Проти переконань - Мак Ольга

Ігор любив інколи вечорами сидіти в укритому місці й підслуховувати затаюваний від людських вух гамір нічного життя. Ловив уривки довірочних розмов, що в темені звучали щиріше й багатозначніше, ніж при денному світлі, проявляючи таку різноманітність характерів, поглядів і темпераментів. Багато разів він уже був невидимим свідком спалахів любови, признань, докорів і драм. А й тепер, хоч ніби мусів би тішитися власним почуттям і поринути у власне щастя, — вухо його послужливо ловило довколишні звуки.

— Ах, «кохання!» — нарочито голосно говорила якась дівчина, йдучи в парі з мужеською постаттю і стараючись, очевидно, здивувати свого співбесідника мудрістю і розважністю. — Саме кохання — це ще нічого, коли нема спільних поглядів і спільних переконань...

А тут же, десь недалеко в корчах, неприємний вульгарний голос:

— Васька, чорт! Як ти мінє спугав!..

— Вот какая ти нєжная!.. — масно сміявся, видно, той самий Васька. — Ти, разві, іщо не пуґанная а?

Ігор відразу схопився з місця: ні, він сьогодні нічого не хоче слухати ні про переконання, ні про чортів, які лякають! Вийти з цього темного клубовиська глупоти й розпусти, вийти! Ліпше піти до гуртожитку, де сміється і картавить веселий Ковалюк, і де міряє своїми довгими ногами прохід між ліжками від вікна до дверей насуплений і безпардонний, але безконечно добрий Каланча! Вірні товариші й золоті хлопці!..

* * *

А на другий день знову після лекції був мітинг з тієї нагоди, що в інституті заарештовано старенького бібліотекаря, завідувача хімічної лабораторії, технічного секретаря і двірника. Виступав секретар партійного осередку, голова профкому і директор. Всі вони били себе в груди, признаючись у «бракові класової чуйности», у «політичній сліпоті», «через яку недогледіли класово-ворожих елементів у своєму найближчому середовищі», і всі урочисто обіцяли надалі «поправитися» (котрий уже раз?). Студентська маса слухала, плескала і накінець проголосувала ще одну резолюцію, в якій також обіцяла «нагострити політичну чуйність», «викривати нещадно ворогів народу» і «ще наполегливіше вивчати твори класиків марксизму-ленінізму».

При виході на вулицю Березовський зустрів Ковалюка і Веретелюка, які на нього чекали.

— Ігорю, — сказав Ковалюк, — у мене є план: піти купити по одній пляшці пива на кожного «носа», по одній булці і по сто грамів ковбаси і з цим всім махнути на річку. Маю для вас новину...

План було одобрено, і незадовго всі троє з апетитом уминали булку й ковбасу, потягаючи просто з пляшок пиво і любуючись блискучим плесом веселої від сонця ріки.

Василь вибрав дуже догідне місце під осокором, що ріс самотньо на відкритому березі, бо, як він казав, «справа була конспіративна». Знаючи жартівливий характер свого приятеля, Ігор та Євген терпеливо чекали на новину, поки що віддаючи честь імпровізованому обідові.

Як і личить солідним людям, скінчили їсти й пити, а тоді позакурювали і порозлягалися проти сонця.

— Так от, хлопці, — почав Ковалюк, — сидів я оце на зборах, думав, думав і знаєте, що постановив?

— Знаю, — кивнув головою Каланча: — ще більше піднести свою класову чуйність супроти всяких ворогів народу...

— Не вгадав, Євгене! Я постановив, насамперед, вкинути тебе в річку, якщо ти дозволиш собі ще раз на кпини... О, гатуйте мою дуфу, який ти нестерпний!

— Гаразд, Василю, я з тобою згодний! — обізвався Березовський. — Але, якщо ти й далі будеш вимотувати душу, то я тебе вкину в річку... Кажи вже, що то ти там такого мудрого видумав!

— Я постановив, — урочистим голосом почав Ковалюк, — найближчими днями оженитися.

Ігор і Євген попідскакували з несподіванки й посідали.

— Тепер?! Здурів?! — крикнули в один голос.

А Ковалюк перекинувся на спину і зареготав:

— Так, тепер! Раніше думав відкласти справу, аж поки не влаштуюся на роботу, а сьогодні постановив оженитися негайно.

Веретелюк глибоко зідхнув і ліг знову.

— Чого ж це так? —спитав меланхолійно. — Чи надто надієшся на недоторканість своєї особи, чи, навпаки, відчуваючи свою неминучу загибель, хочеш перед смертю вкусити від дерева пізнання?...

