Проти переконань - Мак Ольга

Отже, я працюю завпедом у тій школі, де учителює Марія Григорівна Кобзаренко, а це, як знаєте, змушує нас часто втручатися у приватні справи.

Дуже мені шкода, що Марія Григорівна, така добра педагогічна сила і повновартісна людина, останнім часом стратила свій попередньо здобутий авторитет, як серед учнів, так серед колег, так і серед місцевого населення. Це відбивається і на дисципліні, і на успішності, і на самій Марії Григорівні. Вам напевне буде зайвим пояснювати, чому вагітна учителька є взагалі небажаним явищем у школі, тим більше учителька незаміжня, та ще й у сільській місцевості, де люди твердо тримаються старих понять моральности. І тому становище Марії Григорівни дуже важке, навіть нестерпне. Від неї відвертаються люди, хулігани улаштовують на неї засідки на вулиці, а недавно з’явилися до мене ціла жіноча делегація з домаганням — усунути Марію Григорівну з посади, як деморалізуючий приклад для їхніх дітей. Я жінок запевнив, що Марія Григорівна має чоловіка, який поки що не може її забрати до себе, і вони трохи заспокоїлися. Але цей випадок змусив мене викликати Марію Григорівну на одверту розмову, і вона дечим мені зрадилася, але категорично відмовилася Вам писати. Цей прикрий обов’язок беру на себе та інформую Вас про стан речей. Не збираюся Вам читати лекцій на моральні теми, ані не даю Вам ніяких порад, сподіваючись, що Ви поступите так, як накаже Вам Ваше почуття чести й розуміння обов’язків.

З належною пошаною С. М. Лукіянчук».

Поки дочитав до кінця, пообривав усі ґудзики від сорочки, бо йому здавалося, що задихнеться. Шарпав себе за комір, дер волосся й до крови розбив руку об стіл.

Потім зірвався на рівні ноги: їхати! Їхати, не відкладаючи, ні одної хвилини, бо не знати, чи перелік його злочинів не зросте так, що вже й самогубство не поможе. Боже, як же це він не подумав над усіма можливими наслідками тих незабутніх годин, проведених з Марусею! Адже воно могло статися, воно навіть мусіло статися, було б дивним, коли б не сталося!..

І от, Маруся — мати. Молоденька, самотня, опущена, прибита горем дівчинка, закинута у далеке село, Покритка. «Покритка в селі раз на кілька літ з’являлася, і до смерти гіркий її вік був», — так сказав покійний Григорій Степанович, а тепер, уявивши собі становище Марусі в ролі покритки, Ігор тільки застогнав: не так скоро викорениться жорстока традиція в селі, о! — не так скоро!

Запхав листа в кишеню і, як був одягнений, так і побіг до школи.

В кабінеті директора почалася сварка.

— Що ж це ти, товаришу Березовський, — напався директор, — відлучаєшся з місця праці, нікому нічого не сказавши?!

— Я не стратив ні одної робочої години! — підвищив і собі голос Ігор. — Дивись на годинник: спізнився, може, хоч би на одну хвилину?!

— Та ти дитина, чи що?! Не знаєш законів?! До праці можеш не приходити у вихідний день, але місця не смієш покидати без дозволу!

Березовський важко сперся руками на стіл і перехилився до директора.

— Слухай, — сказав хрипко, — коли б мені грозило заслання, чи навіть розстріл, — я все одно поїхав би, зрозумів?! Вчора я поїхав за рахунок двох ночей і вільного дня, в які мене ніхто не має права змусити до праці, але сьогодні я їду, покидаючи роботу. Дозволить інспектура — добре, не дозволить — їду без дозволу. Все!

Директор відхилився назад і зі страхом слухав свого співрозмовника.

— Березовський, — спитав співчутливо, — та що з тобою?! Щось сталося з дружиною, може?..

— Так, з дружиною. О, але ти не лякайся — справа не кримінальна, не політична, а приватна.

Директор відітхнув:

— Ну, що ж... Іди до інспектури і проси відпустки. Але... Що там сталося, коли можна знати?

— Не можна! — відтяв Ігор і вийшов з кабінету.

