Проти переконань - Мак Ольга

— Таточку!..

— Мовчи, дитино, мовчи! — попросив. — Мені оце зараз мій покійний сусід, — царство йому небесне! — мов живий, в очах стоїть... Казав же: «проклинатимуть нас наші діти і внуки»... Хіба ж не правду казав?..

— Таточку, ніхто вас не проклинає!..

— То зле! Треба проклинати!

— Та що ви, люди?! — не витримав Ігор, якому цей різкий перехід від надмірної веселости до глибокого драматизму шарпав нерви. — Завели, мов на похороні! Чи ж то ви, Григорію Степановичу, одні могли Україну врятувати? Самі ж недавно казали, що для боротьби за державу увесь народ мусить бути підпалений вогнем святим. Видно, що цей момент іще не прийшов, і ви не маєте чого на себе одного вину брати. І ти, Марусю, також. Хіба ж не розумієш, що сьогодні взяти калошу до рук — це більше геройство, ніж у давнину мушкет, чи шаблю? Ех, ви! А ще й Кобзаренки!.. Сором вам плакати і стогнати!

Не був до кінця щирим в даному випадку, розуміючи глибину трагізму всієї розмови, але йшов за внутрішнім голосом почуття обов’язку, який наказував саме так говорити. Бо ж чи бажання нести потіху ближньому у хвилини найбільшого суму, чи зневіри, не є природним відрухом кожної людської душі?

Кобзаренки поволі заспокоїлися,

— І як же це ти нічого мені не сказала? — спитав Григорій Степанович.

— Не можна було: розписку на мовчанку дала... — моргнула лукаво бровою повеселіла Маруся. — Та ні, боялася вас тривожити, бо сама не знала, чим воно скінчиться.

— Ач, бісової пари дівка! Вона боялася... Ну, але тепер кажи толком, як воно там було?

Маруся ще раз повторила цілу історію, немилосердно при тому червоніючи і ніяковіючи.

— А він же що? — випитував Кобзаренко.

— Та спочатку відпирався. Себто, не відпирався, а казав правду.

— А потім?

— Ну, я вже не знаю, як було потім, бо не чула. Мене випитали і пустили, взявши розписку, що нікому нічого не скажу. А оце вже вчора знову покликали з лекцій, щоб підписати протокол. Я, як читала, то так боялася, так боялася, аж у мене ноги трусилися.

— Ага, боялася!..

— Та ні, не того боялася, що ви думаєте. Боялася розсміятися, бо той Комісаров там також на себе «на признавався», що вмерти можна було зі сміху. Вже і я на нього набрехала, а він ще від себе додав.

— Ну, чи не бісової пари тобі дівка! — кректав щасливий Кобзаренко. — А бодай же ти мені здорова була! Ото правдива Кобзаренківська кров!

А Ігореві підчас цієї розмови ставало все сумніше. Нараз відчув, що він негідний цієї дівчини, і сьогоднішнє питання: «За що?» палило його вогнем сорому. Він стільки говорив про жертви і про відвагу, але самому йому і в голову не прийшло б зробити того, що зробила ця «амеба», яку він завжди обвинувачував у безхребетності й безхарактерності. А вона, от, взяла і вибила калошею по морді Комісарова. Вибила лишень за те, що той був Комісаровим! І чи не вартий він того? Маруся виросла в очах Ігоря, виросла дуже високо! І звідки він узяв, що вона млява, інертна трясовина? Вона ж — та тиха вода, що греблі рве. Ось її правдива вдача! А тому йому сьогодні якось особливо хотілося наблизитися до неї, розплутати ним самим колись заплутані ґудзи [46] на їхніх взаєминах, усунути цю неприродну простоту приязні, яка витиснула собою можливість чогось іншого і кращого — взагалі звернути з фальшивої дороги.

«Але як це зробити? — питався себе в думках, слухаючи розмови між батьком і донькою. — Ось вона зараз така щира, така відкрита — просто з душею на долоні. А, спробуй лишень зачепити, — відразу зіщулюється, ховається, як равлик у свою шкаралупину, настовбурчується байдужістю, мов той їжак голками, — і приступу до неї нема. Ненависть це, жаль, чи байдужість? Залежно від моменту, вона проявляє елементи одного, другого і третього, а, чейже, ці три почування не можуть одночасно міститися в людському серці, бо одне виключає інші. Найгірше ж ота замкненість. Сама нічого не зраджує конкретного і з мого боку нічого не дозволяє виявити. Не хоче бачити, що я хотів би направити заподіяні їй кривди, що я каюся, що я її...

