Проти переконань - Мак Ольга

Справді був утомлений і вичерпаний жахливо. Хотів лягти, заплющити очі, нічого не бачити, не чути, не думати...

Ледве дочекався, поки Маруся постелила йому на ослоні, а тоді, не говорячи ні слова, ліг і відразу ж заснув, навіть не помітивши, коли згасло світло.

* * *

Другого дня, помимо очевидного небажання Марусі, пішов зложити візиту Лукіянчукові. Намовляв і Марусю йти разом, але вона рішучо відмовилася. В її замішанні і всій поведінці, коли тільки мова сходила на завпеда, було щось дуже підозріле й інтригуюче. Але вже нічого не випитував і пішов сам.

Школа містилася в колишньому будинку приходства, як і всі хати, обдертому і знищеному часом. Березовський уже з практики знав, як важко видерти від держави щось на ремонт, і не здивувався зовсім, що двері потріскали й ледве трималися в зігнилих одвірках, що розхитані дерев’яні сходи, поки що скріплені морозом, грозили розлетітися у перший же теплий день, що в сінях пахло цвіллю й димом, а давно не білені стіни були аж рябі від різнорідних написів, бруду і дір.

А на шкільному подвір’ї зібралося десятка зо два дітвори, переважно у віці 10-12 років. На перший погляд скидалися вони на купу лахів, витрушених з мішка — такі були всі обірвані й нехлюйні. Всі повбирані або в занадто малу, або занадто велику на них одежу, що мала латку на латці, повзувані у якісь величезні шкарбани, викривлені, вируділі, зчаста позв’язувані шнурками, або дротами. Дівчатка стояли купкою окремо, тулячись під захист стіни, але хлопці ганяли з вигуками, штовхалися, перекидали один другого й чубилися. В їхніх забавах відразу відчувалася жорстокість і злоба дитинства, вибуялого серед звихнених обставин, де нема місця для ласки й ніжности. Виглядали, як зграя малих старців і злочинців, викликавши у Березовського почуття гіркого жалю.

«Чим вони живуть, ці діти, і яку радість мають зі своїх юних літ?» — вже всоте виринуло перед ним питання, яке з’являлося кожного разу, коли бачив дітей.

Завпед мав якусь роботу, з якою винісся з учительської кімнати до порожньої класи, і туди, власне, завели Березовського.

Тільки глянувши на Лукіянчука, він відразу відчув заздрісним серцем ту причину, яка змушувала Марусю бентежитися й ніяковіти при згадці за завпеда: це був зовсім молодий і гарний, міцної будови, хоч і невисокого росту, ясний блондин зі сміливо закресленими темними бровами над живими сірими очима і з твердим волевим підборіддям. Мав такі ж самі тверді, але гарного рисунку уста і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів, зуби. Поверх сірого убрання мав накинутий наопашки чорний плащ, між коміром якого, та коміром сірого піджака різко біліла непорочною свіжістю тоненька смужка шалика, надаючи досить скромній туалеті Лукіянчука якогось педантичного, а навіть аристократичного вигляду.

Так небагато часу треба було, — всього кілька секунд, — щоб перейти віддаль від дверей до столу, але за цих кілька секунд Ігор зрозумів дуже багато, і серце його відразу набрякло глибокою ворожістю до, справедливо беручи, ні в чому неповинного завпеда.

А Лукіянчук вичікуючи дивився на гостя, не випускаючи з невеличкої, але, видно, сильної руки пера, яке повисло над густо списаним папером. І ця рука з акуратно підстриженими в трикутники нігтями також дратувала Березовського і також йому не подобалася. Однак, не давши по собі нічого пізнати, приступив до столу, назвав себе і привітався.

— Чув, чув... Дуже мені приємно... — з чемною стриманістю відповів Лукіянчук, твердо стискаючи долоню Березовського.

Стиск був короткий, а однак Ігор, дуже чулий на дрібниці, пізнав непомильно, що в його руці — рука енергійна, чесна і несхибна.

— Сідайте, будь ласка, — запросив Лукіянчук, підставляючи Ігореві свого стільця, і підсунув ближче цигарки: — Куріть.

— Дякую... Та ви сидіть, сидіть — я не надовго...

Але Лукіянчук уже сів зверху на парту і подав вогонь.

Обмінюючись звичайними чемностевими реченнями, обидва сильно затягалися димом і крізь нього придивлялися один одному, обидва старалися укрити свою цікавість, або і ще щось більше від цікавости, і обидва розуміли, що між ними з першого погляду почалася якась гра. Лукіянчук при тому нервово хитав ногою, що зраджувало хвилювання.

