Проти переконань - Мак Ольга

Підборіддя її нервово скакало, а очі зайшли сльозами, і голос урвався.

Ігор був і зворушений і спантеличений одночасно такою одвертістю.

— То для чого ж ви так робите, коли самі відчуваєте, що воно погано? — спитав тихо.

— Бо я того не знаю.і

— Як-як?! — здивувався Ігор. — Не знаєте?

— Досі не знала, — пояснила вона. — Аж оце, як ви сказали, я й подумала. Перший раз подумала.

— О, бачите! — дружньо усміхнувся Ігор. — Виходить що мої слова, хоч і не дуже тактовні, таки принесли вам користь.

Та Маруся, здавалося, не чула його слів. Знову тупо задивившись уперед, говорила, ніби сама до себе, з жалем і скаргою в голосі:

— І то завжди так: як тільки піду сама проти себе, то нароблю такого, що потім хоч під землю провалитися. А найгірше, що мене кожен може підмовити. От, Варя: що вона тільки зі мною не робила!.. Підмовить, а я, дур... Ой! — глянула на Березовського й винувато усміхнулася. — Я вже не буду. Справді, то дуже погано так на себе говорити. Так, я кажу, от хоч би й через Варю я вже стільки сорому наїлася, що ви не повірите. І не думайте, що вона погана дівчина — вона має дуже добре серце і любить мене, як сестру, але тільки така збиточна. Мені тепер краще, що ми майже не бачимося.

— Посварилися?

— Ні, але ми з цього року на різних курсах, — ухильно відповіла вона.

Ігор ішов і думав над тим, що почув.

— Знаєте, Марусю, — сказав перегодя, — все це свідчить, що ви не маєте своєї волі. Коли не виробите її і не станете панею своїх учинків — будете дуже нещасливі в житті.

— Думаєте, я того не знаю? Знаю дуже добре, але... Як вам сказати?.. Ну, не вмію. Скільки разів собі постановляла, що буду впертою — і нічого не виходить.

— Зле! Треба постановити і постанови триматися.

— Вам легко сказати, бо ви не знаєте. Я вам оповім щось, коли ви не будете з мене сміятися. Не будете?

— Ні, не буду, — приобіцяв Ігор. — Кажіть сміливо.

— Ну, от. Як померла моя мама, мені ще не було шість років, і тато взяв до хати свою двоюрідну тітку. Така була баба Текля. Вона мене доглядала і господарила. Була така солодка на перший погляд, така масненька, а злюща, як упириця! Я її так боялася, що у мене й досі мороз поза плечима йде, як згадаю. Ви не повірите, як вона мучила мене, як знущалася наді мною, як вона мене безперервно лякала. І ніколи не кричала, а вже щоб ударити — і мови не було. Але я проміняла б сто разів її облесну любов на найгіршу лайку, чи побої. Все, чого б я не захотіла, баба Текля мені забороняла, а змушувала до того, чого я не любила. Казала, що, коли дітям потурати, то з них виросте чортівське насіння. От, було, так ласкаво, так ніжно, питає: «Марусинко, голубочко моя, ти б хотіла сьогодні киселику, га?... Любиш киселик, правда? О, я знаю, що ти по кисіль пішла б і пішки за сім миль... Але, перепеличко моя золота, не буде киселику ні сьогодні, ні завтра, ні за тиждень. Будеш ти, дитинко, їсти гарбузову кашу. Наварю великий горщик, щоб на три дні вистачило, — і їстимеш досхочу...» І це говорить, а сама світить Очима, мов відьма, ще й усміхається. Я ненавиділа гарбуз, мене нудило від самого його запаху, але я мусіла їсти, бо боялася баби Теклі. Ох, як я її боялася! Вона лякала мене мерцями, домовиками, відьмами, чортами й пеклом, і все мені пригадувала, що я народилася проти п’ятниці, то ж нечистий завжди матиме до мене право. Тому, казала баба Текля, я все мушу робити не так, як мені хочеться, бо кожне моє бажання — це підшепти чорта. Чи вірила вона сама в те, чи ні — я не знаю, але трималася того, що мені радила: коли я хотіла йти на двір — баба Текля замикала мене в хаті, але, коли я хотіла сидіти в хаті — баба Текля виганяла мене на двір; коли тата не було вдома, вона клала мене спати ще за сонця, але, коли я засиділася допізна і хотіла спати — вона зараз же знаходила для мене роботу: дерти пір’я, чи перебирати пшоно до півночі; досить було мені засміятися, чи заспівати — вона так мені допікала і так лякала, що я починала плакати, але, коли мені було сумно — вона примушувала мене співати веселої пісні. А найгірше було — лікування. Баба Текля все знаходила у мене всякі хвороби і бралася їх лікувати: то нагодує мене оселедцями на ніч, ніби проти глистів, і не дасть пити, то знову серед літньої спеки висадить мене на гарячу піч, накриє перинами і кожухами, напуває липовим цвітом, малиною, медом — і так тримає цілий тиждень. А я — здоровісінька! Зате, коли я справді захворіла —баба Текля не давала мені лежати, щоб я «хвороби не залежала» і доводила мене до того, що я впала непритомною. Це у мене був кір, і тато тоді мало не вигнав баби Теклі з хати. Ночами мене переслідували всякі страхіття, я зривалася й кричала, а баба Текля тоді вмивала мене свяченою водою, щось шептала, щось чаклувала і дивилася в темні кутки, де сидів «чорний», який ніби тільки й чекав, поки я засну, щоб влізти мені в душу й нашептати наказів на наступний день. І вже ранком, встаючи з ліжка, я тряслася, я боялася кожного свого бажання, кожної думки, а баба Текля тільки посміхалася і на кожному моєму кроці бачила накази нечистого.

