Проти переконань - Мак Ольга

З почуттям глибокого сорому Березовський похилив голову. Не важився більше перечити, але й ніяково йому було, що Григорій Степанович так помиляється щодо нього, любить в ньому те, чого насправді нема, а тим самим ставить його в положення злодія, що користується краденим.

— Навіть сам апостол Петро вирікався Христа, — продовжував задумано Кобзаренко, — хоч був його найближчим учнем, хоч сам бачив і чув святого Учителя. Вирікався у хвилину страху й розгублености. Але не міг виректися до кінця, бо ж щось таки було у нього в душі. Так і ти: випираєшся Христа і Бога, але вони є у твоїм серці. Ті, що їх справді викинули, викинули зовсім, інакше роблять, інакше думають, інакше відчувають. Такі виродки ні совісти, ні сумління не мають, байдужі їм сльози і страждання людські, плюють вони і на свій народ і на свою державу. Що їм там до того всього? Їм — аби черево напхати...

— Ви, Григорію Степановичу, дуже розумна людина, — мусів признати щиро Ігор. — І в оточенні і в нас самих є багато такого, чого ми не розуміємо, і тому кожна думаюча людина дошукується правди, але не всі бачать однаково...

— Ет, ідіть ви зі своєю правдою! — скривився Кобзаренко. — Правда, як сказано у Святому Письмі — це Христос-Бог. Більшої правди не може бути, і більшої правди світові не потрібно. Але людям видається, що того мало — от і мудрують, шукають, а дошукалися врешті такого, що з ним ні в тин, ні у ворота. Я, як на таких людей дивлюся тепер, то мені чомусь нашого начальника синок пригадується. Ось послухайте:

Оцей самий синок Володя Кожевніков дуже в техніку закохався і захотів великим винахідником стати, світ здивувати. А «папаша» й зрадів. У цих же паршивців, як самі знаєте, тільки пташиного молока бракує, і на всякі бзікування грошей вони не жалують, а діти їхні живуть, як князенки. Мають усе, чого хочуть. Ну, і той Володя постановив собі знайти щось таке, як ото у книжках пишуть: щоб, значить, корабель, літак, підводний човен і танк водне сполучити...

Привезли для нього цілий вагон усяких матеріалів, майстерню цілу зі станками і моторами влаштували, інженерів і техніків на поміч приставили — мовляв, роби, як хочеш. Хто там більше робив, чи синок, чи ті інженери й техніки, — це й дурному ясно, але винахідником уважалося Володю.

Робили вони, робили — і щось там вимудрували дуже надзвичайне. Два роки пріли, але, кажуть, усе вийшло так, як Володя хотів. Невеличка штука — щось із метр завбільшки, чи що, а диво велике.

Ну, як уже скінчили, тоді синок і каже:

«А тепер вилітайте звідси всі й не заважайте мені! Все, що ви досі зробили, — єрунда. Головний секрет — мій, і я його сам зроблю».

Замкнувся він на два, чи на три дні у своїй майстерні й щось там стукав, щось клепав, щось крутив і вертів, нікого до себе не пускаючи. Тоді повідомив, що все готове.

Начальник, такий гордий, гостей наскликав, наказав обережно винахід до їхнього клубу перенести — цілу параду синові зробив. І, як уже всі зійшлися, як наговорили промов про те, як влада молодими талантами піклується, дійшла черга до Володі. А він і показує:

«Ось, — каже, — мій винахід: корабель, підводний човен, літак і танк в одній конструкції. Тільки я його так переробив, що він ані не літає, ані не плаває, ані по землі не ходить».

«А що ж він робить?» — питають його.

«Нічорта він вам не зробить! — відповідає. — У нього ні пропелер не крутиться, ні колеса не обертаються, ні гусениці не рухаються. Коли хочете його з місця зіпхнути — запряжіть коня».

Гості побараніли чисто, один на другого дивляться і не знають, що на таке сказати. А Володя тішиться, аж підскакує:

«Ось вам нові засади в техніці!»

«Ну, добре, — питають його, — а для чого ж воно, приміром, служить?»

«Служить воно доказом, — відповідає синок, — що при допомозі техніки можна не тільки з нічого зробити щось, а й з великого винаходу можна зробити ніщо».

