Проти переконань - Мак Ольга

Ігор нетерпеливо впхав їй у руку гроші, попросив зварити що-небудь і випровадив за двері. Але ця прозаїчна, розмова привернула його від освідчин і сентиментів до реальних речей.

— Отже, Марусю, — заговорив діловим тоном, — ми, перш усього, щоб покласти край усяким пліткам, підемо, завтра до сільради і зареєструємо наше подружжя.

— Авжеж... — гірко усміхнулася Маруся. — І тим самим тільки докажемо цілому селу, що досі подружжям не були....

— Гм, так... — заклопотано потер Ігор чоло. — То, може, поїдемо додому і там?...

— По-перше, Ігорю, щоб поїхати додому, треба стратити найменше два дні, а ти па скільки маєш відпустку?

— Не журися, я якось то...

— А, по-друге, — перебила його, — я в такому вигляді до ЗАГСу не насмілюся піти. Для чого мені вислуховувати пікантні дотепи в черзі?

Мала рацію і своїми міркуваннями заклопотала його ще більше.

— Гм, так... — повторив. — Але що ж тоді зробимо? Скажи мені, Марусино, чого ти хочеш? Я тебе послухаю і не буду протестувати.

— Ах, Ігорю, — відповіла апатично, — я вже нічого не хочу...

І він аж тепер помітив, що розбитість, сум і гіркота вижолобили на її чолі поперечну зморшку, якої раніше не було.

— Не хочеш? — питав з жалем. — Чому не хочеш?

— Бо це вже не має ніякого значення: тато не живе, для тебе реєстрація — це ярмо і ланцюги, благословенство — «огидна і смішна комедія», а для мене вже все одно...

— Марусю! — піймав її руку і стиснув. — Марусино, я тебе прошу: забудь усе, що я казав, забудь! Не вгадуймо нічого! Я ж на самому початку заявив, що хочу почати наше життя наново...

— Чи ти й справді аж так змінився? — поцікавилася вона.

Перше, ніж відповісти, хвилинку подумав.

— Не знаю, що тобі на це. сказати, моя єдина, — признався щиро. — Я б сказав і «так» і «ні». Змінився, бо тепер би вже не впирався і не ставив би своїх засад вище твоїх переконань, знаючи з досвіду, скільки нещасть моя впертість принесла. Але одночасно я і не змінився, Марусю. Я і тепер і до кінця життя повторятиму, що справжній шлюб і справжнє подружжя тривають так довго, поки існує любов. Усе інше — це лишень форма реєстрації факту. Але коли сам факт не існує — реєстрація його є фальшивкою і безглуздям.

— Так!.. — ніби підсумувала Маруся й відійшла від нього. — Тоді ми взагалі не маємо, про що говорити...

Ігор похолодів від цих слів, а ще більше від її твердого тону.

— Марусю, — спитав зі страхом, — чи це означає кінець?..

— Так, це означає кінець того всього, що було! — підтвердила вона.

— Я сам хочу покінчити з тим, що було! — вихопилося у нього палко. — Ти мені скажи про майбутнє, Марусю, про майбутнє!..

— Що ж я тобі можу сказати про майбутнє? — потиснула вона плечима. — Ти приїхав сюди сватати людину, яку знав колись, але застав зовсім іншу, якої ще не знаєш. Правда, в резерві завжди ще залишається розвід, однак сам повинен признати, що пориваєшся на необачний крок, який не лежить у твоєму характері...

Він дивився на неї з подивом і розумів, що перед ним справді стоїть зовсім нова і незнана людина. Це вже не була безхарактерна міщанська півдитина, що так легко улягала його владі, а зріла жінка, яка знала, чого хотіла, і яку вже не можна було переконати ні красномовністю, ні ласками. І саме такою вона йому ще більше подобалася, викликала пошану до себе і жаль, що він не вмів її повністю оцінити раніше.

— Ти дуже виросла, Марусю, — сказав задумано те, що думав.

— Терпіння вчать розуму, — тихо відповіла вона.

Він встав і нервово заходив по хаті. Зупинився біля мисника, провів пальцем по примурку біля комина і ще раз пройшовся сюди і туди.

— Добре, — сказав, ніби сам до себе, — добре... Але який же вихід з того всього? Я не можу лишити тебе отак. Я ж не ошуст, я не зречуся дитини, я хочу направити все!..

Подивився на неї, і йому здалося, що вона є матеріальним втіленням луни його питання: «Який же вихід з того всього?»