Коли б я була розказала все татові, він би напевне відправив бабу Теклю з дому, але я не казала, бо ж баба Текля мене запевнила, що, як я комусь зраджуся хоч би одним єдиним словом, то «чорний» мене задушить першої ж ночі. І я мовчала...

Вона жила у нас більше п’яти років і жила б ще невідомо скільки, коли б не її манія — робити мені все наперекір...

Якось то моя хресна мати принесла нам грибів. Я дуже любила гриби і вже тішилася, що поласую ними, але баба Текля, звичайно, побачила у моєму бажанні підшепти нечистого і грибів мені не дала. Насмажила зі сметаною в маленькій риночці і всі з’їла сама. Між ними попалися отруйні, й баба Текля на другий день померла.

Та по її смерті стало ще гірше. Щоночі мені увижалася баба Текля упирицею, що хоче мене задушити. Я боялася спати, боялася сама лишитися в хаті, навіть удень, боялася темені, боялася кожного несподіваного шелесту і вже сама старалася робити все собі наперекір, щоб тільки не тішити «чорного». Дійшло до того, що тато мусів мене віддати до хресної матері. Я у неї пробула кілька тижнів і врешті оповіла їй все. Тоді зібралася вся наша родина на нараду. Мене тричі водили на молитву, потім посвятили хату, понамальовували на вікнах і дверях свяченою крейдою хрести — і так мене переконали, що вже ніякий нечистий до мене не приступить. Я повірила й відразу заспокоїлася. Але... як вам сказати?.. Щось таки лишилося... Інколи я починаю навіть вірити, що в мені сидить якийсь «чорний» і штовхає на вчинки, які йдуть проти моїх переконань... Ви не смієтеся з мене?.. — спитала на кінець, соромливо й винувато заглядаючи Ігореві в очі.

Але Березовському було далеко до сміху. Слухаючи оповідання дівчини й уявляючи її маленькою, безпомічною, заляканою і стероризованою несамовитою бабою, він проймався глибоким співчуттям до неї й холодів з жаху, коли думав, що ця дитина п’ять років витримала серед справді пекельних психічних тортур.

— Ні, Марусю, — відповів чуло. — Це, що ви розказали, не може бути предметом сміху, хіба предметом суму й сліз... І, як же це, ніхто не догадався, що то ваша баба Текля була божевільною?

— То вже потім вийшло наверх, як я призналася хресній матері. Тоді всі, хто знав бабу Теклю, в один голос говорили, що в неї від молодости «були не всі вдома». Ще дівчиною вона вступила до монастиря, але її звідтам вигнали. Пізніше вона одружилася, але чоловік втік від неї і пропав без вістки. Лишився хлопчик — і той помер. Баба Текля жила самотньою, лікувала людей зелами і відшептуванням, ходила вмивати мерців, аж поки тато не знайшов її і не привіз до нас...1

За цією розмовою проходили квартали за кварталами, й Березовський навіть не зчувся, як минули центральну частину міста й вийшли на околицю.

— От ми вже й на нашій вулиці, — зупинилася Маруся.

— Що?.. Ах, так... — прокинувся Ігор з задуми. — То це ви тут живете?

— Далі. Нумер тридцять дев’ятий...