Проти переконань - Мак Ольга

Дуже скоро Ігор довідався від неї багато речей: що Маруся — сирота і живе тільки з батьком; що вона є доброю господинею, любить розводити курчат і каченят, а тому Варя називає її Пулькою («Ви ж чули, як каченят кличуть: пуль-пуль-пуль?.. То і я її називаю Пулькою, бо вона — чисто, як каченя»); що вони обидві товаришують ще з раннього дитинства, коли їхні родини мешкали в сусідстві; що вони тепер вчаться на першому курсі педагогічного технікуму, хоч Варя старша від Марусі на два роки, і що вони сьогодні ходили на могилу Марусиної матері, а звідтам завернули на католицький цвинтар по білі фіалки і побачили Березовського.

Поступово Березовський змінив свою думку і про Варю: вона не була ні злою, ні хитрою, лиш простацькою з природи і зле вихованою. Після того, як її Ігор присоромив, говорила вже цілком інакше, проявляючи багато щирости і живої, хоч і грубуватої, дотепности.

Так ішли собі й розмовляли зовсім приязно, і навіть Маруся вже не виривалася вперед, а йшла поруч, хоч увесь час мовчала, задивлена вперед якимсь незрячим байдужим поглядом, який особливо вражав Березовського і не подобався йому.

Врешті дійшли до роздоріжжя, звідки всі троє мусіли розходитися в різні сторони, і Варя пригадала:

— Пулько, але татові скажи, щоб черевики небезперемінно на завтра були готові. Чуєш?

— Навіщо ж пригадувати? — дивлячись убік, тихо відповіла Маруся. — Тато не любить, щоб йому надокучати, коли він і без того завжди замовлення виконує точно.

— А ваш тато швець? — поцікавився Березовський.

— Ого, ще й який! — замість Марусі поспішила відповісти Варя з такою гордістю, ніби мова йшла про її власного батька. — Не чули про шевця Кобзаренка? Найкращий на ціле місто! Як зробить вам взуття, яке хочете, — то хоч на виставку давай, а міцне — і зносу нема!

— Добре, що я знаю, — сказав Ігор. — У мене є шкура на верхи, і, коли б ваш тато міг дістати решту, — я б йому приніс черевики зробити.

— Тато дістане — так само тихо і так само дивлячись убік, відповіла Маруся. — Але треба з ним говорити.

— Гаразд, — закінчив розмову Березовський і почав прощатися. А все ж був таким байдужим і до черевиків і до всього іншого, що забув спитати адресу.

* * *

Минуло більше як півтора року, і за той час у Березовського зовсім затерся в пам’яті випадок з білими фіалками. Правда, інколи він зустрічав на вулиці дівчат, часом кланявся їм, але здебільшого вдавав, що не бачить. Бо і для чого? При бажанні міг би знайти десятки цікавих жінок і для флірту і для товариського знайомства. Але не хотів. Сторонився навіть від колежанок по інституті, уникав усякої стичности з дівчатами, відчуваючи глибоку нехіть до всіх нащадків Євиного роду. Шалів далі за Зоєю, марно намагаючись при допомозі тверезого розсудку й сили волі вилікувати себе зі свого кохання. Його життя перетворилося в суцільний примус над самим собою і, крім гіркости, не мало ніякого присмаку. Березовський стратив охоту до науки, до праці, до розваг, до їжі — до всього, і тільки ґвалтом над собою робив те, що було потрібне.

Не міг ні трохи розважатись і на вакаціях, які збував у своєї матері, що учителювала в невеличкому містечку, положеному в надзвичайно мальовничій околиці. Нудьгував там ще більше, зовсім не міг спати ночами й з полегшею зустрічав день, коли мусів вертатися до свого гуртожитку. Мати спочатку дуже занепокоїлася його настроєм, випитувала, а потім, догадавшись, очевидно, що причиною того постійного суму й неспокою є справа делікатна й інтимна, більше не наполягала на відповідях. Вдавала навіть, що не помічає нічого, але Ігоря це ще більше гнітило. З матір’ю у нього були надзвичайно щирі й ніжні взаємини, то ж таємниця й недоговореність, які постали між ними, лишили по собі почуття незручности й жалю.

А Зоя, виїхавши до Москви, написала до нього раз, другий і третій. Однак через те, що Ігор звертав листи нерозпечатаними й нічого не відповідав, перестала писати також. Кілька разів зустрічав на вулиці її батьків, і вони просили його заходити. Але він кожного разу відмовлявся. Був упертий і те, що постановив, послідовно доводив до кінця.