— Ну, не буду вас затримувати, — підвівся Березовський, бажаючи якнайскоріше скінчити зі своїм неприємним обов’язком. — Я прийшов засвідчити, колего, вам своє пошанування і свою подяку за оборону моєї дружини від бабської напасти...

Зі швидкістю полевого коника Лукіянчук зістрибнув з парти і вмить опинився біля вікна, обернувшись до Березовського плечима. Потім повернувся до нього обличчям і, нервово поправляючи свого білого шалика, сказав:

— Я, колего, не можу прийняти вашої подяки, бо моя оборона йшла всупереч моїм переконанням. І, коли хочете знати, я найбільше жалую, що не мав можливости раніше оборонити Марію Григорівну від справжньої напасти...

І він про переконання!..

Березовському перехопило віддих і від несподіванки, і від образи, і від обурення на цього безличного чоловіка, що смів таке казати.

— Моя дружина... — почав повільно, відчуваючи, що блідне.

— Ах, лишіть, колего своє позерство! — досадливо і зневажливо перебив його Лукіянчук! — Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною.(

— Це хамство! — вибухнув Ігор. — До побачення!

Забрав свою шапку і гордим кроком попростував до дверей, але на півдорозі зупинився, спаралізований словами, що впали у нього за плечима:

— «Нум же й ми віддавати Москві ще й ту мізерію, яку вона нам лишає»...

Березовський різко крутнувся і, за своєю звичкою, «зробив цицеронівську паузу надуми», щоб дошкульніше вдарити свого противника, але не розрахував того, що противник не буде чекати.

— Так, так... — продовжував Лукіянчук, сумно похитуючи головою. — На словах ми є дуже горді, а на ділі на превелику радість ДЕКОГО самі добровільно стаємо бидлом без закону, без традиції і без моралі. Самі!

— Я на ці речі маю власний погляд! — сказав Ігор і відчув, що сказав не те.

Тепер скипів Лукіянчук, і гнів густою фарбою залив його обличчя.

— Мій пане, — крикнув він, — людей з такими поглядами, як ваші, я б на гарматний постріл не допустив до виховної роботи!

— Щастя, що ви цими справами не розпоряджаєтесь... — іронічно усміхнувся Ігор, ледве розсуваючи ствердлі уста.

І знову рушив до виходу Але бистрий Лукіянчук випередив його, став на порозі і вперся руками в одвірки.

— Ні, колего, коли ми вже почали цю розмову, то мусимо її скінчити! — сказав рішучо, і його загнуті трохи всередину зуби гризуна блиснули хижо. — Я все ж таки вищої думки про вас і не вірю, що ви щиро радієте з того факту, що я не розпоряджаюся більшими справами. Я, як і ви, міг би мати у своїх руках, щось більше від завпедства, але мене, як і вас, утримують від цього ті самі причини... А тепер, коли ви вже знаєте, з ким говорите, прошу мені уділити хвилину часу для обміну в загальних рисах наших поглядів.

Та коса натрапила на камінь, і Березовський зробив їдку гримасу.

— Не відчуваю найменшої потреби в тому, шановний колего, — з ласкавою скажениною в голосі відповів він. — І жалую дуже, що моя дружина по своїй молодості й недосвідченості забагато говорить...

Помстився! На секунду обличчя Лукіянчука здригнулося, але зараз же прийняло спокійний вигляд.

— Я помилився, — промовив тихо. — 3 вами дійсно нема про що говорити. Прошу, — і відступився з порога.

І лишень коли Ігор вийшов у коридор, крикнув йому навздогінці:

— Не забудьте, проходячи повз учнів, підняти трохи шапку і сказати їм до побачення! Учителі мусять бути прикладом для своїх вихованців під кожним оглядом... — і з лоскотом затріснув двері.

Таки не залишився в боргу і дав поличника в спину. Ігор скреготав зубами від люті. Ледве стримував себе, щоб не вернутися і не зробити скандалу. О, як він зненавидів цього білобрисого чоловіка з білим шаликом на шиї, швидкого, як польовий коник, і безкомпромісового до нахабства! Не було жадного сумніву, що він підлабузнювався до Марусі. По ній же, коли вона сюди приїхала, не було нічого видно. Вона, може, ще й сама нічого не знала. Ну, і той завпед напевне розігнався до неї зі своїми почуваннями. Але потім побачив, що...