Проти переконань - Мак Ольга

«Нічого не знаю, і почуваю себе глупо».

Василь зробив здивовані очі й спішно замазав усе, що було написане.

— Потім... — шепнув.

З лекцій без слова пішли поруч і зайшли в парк.

— Ну?.. — спитав Березовський.

— О, гатуйте мою дуфу! — почав Ковалюк своїм звичайним вигуком. — Та ти в ці дні бачився зі своєю дівчиною, чи ні?

— Бачився, навіть учора.

— І вона тобі нічого не казала?

— Ні. Або що?

— О, гатуйте мою дуфу. — не міг вийти з дива Василь. — Та ти часом не морочиш мене?

— Василю, у мене терпець уривається! — розсердився Березовський. — Або ти оповідаєш, або йди до лисого дідька зі своїми питаннями!..

— Та чекай!.. — заспокоював Ковалюк. — Але, бачиш, це... Ну, та твоя Маруся кілька днів тому вибила калошею по морді Комісарова, — випалив на кінець усю новину одним духом.

Березовський отетерів:!

— Що-що?

— О, гатуйте мою дуфу!.. Кажу тобі ще раз: твоя Маруся вибила калошею по морді Комісарова.

Новина була справді така несподівана й така неймовірна, що в неї трудно було повірити, тим більше, що Маруся ані словом про це не заїкнулася.

Комісаров був знаною особою не лише у місті, а й далеко по околицях, особливо по селах. Справжнє його прізвище було Гулаєнко і походив він з родини, що приймала найактивнішу участь у Визвольних Змаганнях України 1918-21 років. Батько Гулаєнко загинув на фронті, матір і старших братів замордувала ЧеКа, а наймолодший Гриць — теперішній Комісаров — урятувався тільки тому, що його сховала у себе родина Ковальських. Пізніше Гриць потрапив до дитячого будинку, там виховався, там одержав своє нове прізвище і там навчився ненавидіти все те, за що його батьки й брати віддали життя. Хлопчина був спритний, скоро був помічений владою і висунений до дальшої науки. Скінчив партійну школу, перед тим, звичайно, вступивши до комсомолу, а, щоб доказати свою відданість партії, почав з того, що видав родину Ковальських, видав у руки ГПУ рідного брата своєї матері, який укривався під чужим прізвищем, видав також інших людей, чиї імена збереглися у нього в пам’яті з дитячих років. Чи то з природної підлости, чи тому, що боявся постійно за своє положення, Комісаров скоро став пострахом цілої области. Він був першим в антирелігійній кампанії, він був першим при проведенні колективізації, він був знову першим, коли почався терор 1937-1938 років, його прізвище не сходило зі сторінок обласної газети, де він фігурував то як автор різних статей, то як взірцевий «борець» в статтях інших. Останньо був на становищі другого секретаря обласного комітету партії і агітпропом. Появлявся щодня то тут, то там на зборах і мітингах, виголошував промови, постійно нападав на бездіяльність партійних, громадських і професійних організацій, постійно шукав винуватців і «ворогів народу», постійно когось громив і обвинувачував. Його боялися й ненавиділи в рівній мірі навіть найзапекліші партійці, бо, на кого напосівся Комісаров, той ніколи не виходив «на сухо».

І от цього самого всевладного і страшного Комісарова мала би Маруся вибити по морді калошею!..

Ігор довго не вірив, питав і перепитував Ковалюка по кілька разів, поки не дізнався цілої історії.

Отже, справа представлялася так:

Комісаров читав у педагогічному технікумі доповідь про комуністичну мораль, згідно з якою, все, що діялося «в ім’я інтересів пролетаріату» було моральним. Тому масовий терор, безжальність, брутальність і фізичне знищення треба було вважати актами високої моралі. До високоморальних учинків зачислялася також видача на смерть людей з найближчого оточення, коли ці люди стояли на перешкоді до «завершення комунізму». І, навпаки, коли хтось укривав, чи боронив людей близьких, знаючи про. їхнє неприязне наставлення до комунізму, то цей сентимент був нічим іншим, лишень виявом «загниваючої буржуазної моралі» — моралі ворожої комуністичній ідеології, а її прихильники ставили себе в положення таких самих ворогів комунізму, як і ті, яких вони укривали, чи захищали. Тема була дібрана спеціально до єжовської кампанії.

