Проти переконань - Мак Ольга

... Маруся пролежала в лікарні два місяці, а він, перевантажений з головою клопотами іспитів і закінчення шкільного року, більше не міг її відвідати. З нетерплячкою чекав на вакації. Та, замість вакацій, дочекався мобілізації. Був старшим лейтенантом резерви і топографом, то ж з перших днів попав до штабу дивізії, звідки годі було думати вирватися у відпустку.

У вересні-жовтні «визволяв» Галичину, а потім, по розділі Польщі, опинився в глибині Московщини, перебуваючи й далі на службі в топографічному відділі.

Маруся ніяк не могла поправитися після тяжкого породу, хоч в листах запевняла, що почуває себе зовсім добре. До праці, однак, не могла вернутися, одержувала допомогу, як дружина військового, і якось там давала собі раду. Її листи стали тепер жвавіші й змістовніші, але виключно тому, що на три чверті були посвячені Танічці. Маруся докладно інформувала Ігоря про кожний поступ дитини, про кожний проблиск свідомости, про кожну усмішку, чи неспокійну ніч, а вже найбільше про здоров’я. Дівчинка вродилася кволою і слабовитою, але поволі кріпла й розвивалася нормально.

Ігор цілковито поринав у кожний лист, вивчав їх напам’ять і з них намагався відтворити собі образ Танічки.

Дві невиразних фотографії, неподібні зовсім між собою, казали йому дуже мало. А він так бажав її бачити!.. Часто снилася йому на руках у шпитальної няні, чи Марусі, але все так, що він її не бачив. Хотів узяти її на руки й роздивитися, але кожного разу і нянька і Маруся тікали, або давали йому згорток якоїсь білизни, запевняючи, що це — дитина. І він кожного разу лишався гірко розчарованим.

Віддаючи всю увагу Танічці, Маруся ні разу ані словом не торкнулася всього того, що їх розлучило, чи лучило, хоч Ігор вперто в кожному листі цю справу порушував. Мусів вдоволитися побажанням доброго здоров’я і скорого повороту. І на тім будував усі дальші надії.

І лишень в листопаді видер відпустку, але знову тому, що прийшла урядова телеграма про захворування Марусі. Гіркою ціною давалися йому побачення!..

Так по півріччі від їхньої останньої «зустрічі» він побачив її знову і знову в лікарні. Тільки на цей раз вона вже не спала, а лежала високо на подушках, зжовкла і схудла, і зустріла його слабою усмішкою. Була зовсім чужа й неподібна до себе самої, така чужа, що він лишень з острахом зважився її поцілувати.

— Даремне лишень тебе потурбували, — сказала винувато. — Мені вже краще. — Зате побачиш Танічку...

Вона говорила про даремність турбот, коли він за цю зустріч радий би був заплатити роками життя! Як же вона віддалилася від нього!..

В палаті стояло шість ліжок, і з п’ятьох з них дивилося п’ять пар цікавих очей, то ж всяка інтимніша розмова була неможливою. І, хоч в Ігоря розривалося серце, а голову розсаджували сотні думок, він змушений був обмежитися до запитань про подробиці хвороби. Безперечно, і це було важливе, але ще важніше лишилося неспитаним і несказаним.

Понад два роки лудив себе надією, що зможе все направити й оновити при зустрічі з Марусею, але тепер приходив до песимістичного переконання, що, навпаки, прірва між ними стає все відчутніша саме при зустрічах. Приходив до лікарні щодня (як військовий старшина користувався виключними привілеями, посуненими так далеко, що йото звільнили від обов’язку натягати шапочку, маску і панчохи, а давали самий халат), щодня питав Марусю про здоров’я й оповідав їй про Танічку. На інші розмови не було місця, і він кожного дня лишав лікарню з терпким болем у грудях і сумним розчаруванням.

Решту часу просиджував у старій хаті, де вже не було ні так затишно, ні так тепло, і де вже більше не пахло сушеними яблуками. Зате тут світилося нове світло й гріло нове тепло — Танічка. Це було напричуд миле й гарне дитятко, біленьке, мов курчатко, з розумними яскраво-блакитними оченятами й першим зубком у ротику.

— В кого вона така вдалася? — питав Ігор.