Став біля неї і торкнувся її плеча.

— Марусю, — сказав, — чи ж то правда, що ми стали такі чужі одне одному? Чи ж справді у нас нема нічого спільного ні в серцях, ні в поглядах?

Вона глибоко і важко зідхнула:

— Коли подумати добре, Ігорю, то ніколи не мали нічого спільного в поглядах, себто, в засадничих переконаннях. На якийсь час ти мені накинув свої. Я, засліплена твоєю інтелігенцією і своїми почуваннями, прийняла їх. Але вони виявилися для мене чужими й ворожими. Вони опоганили мою душу, розложили мою гідність, штовхнули мене на ганьбу, зруйнували мені життя. Вони зробили зі мною те, що зробила колективізація з селом, — ти бачив?..

Її слова падали на його серце, мов грудки замерзлої землі, й від них ставало лячно і важко.

— То ти тепер?... — почав несміливо й не скінчив.

— Тепер? — обернулася різким рухом до нього Маруся і випросталася. — Тепер слухай: «Вірую в Єдиного Бога, Отця Всемогучого, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого»...

Бліда взагалі, вона зблідла ще більше і стала аж прозорою. Дивилася на нього широко розплющеними очима, налитими глибоким поривом віри, й виглядала на розкаяну Магдалину зі святого образу. Вимовляла твердо слово-по-слову символ віри, а ті слова, пройняті духом екстази, набирали потужної сили й потрясали величчю свого змісту.

«І в єдиного Господа, Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перше всіх віків, — Світло від Світла, Бога істинного, рожденного, несотвореного, одноістотного з Отцем, через котрого все сталося».

І знову, як колись, від Марусі війнуло чимсь владним, чимсь незбагненним, чимсь таким, що його можна було порівняти з заворотом голови над глибокою таємничею криницею, на дні якої годі догледіти воду.

Ігор слухав, затаївши віддих, і йому видалося на момент, що перед ним підноситься краєчок завіси над великою тайною, яку він так довго і марно намагався розгадати. Тепер же її розкривали найпростіші, а тому й найгеніальніші, слова молитви. Скільки божеського і скільки людського, ясного, доступного було в них:

«Він для нас, людей і для нашого спасіння з неба зійшов і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви і стався чоловіком».

Знав цю молитву з дитинства і багато разів її відмовляв, але без любови, бо була задовга і незрозуміла. Але зараз він розумів. Більше, ніж розумів!

Ігор нараз усвідомив собі свою роздвоєність, зрозумів, що має в собі два початки: смертного і безсмертного, духового і матеріального, бо половина його єства поривалася високо в небо, а друга половина, згнічена почуттям власної мізерії й нікчемности, припадала до землі, розсипалася в порох.

«Чекаю воскресення мертвих, — лунав з особливою вірою й натхненням голос Марусі, кінчаючи слова молитви, — і життя будучого віку. Амінь»...

Стало тихо, але в хаті ще витав урочистий відгомін святости.

І лишень нескоро-нескоро обізвалася Маруся:

— Ось, Ігорю, ти знаєш, як є тепер. Я тобі сказала більше, ніж би могла сказати власними словами. Моїм «вірую» стало «Вірую». А твоїм?..

Він опритомнів. Краєчок завіси впав знову, і все лишилося по старому.

«Які ж дурниці! — мало не сказав уголос, протираючи очі й чоло. — У мене сильно розходилися нерви...»

— Не будемо зараз говорити про ці речі, Марусино, — сказав уголос. — Можу тобі лишень приобіцяти, можу поручити словом чести, що ніколи більше в житті не зачіпатиму з тобою релігійних тем. Вір собі, чи ні, молись, чи не молись, — не встряватиму. Але вернуся ще раз до найголовнішого: ти пам’ятаєш, як я тобі казав, що, з огляду на дітей, ми все ж мусимо зареєструватися в ЗАГСі. І тепер це питання дуже актуальне. Як зробимо?

Маруся терпко усміхнулася:

— Я бачу, Ігорю, що якраз про найголовніше ти не хочеш думати... Але, гаразд. Не вдаючись до складних матерій, хочу тебе спитати таке: навіщо ЗАГС, коли у твоєму розумінні його роля руйнуюча?

— То не є моє розуміння, Марусю, ти помиляєшся! — запротестував він.

— Справді? — піднесла вона брови. — А не казав же ти, що для кохання найбільша загроза в «ланцюгах», які закріплюють і устійнюють родину?