У цьому його думка, сліпо торкнувшись пружини від таємничої скритки, раптом вирвала на світло денне ревно бережене від свідомости слово:

«Кохаю!»

Воно блиснуло сліпучим вогнем і освітило яскравим світлом усе те, що досі почував до Марусі: зацікавлення, подив, зворушення, досаду, розчарування, пригноблення, нехіть, злість, страх і приязнь. Адже все воно разом власне і становило собою одну цілість — кохання! Все воно було тільки різними проявами того самого почуття. Як же він досі того не знав?!

«Кохаю! Кохаю! Кохаю!..» — з розпукою дзвенів у ньому якийсь внутрішній голос, наповняючи все єство несамовитою, страшною радістю.

Ігореві стало млосно. Він нараз відчув потребу залишитися сам з собою, перевірити себе, освоїтися з цим потрясаючим відкриттям, подумати над ним, проаналізувати його і визначити своє дальше поступування.

Немало здивував Кобзаренків, несподівано підвівшись посеред розмови з місця:

— Вибачте, я мушу йти...

Спантеличив обидвох, навіть злякав, і викликав цілий ряд питань: «Чому?» «Куди?» «Чого так спішно?» — а через те, що нічого конкретного не міг сказати, ще більше посилив збентеження. Не дозволив і Марусі вийти за собою — потиснув їй руку в хаті і, не оглядаючись, спішно замкнув за собою двері.

Не йшов — летів у темноту холоднуватого темного вечора, час-до-часу проводячи рукою по палаючому обличчі: Він кохав, кохав!.. Це не була приязнь, зацікавлення, чи флірт — це було кохання! Лишень тепер йому, сліпому, чи засліпленому, відкрилася вся глибина і безмежність дрімаючого протягом довшого часу почування. Скільки днів, тижнів, чи місяців воно визрівало в його серці, поки не стануло у всій своїй силі?! Тепер потрясло ним, злякало його і одночасно гнало по жилах шаленою радістю:

«Кохаю!.. Кохаю!.. Кохаю!..»

Поволі думка звикала до новини, накручене до скрайніх меж нервове напруження послаблювалося, і Березовський, загнавшись до парку, сів трохи відпочити. Свідомо, чи ні, вибрав саме те місце і саме ту лавку, де десять місяців тому розмовляв з Ковалюком і Веретелюком. Десять місяців тому назад тут впали його слова: «Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я нею ніколи очарований не був»... А сьогодні...

«Кохаю, кохаю, кохаю!..»

Ігореві пригадався дотеп, що майбутній час від дієслова «кохаю» є — «одружитися», і він вперше подумав, що саме таким логічним мусить бути вислід його стосунків до Марусі. Але що він ніколи нічого не робив зопалу, то й тепер мусів зважити усі «за» і «проти», тим більше, що питання йшло про рішальний на все життя крок. Однак, зараз не міг думати. Десь краєчком свого інстинкту відчував, що в кінці сих роздумувань стоятиме щось неприємне, щось таке, що зіпсує йому його рідкісний, святковий настрій. Ні, ні, не треба поки що зважувань, не треба ніяких рішень, не треба нічого! За скільки часу це суворе, звиродніле життя подарувало йому промінчик радости, а він би відразу мав обмацувати її, оглядати й аналізувати, шукаючи темних сторін? Ні, ні, не треба! Хай ця радість буде обернена до нього найяснішою стороною, хай трохи натішить душу, хай! Так є добре...

В майовій темені тимчасом кипіло невидне життя. Парк був традиційним місцем, де нав’язувалися знайомства, і притулком закоханих. Переважно тут починалися всі студентські романи, й нерідко тут кінчалися. Зі студентами конкурували військовики, що майже поголовно романсували зі служницями й батрачками підміського радгоспу, або, в кращому випадку, з прибиральницями і замітачками державних установ. Це була також традиція, і, помимо упертого втовкання в голови про «братерство» і навіть «вищість» «великого російського народу», московські вояки і командири мусіли вдоволитися самими служницями і батрачками найгіршої репутації, а місцеве простолюддя згірдливо називало їх чомусь «маслами». «Масел» — це не було лишень згірдливе — це було одночасно щось і непристойне. Коли про дівчину говорилося: «Та то з тих, що з маслами ходять», — це було рівнозначне «повія».