча серцем, одверта до безстидства, егоїстична, вирахована, жорстока, але все ж непереможно приваблива жінка...

Тим часом бідне дівча стояло ні в сих, ні в тих, і палало під критичним оглядом Березовського. Раптом воно підшморгнуло носом, зігнулося і, діловито підкотивши подолок сукні, підтягнуло панчоху. Зробило це зі зворушливою простотою дитини, несвідомої ні гріха, ні сорому, і треба було товаришці аж розреготатися на ціле горло, щоб воно спам’яталося. Тоді крикнуло з переляку голосом чайки, крутнулося на п’яті й помчало до товаришки. А та, вхопившись за голову й хиляючись від реготу, вже гнала наперед, і незабаром вони обидві щезли в глибині алеї.

Березовський іронічно подивився їм услід і з несмаком скривив уста: міщанки. Одна, ота, що стояла здалека, видно, хитра, як лисиця. Нема сумніву, що саме вона хотіла йото зачепити, але не дуже то надіялася на свою зовнішність і тому послала цю другу. А те дурне теля й послухало. Одне хитре, але дурне, та ще й бридке на додачу. А друге щире й гарне, але ще дурніше.

Ха, от і «романтична пригода»!..

Ігор з досадою підвівся. Цей глупий випадок мав бодай ту добру сторону, що розпорошив його увагу, скупчену довкола неактуального вже питання. Адже ясно, що з Зоєю, раніше, чи пізніше, мусіло скінчитися саме так і ніколи не інакше. Вони обидвоє здавали собі справу, що їхній роман був лише гарним, гостро-хвилюючим епізодом, але нічим більше. Тепер Ігор уже не приплющував очей на один випадок, про який не любив згадувати. А було воно так:

— Знаєш, Горю, — сказала одного разу Зоя, — я ніяк не можу зрозуміти тих дурнів, які ходять реєструватися до ЗАГС’у. Одже це — страшна образа для людської амбіції! Чи ж не ліпше попросту вивісити на видному місці оголошення такого змісту: «Ми, нижчепідписані, подаємо до прилюдного відома, що з такого і такого числа, такого місяця і такого року починаємо наше інтимне життя»...

Ігор спочатку усміхнувся, а потім пригорнув до себе Зою і, заглядаючи їй глибоко в очі, сказав:

— Моя королева, як і личить бути королеві, горда. Але вона не лише горда — вона розумна і послідовна. Так, Зоє, любов не потребує ніяких реєстрацій, а співжиття без любови буде тільки розпустою, хоч би її й тисячу разів оформити в ЗАГС’і чи деінде. Справжній шлюб — це повне поєднання двох кохаючих істот.

— Н-ну, не зовсім... — якось змішалася Зоя і визволилася з його обіймів. — Все ж таки сторони мусять дати як собі, так і людям, право називати себе супружжям.

Ігор від цих слів почув холод, що стягнув його обличчя в непорушну маску й остудив цілком його недавній порив. Стало йому соромно й гірко: Зоя виразно підкреслила, що вони подружжям не були. Та він і сам того ніколи не думав. Але в цю хвилину Зоя повинна б була сказати щось ніби: «От ми, Горю, є справжнім подружжям, хоч про це ніхто не знає». Вона ж натомість сказала щось зовсім іншого — і це його заболіло. Боліло тим більше, що Зоя вже не питала, «чому Зевс має бліде лице і тверді уста», ані не дала найменшої надії на те, що колись і вони будуть називати себе подружжям, — не сказала нічого взагалі.

Попрощалися після урваної розмови дуже стримано, й Ігор потім довго ходив по місті, передумуючи все сказане. Врешті, прийшов до висновків, що справді не пора афішувати свої зв’язки. Бо й для чого? Про родину ж він не міг зараз мріяти, поки сидів на шкільній лаві. То ж чи не краще тішитися таємним коханням? Чи не був він гордим уже з самого факту, що Зоя вибрала саме його, бідного студента педагогічного інституту? Правда, він був красенем, його уважали найгарнішим мужчиною в місті, й не лишень жінки, а часто й чоловіки задивлялися на його вроду. Але все ж стати коханцем Зої Колосовської — відомої красуні й доньки видатного лікаря — на це треба було мати щастя. Зоя могла звести з розуму кожного. Щось було у ній таке чортівське, що туманило розум, як дурман. Висока, гнучка, рижоволоса й зеленоока, як русалка, з лицем, що нагадувало колір березової кори, вона мала в собі в рівних дозах щось з вогню і льоду, лебедя й пантери, величавої королеви і дикої циганки. Вабила й не допускала, ніби піддавалася, а в той самий час лишалася неприступною, як скелистий вершок гори, вкритої вічним снігом. Такою, принаймні, знали її всі, за виїмком одного Ігоря та ще хіба отого фармацевта... О, але Ігор знав її до кінця! Може тому й любив її подвійно, що не відчував ніяких пут на їхніх взаєминах. Вони кохалися, належали одне одному з власного бажання. Чого ж треба було більше?