— А хоч би й так, матері його ковінька! — схопився Василь. — Хоч би й перед смертю?! Може вспію ще й нащадка лишити, щоб не сиротіла мати козацька! Що ж це? Думають нас усіх наполовину видушити, а другій половині охоту до життя відібрати?! Так. отже, наперекір всім і вся, женюся негайно і весілля оправляю на цілу губу!

— Хм! — усміхнувся Веретелюк. — Ти б уже просто женився, а то, як той Турґєнєвський герой, хочеш женитися «з ідеєю».

— Ні! — запротестував Ковалюк. — Хочу, власне, «з ідеєю»! Віднині все роблю з ідеєю! Досі я просто їв і просто опав. А з сьогоднішнього дня буду їсти вдвоє і спати вдвоє, щоб більше сили мати! Женюся, щоб замість себе одного — лишити, коли Бог дасть, з десяток молодих Ковалюків! Веселюся, жартую й співаю на злість тим, хто хоче мене примусити стогнати й плакати! Ой, гатуйте мою дуфу, ще не вмерла мати козацька!..

— Ти, часом, не з’їхав з глуму?.. — поцікавився Березовський.

— Ні, власне, що до нього вертаюся і вам раджу те саме. Плюньте на все і зробіть у кишенях по дві дулі — о! — і Ковалюк випнув кишені.

— Його справді треба би було до божевільні віддати! — цілком поважно вирік Євген.

— Ану, ану! — розійшовся Василь. — Віддай, але тоді, коли знайдеш зборище ще більше божевільних, ніж хоч би й в нашому інституті! О, гатуйте мою дуфу! Та ти сьогодні за що руку підносив, за що голосував?! Коли б ми ще були всі умово-хворими і не розуміли того, що ухвалюємо, — не було б воно так страшно. Але ми ж розуміли? Розуміли! І як же назвати наше поступування? Хіба божевіллям в квадраті! І то майже щодня те саме.

Ліг вигідніше і продовжував уже більш спокійно:

— Ні, хлопці, ні!.. Адже основний удар розрахований не проти нашого фізичного існування, а проти нашої психіки. Уляжемо йому — пропадемо, хоч і живі лишимося.

Товариші на якийсь час замовкли.

— А, знаєш, — обізвався Ігор до Веретелюка, — той «гатуйте мою дуфу» каже правду: ми всі живемо під знаком божевільного кошмару і, хоч ціною найвищих жертв стараємося зберегти своє існування, по суті ніхто з нас не знає, для чого воно йому потрібне?..

Євген ліниво повернув до нього голову:

— Чи й тобі також не приходить в голову якась ідея?..

— А хоч би? — замість Ігоря задиркувато відповів Ковалюк, знову схопившись з місця. — А хоч би? І хай! І добре! Женися, Ігорю, чого стільки воловодитися? Воно й так видно, чим те твоє «розчарування» скінчиться... І ти, Євгене, не витоптуй державної підлоги в гуртожитку, а пошукай собі іншої дороги. В тридцять третьому, як самі знаєте, більше чоловіків вигинуло, ніж жінок, тепер знову те саме. Вкінці на одного хлопця по дві жінки припадатиме — хоч гареми заводь, і нежонатим лишитися — це просто національний злочин! Ой, перепрошую, каюся і визнаю свою помилку: не національний, а державний!.. Наша радянська держава, знаєте, потребує багато людей, нових людей, радянських людей, вихованих на комуністичній моралі, а не таких, як ми. Ми лишень погній і нас скоро так, чи інакше, приберуть з кону. Не лишати ж пустелі. Отже, з Богом!.. Ой, гатуйте мою дуфу! Бачите, які то ще буржуазні пережитки лишилися у моїй психіці?!. Кажу вам, що нових людей треба, багато людей!..

Ці жарти скоріше нагадували маячіння божевільного, таким понурим гумором від них віяло, і Веретелюк врешті не витримав:

— Та замовчи ти, пришелепкуватий, досить уже! Хочеш женитися — женись, хай тобі трясця! Я вже обіцяю тобі і за свідка бути, але не плещи язиком!

По тому приятелі довгенько лежали мовчки, кожний думаючи своє.

Перед вечором Ігор ішов до Кобзаренків з твердим наміренням: освідчитися Марусі, попросити її руки і вже раз скінчити з тим дурним становищем! Правда, був приготований на те, що знову щось стане на перешкоді, але постановив не зважати ні на що. Витягне її з хати, хоч би там і повно людей було, буде говорити, хоч би там і не знати яка знову трагічна новина з’явилася, і не числитиметься з хворобою, хоч би дівчина і в ліжку лежала! Кінець!