* * *

Знову безсонна, третя з ряду, ніч у тряському вагоні, знову ті самі почування. Ігореві почало видаватися, що все його життя — це одноманітна, безконечна дорога у півтемноті залізничного вагону. Стояв у коридорі, приложивши чоло до замерзлої шиби, дивився у непрозору синь, думав, страждав і каявся. А найбільше кохав. Скільки то вже разів він був переконаний, що його почування до Марусі сягнули вершка, поза яким не може бути нічого більшого? А, отже, тепер бачив ясно, що це була облуда. По-справжньому він кохав лишень з того моменту, коли довідався, що Маруся й мати його дитини. Принаймні, так йому видавалося.

Але, з другого боку, що він дав їй зі своїм коханням? Що дав для жінки, заради якої згоден був виточити кров зі свого серця? Увійшов у її життя, скаламутив рівновагу духа, відібрав їй віру, осиротив і зробив посміховищем для цілого села. Таке «щастя» дав їй!.. І все — чому? Чому?! Чи справді не мститься над ним Вища Сила, не природа, а та, інша, існування якої він заперечував?

Минула ніч, минув і ранок, і десь так вполудне Ігор прибув на місце. На станції напитав рижовусого маленького колгоспника у латаному кожусі, який вертався порожніми саньми у село.

Дізнавшись, до кого їде Березовський, дядько спитав:

— А ви ж, вибачте, хто їм будете?

— Чоловік.

— А-а, чоловік! — зрадів чомусь дядько, бадьоро поправив свою облізлу шапку і замахнув батогом над горбатими кінськими спинами: — Вйо бодай вас на чорну дошку вписали!.. Газети читати вмієте, а робити не хочете, симулянти!..

— А ви б їм, замість газет, та трохи вівса... — ледве помітно усміхнувся Ігор, простягаючи дядькові цигарки.

— Го-го, товаришу хороший! — приймаючи цигарку, вишкірив дядько жовті зуби. — Тут господарі за жменю січки в шлеї позапрягалися, а ви хочете коней вівсом розпаскуджувати... Овес не про нас родить... І ми, і коні тепер з газет енергію беремо....

Відчувши якось нюхом у гостеві свою людину, колгоспник розговорився і почав оповідати про селянські біди: на трудодень минулого року випало по 400 грамів зерна, здебільша посліду, та трохи картоплі, трохи цукру, і по кілька кілограмів рицинового [60] насіння на родину.

— Кат його знав, що воно таке, — оповідав сміючись. — Казали сіяти — ми й посіяли, казали зібрати — зібрали, казали здати вісімдесять процентів, а решту собі лишити — так і зробили. Надушили олію — а він смердить якоюсь холерою, аж з душі верне. Але що має мужик робити? Ми вже до всяких смородів звикли, то й те їли. Тільки ж як почали люди той олій уживати, як у селі ніби пошесть якась кинулася: розхорувалися усі на животи і, знай, бігають, та й бігають... Аж коли наше начальство, побачило, що люди до роботи не виходять, сказало нам усім, яка то причина «пошесті». А люди тоді в крик: мовляв, на холеру ж було те насіння давати і що з ним робити? Порадили нам продати все державі. Так що ж — задурно майже повіддавали, бо дістали ми знову ж послід, а. хто олій видушив, то тому ще менше платили. Кажуть: «Це до аптек, а воно негі... ніге...» От і не вимовлю, як воно в біса!..

— Негігієнічно?

— От-то-то! Нігінінічно. Кажуть, чистити треба і на фільтер пускати. Так і пропала наша праця ні за цапову душу. Коли б же були, холерники, до ладу роз’яснили і по-розумному зробили та й сказали людям: «Сійте стільки й стільки тієї рицини для держави, а на тих двадцять процент землі, що з них маєте врожай собі лишити, посійте ріпак, чи просо, чи гречку, чи ще там щось». Все ж була б людям якась користь. А то так — пішло з димом, бодай вас видушило!..

Конята тюпали поволеньки, сани йшли в затоки, а балакучий дядько не вмовкав.

— Оце добре, що ви надумали до жінки приїхати, — змінив він тему, — а то наш народ, знаєте, некультурний (дядько казав «некулітурний»), плеще всяке, бодай їм заціпило... А ваша жінка — гарна людина, любили їх всі — і старі і малі, поки ото хтось слави не розніс. Воно, знаєте, таке діло, що його, коли час прийде, в скрині не сховаєш — видно... Вйо!..

Ігоря кольнули слова колгоспника і оте дієслово «любили», вжите в минулому часі. Отже, тепер уже не люблять... Бідна Марусина!..