Загальні збори пройшли в повному порядку й скінчилися, звичайно, «одноголосним» ухваленням трафаретної резолюції. Але зараз же після зборів той самий Комісаров, який щойно півтори години розпинався за «комуністичну мораль» напав у темній кімнаті на Марусю. Дівчина, не знаючи, що це є Комісаров, зняла калошу і почала бити напасника по голові. А він, чи то з несподіванки, чи то попросту здуру, наробив репету, на який збіглися студенти. Вийшов страшний скандал. Спочатку Комісаров спробував надати цілій справі політичний характер, що дівчина з «класової ненависти» напала його несподівано в темній кімнаті, але, на жаль, мав розстебнутий пояс... Докази були зовсім недвозначні, і нікого не переконали пояснення, що він саме тому зайшов до темної кімнати, щоб поправити висмикнену сорочку. Але остаточно справа прийняла для нього дуже невигідний оборот саме через те, що його мали «в печінках» усі партійці. Закинули йому «побутовий розклад» і приперли так, що Комісаров, рад-не-рад, мусів признатися до вини: дійсно, він напав на дівчину, бо вона йому сподобалася, але мав щодо неї поважні наміри, себто, хотів пізніше одружитися. Цим злагіднив обвинувачення і вся справа скінчилася тим, що його перевели до іншої области.

Марусю також кудись викликали і допитували, але взяли, звичайно, з неї підписку, що вона нікому нічого не казатиме. Видно, не послідню ролю відіграло й те, що її батько «працював у НКВД», і з нею поводилися досить чемно.

— Тому вона й тобі не призналася, — скінчив Ковалюк. — Але — молодець дівчина! Так йому, сукиному синові, й треба! Правда, Маруся мала щастя, бо, коли б у Комісарова не було стільки ворогів, не пішло б воно так гладко... Але — все одно молодець! Вибити калошею по морді самого Комісарова — о, гатуйте мою дуфу! — це вам не жарт!..

Ігор ще не вірив, але, щоб вияснити все до кінця, зараз же поспішив до Кобзаренків.

Григорій Степанович саме мав відпустку, то ж, пообідавши, пішов собі подрімати, а Березовський і Маруся лишилися удвох.

По дівчині абсолютно нічого не було помітно. Поводилася, як звичайно, і, подавши обід та помивши начиння, вона взялася до церування [41] батькових шкарпеток. Саме мала в руках таку одну, де діра зяяла на цілу п’яту, і Маруся, натягнувши її на величезну картоплину, вправно совала голкою туди й сюди, з браку відповідного кольору, церуючи бронзову шкарпетку чорними нитками.

Дивлячись на неї, Березовський поступово набрав твердото переконання, що вся історія — просто видумка, або непорозуміння.

— Мені сьогодні, Марусю, оповідали якусь несамовиту річ, в яку я не можу повірити, — все ж не втримався він.

— Та-ак? — без найменшого зацікавлення, як то вона, вміла, спитала Маруся.

— Так, казали, що ніби ти вибила калошею самого Комісарова...

— І що ж ти бачиш у цьому такого несамовитого? — знову байдужим голосом спитала вона, не підводячи голови від шиття.

Коли б Ігор в цей момент стояв — напевне мусів би сісти, але він уже сидів, і йому лишалося хіба впасти.

— Марусю!... — ледве видушив з себе, вражений не так підтвердженням цієї «несамовитої речі», як байдужістю дівчини. — То це правда?!

— Правда...

Він відразу зіпрів і мусів обтерти чоло хустинкою.

— Н-ну, знаєш... — вихрипів. — Це могло мати для тебе катастрофічні наслідки...

Дівчина знизила плечима: ..

— Я тоді не думала про наслідки...

— Правда... Ну, але коли б ти знала, що це Комісаров?

Вона підвела голову і подивилася на нього трохи здивовано.

— Та я саме його й била за те, що він був Комісаров, — сказала тихо.

— Ти знала?!

— Звичайно...

Березовському відібрало мову, і він довго з забобонним страхом дивився на це «восьме чудо світу», що так спокійнісінько церувало собі чорною ниткою натягнену на величезну картоплину бронзову шкарпетку.

Закурив, устав, пройшовся по кімнаті нервовим кроком, запихаючи пальця за комір сорочки, який раптом почав його душити.