— От і ви так зі своїми шуканнями, як Володя Кожєвніков з технікою: є правда, ясна, як сонце, у Святому Письмі записана, правда, що в смутку потішає, в упадках підносить, у гніві злагіднює, на кожний випадок в житті раду дає, блискучою зорею в кінці життєвого шляху світить, а ви шукали-шукали, поки знайшли таке, що й старого черепка не варте. Навіщо вам така «правда»? Чим вам допоможе? Куди вас доведе? Ех, Ігорю Олександровичу, не жартуйте з Богом, бо колись доля готова вас вашим же салом та по ваших же губах мазнути... Згадаєте тоді старого шевця, як оце він тепер свого покійного сусіда згадує, царство йому небесне!..

Коли прощався під хвірткою з Марусею, не витримав і сказав ущипливо:

— Від сьогодні, Марусю, знову знайдеш свою давню віру: бачиш, як твій тато мене сьогодні ганебно побив?..

— Переконав? — насторожилася дівчина.

— Ні, мене вже ніхто не зможе переконати, але ти ще й досі жалуєш за втраченим, тягнучись до нього серцем. Не буду зовсім здивованим, коли ти одного дня знову приєднаєшся до батька. Воно навіть ліпше. Тоді не гризтимуть мене докори сумління, що я став причиною втрати твоєї радости, ґрунту під ногами, падіння в «темну порожнечу» і взагалі всяких страхіть. Будеш знову щасливою...

Дівчина зідхнула.

— Помиляєшся, Ігорю, — відповіла з гіркотою в голосі. — До раз зневажених богів тяжко навернутися, а щодо щастя... Щастя може йти в парі лишень з глибокою вірою, бо віра дає снагу, підпору й силу. А наше безвір’я, хоч і оперте на тверезому розумі, не дає нічого...

— Ти сказала «наше безвір’я»?.

— Я дала тобі колись руку, пішовши за голосок твого розуму...

— Жалуєш ?

— Жалую не руки, а втрати віри. Розум її не заступить.

— То вернись до тата.

— І на це треба мати силу, а з безвір’я сили не набереш. Добраніч!

Не осяяла його блиском далекої зірниці, але лишила по собі ще раз враження глибокої таємничої криниці, на дні якої годі догледіти воду...

* * *

Зміцніла весна, наллялася соками і, відчувши свою силу, махнула у всю широчінь зеленими рукавами, викинула проти сонця барвні килими, запалила білими вогнями сади, задзвонила в небі громами.

Був травень. Трагічна весна 1938-го проклятого року і трагічний травень...

Знаменита єжовщина [38] досягала свого кульмінаційного пункту, а, як відгук її, в інституті бушувала майже щоденна вакханалія зборів і мітингів з «криттям» і «викриванням» усяких «ворогів народу», з каяттям і самообпльовуванням за «недогляди», за «брак класової чуйности», з анатемами [39] на конаючих у тортурах, або вже й мертвих, з обіцянками «допомогти» (попросту сказавши донощицтва) партії й урядові, приреченнями, що перетворювали атмосферу в смородливу пащу гієни. Бруд, жорстокість, безглуздя, підлість, самопониження і страх навалилися на людські душі, і в них гнили до решти і розкладалися найвищі чесноти.

Березовський зовсім покинув учитися і, як тільки кінчалися лекції, бігом біг до Кобзаренків, навіть не заходячи в їдальню. Не міг їсти, не міг всидіти ні одної хвилини в гуртожитку, а ночами переслідували його кошмари.

Але якось то посеред лекцій він відчув себе у центрі спільної уваги. Студенти щось перешіптувалися між собою і посилали йому зацікавлені, здивовані й навіть доброзичливі погляди.

Це його здивувало: адже нічого він помітного не зробив, ані не удостоївся ніякого відзначення, ані взагалі не міг пригадати собі нічого такого, щоб викликати цікавість. Але нікого нічого не питав, думаючи, що воно незабаром само виясниться.

І справді, на другій лекції Ковалюк, що примостився біля нього за столом, написав у своєму зошиті і підсунув до нього таке:

«Молодець! Передай їй мої ґратуляції [40]».

Березовський перечитав і дописав:

«Дякую, передам. Але. насамперед, виясни мені — кому і за що?»

«А ти хіба не знаєш?»