І аж перегодя рік і дев’ять місяців після розриву, у лютому 1937 року, несподівано зустрів Зою на вулиці. Точніше, він її не зустрів, лише вона сама з’явилася звідкись біля нього і вхопила його за рукав:

— Не пізнаєш?..

Справді не пізнав, бо не придивлявся до перехожих по вулиці. Але, коли б навіть і придивлявся, то її не пізнав би. І тепер, дивлячись на неї і пізнавши, все ж не пізнавав. Чим більше дивився — тим менше пізнавав.

Чи ж це справді була Зоя?!

Так, це була Зоя: ні постаріла, ні споганіла, навіть убрана в те саме знайоме чорне котикове хутро — а все ж не Зоя. Перед Березовським стояла гарна рижоволоса жінка з помітними ознаками недалекого материнства й дивилася на нього якось винувато, непевно, соромливо, ніби зі скаргою, ніби з проханням співчуття в зелених очах. Нічого не лишилося в ній ні з вогню, ні з льоду, ні з лебідки, ні з пантери, ні з королівської гордости, ні з циганського темпераменту — нічого з того, що було її чаром, її особливістю, її магнітом. Виглядала, як пишна квітка, через яку переїхало колесо воза на курній дорозі. Навіть дороге хутро по-інакшому лежало на ній і, здавалося, носило на собі відбитку пережитої катастрофи, знеохочення і втоми, як і сама Зоя.

— Ти, Зоє? — врешті видавив з себе Ігор. — Приїхала зовсім, чи тільки в гості?

— Ані одне, ані друге, — блідо усміхнулася вона. — Приїхала намовити батьків, щоб переїхали до мене в Москву. Сумно мені там самій.

— Ти, хіба, не одружилася? — спитав Березовський, стараючись не дивитися на її фігуру.

Зоя махнула рукою:

— Одружилася. Вже й розвелася.

— Розвелася?! Так скоро?! Чому? Ах, вибач, я не маю права питати!

— Ні, можеш питати, — знову усміхнулася Зоя й послала свій сумний погляд кудись убік. — Розвелася тому, що мій чоловік розчарувався у мені. Він, знаєш, є великим естетом, любить усе виключно небуденне, а подружнє життя розуміє, як суцільну насолоду і безперервне кохання... Я ж, як бачиш, тепер не відповідаю естетичним вимогам і не можу служити насолоді, бо готуюся до найбуденнішого явища, якого може сподіватися кожна заміжня жінка.

Говорила й гірко-гірко усміхалася, а він дивився, слухав і чудувався все більше: ні, це таки не була та сама Зоя. Тієї Зої, яку він знав раніше, не міг би відкинути жадний мужчина! Та Зоя, яку він знав, не вміла так сумно усміхатися. Та давнішня Зоя не могла б оповідати про свою поразку, бо вона не знала поразок. Хто ж був той, що знехтував її коханням, зламав її гордість і навчив так жалюгідно усміхатися?

І Березовський повторив своє питання вголос:

— Хто він?..

— Артист, — зідхнула Зоя. — Але тепер нема вже про що говорити. Він має іншу.

Йшла поруч і продовжувала розмову. Питали одне одного про життя, дбайливо уникали найменшого натяку на свої колишні взаємини. Але відповіді й одного й другого були мало цікаві: Ігор фактично не міг нічого цікавого про себе оповідати, а Зоїні відповіді виходили мляво й невиразно. Її більше не захоплювали можливості майбутнього, і про нього вона, здається, навіть не думала; вона нічого не знала з міжнародніх подій, нічого не читала з новинок літератури, а й про музичні новини Березовський міг їй більше оповісти, ніж вона йому, хоч він зовсім не мав нічого спільного з музикою. Взагалі вона була якась отупіла, збайдужіла й знеохочена до всього.

Помалу-помалу Ігор вичитав не так з відповідей, як з виразу обличчя й тонів голосу, ту нескладну драму, що спіткала Зою. Виходило ясно, що Зоя нарешті пізнала справжнє кохання. Не те кохання, яке соромилося реєстрації в ЗАГСІ, і не те, яке боялося ланцюгів, і не те, яке приноситься з легкої руки в жертву кар’єрі й покликанню, а те кохання, яке прагне права прилюдности, яке хоче досмертного зв’язку і для якого з радістю приноситься в жертву все-все, включно з власними інтересами. Зоя полюбила, і з кохання вилонилася цілком інша жінка, що забажала утривалити свою любов довічно. Вона нарешті відчула потребу — мати родину. Зрештою, може такої потреби й не відчувала, але думала, що при допомозі дитини прив’яже свого вибранця до родинного гнізда. І помилилася. Була цікавою для свого чоловіка доти, доки не стала його рабинею, доки не спробувала закинути на нього зашморг. Тоді все увірвалося.