— В янгола, певне, — усміхалася тітка Уляна. — Але воно ще зміниться: і оченята потемніють, і волоссячко. То так усе буває...

Ігор не спускав її з рук, забавляв, колисав до сну і власноручно годував, щоб постукати стукіт зубка об ложечку, який йому видавався райською симфонією. А Танічка липнула до нього, зрадивши свою «бабу», цікаво розглядала ґудзики і відзнаки на його мундирі, обмацювала йому незграбними ще рученятами ніс, очі, уста, або кусала за вухо. Так, так, покійний Григорій Степанович казав глибоку правду, що людина — це чудо, і доказом такого чуда була перша Танічка...

Відпустка мала тривати три тижні, але вже на десятому дні Ігор одержав наказ про негайний поворот до війська. Він догадувався, чому, бо ж недаром сидів у топографічному відділі, де останнім часом особливо пильно розроблялися мапи Карелії і Фінляндії, але, не міг собі уявити, як житиме далі знову без Танічки і без щоденних відвідин Марусі. Протягом цих останніх двох років переслідував його удар за ударам, болі за болями, невдачі за невдачами, і він, здавалося, вже звик до них. Але тепер йому найдошкульнішим ввижався отой грабунок десятьох днів відпустки. Уперта річ — надія. Вже ж ніби втратив її цілковито, а вона жила далі й спиралася саме на тих десять останніх днів, які йому тепер відбирали.

Повідомивши Марусю про свій від’їзд, він не витримав. На очах у всіх хворих притулив її до себе і спитав шепотом у розпуці:

— Марусино моя єдина, чому ми такі нещасні?!

Відповіла йому своїм довгим зосереджено-незрячим поглядом, до якого не треба було ніяких коментарів...

Він був п’яним від болю, вийшов з лікарні, звідки не виніс нічого, крім моторошної порожнечі погляду темних очей, і на цей раз біль його нагадував прощення з матір’ю біля свіжо викопаної могили.

«Мамо! — покликав у думках. — Мамусю!.. Ти не знаєш, як мені зараз бракує тебе! Лишень у твоїй всепрощаючій материнській любові я міг би відігріти свою душу. Ти б ніколи не могла дивитися на мене так порожньо і так чужо, правда, матусю?.. Мамо, мамо, чому ти не живеш?!.»

Прощаючись з Танічкою і тіткою Уляною, він ридав.

— Тіточко, — просив, цілуючи спрацьовані шорсткі руки старої жінки, — моліться за нас усіх! Ви віруючі — моліться!.. Помоліться також і за упокій душі раби Божої Олени... На вас здаю Марусю і Танічку.

Тітка Уляна плакала також, благословляючи його у невідоме, а Танічка, мов би передчуваючи щось страшне, чіплялася рученятами за його шию і не хотіла пустити, заходячись криком...

* * *

А по всьому тому почався кошмар, в якому не можна було вирізнити окремих моментів.

Ігор опинився на фінляндському фронті у білому пеклі, яке не піддавалося ніяким описам. Все, що собі з нього запам’ятав, була макабрична [62] каша зі снігу, морозу, болота й гураганного вогню.

З перших же днів обморозив лице, руку й ноги, а на додаток, пролежавши вісімнадцять годин без перерви у льодовій воді, захопив ревматизм. Але що більша половина вояцтва була, як не в гіршому, то і не в ліпшому стані, то перестуда, ревматизм і обмороження, за вийнятком цілком безнадійних випадків, не приймалися лікарями до уваги.

З болями в костях, зі струпами на відморожених місцях і підвищеною температурою Ігор то сидів над мапами, то, коли ситуація загострювалася, брав у руки автомат і бився попліч з рядовими вояками.

На фронті панував жах і хаос. Всі плани йшли шкереберть, мапи, що їх розроблялося з такою точністю, показувалися на кожному кроці безглуздою мазаниною, що плутала і ускладнювала положення на терені, кожний метр якого доводилося платити кров’ю десятків жертв. А врешті їхня частина цілковито стратила орієнтацію, й Ігоря разом з двома іншими вояками вислали на розвідку.

Це була Дантейська [63] ніч! Вітер збивав непроглядну сніжну куряву, мороз перехоплював віддих, а їх троє борсалося по пояс у снігу, переходячи якусь галявину, де під ногами був не ґрунт, лиш рідке тісто.