Проти переконань - Мак Ольга

Ігор злосливо і вдоволено усміхнувся:

«Попеклися, пане колего: дівчина виявилася непридатною для кохання!.. Ха-ха-ха!.. Це був для вас несподіваний сюрприз, правда ж?..»

Але злодарство відразу ж змінилося шаленим приступом ревнощів:

«А що ж Маруся? Чи, будучи сама непридатною для кохання, не могла його покохати?»

Він мало не засичав з болю від тієї думки. Викликав перед собою образ Лукіянчука, глянув на нього об’єктивним зором, уявив собі тодішній душевний стан Марусі, скривдженої, пригнобленої, самотної і беззахисної, — і догадка перейшла в певність. Так, так, ось і причина її бентеження, її холодности, а, може, й переміни «переконань».

«З нею треба буде поговорити рішучо!» — сказав собі й приспішив кроку.

Але з постанови нічого не вийшло. Лишень глянувши на Марусю, Ігор стратив усю відвагу й не поважився їй сказати ні слова. А Маруся, зі свого боку, також нічого його не спитала, і це ще більше його розпалювало. Ігоря переслідував образ суперника, звук його голосу, біла смужка шалика і оте незвичне «пане», вжите так несподівано в розмові. Злостило, що Лукіянчук був гарний, що мав характер і навіть те, що його порядність стояла поза всякими сумнівами. Але Марусі він нічого не сказав. Не почував за собою права щось казати, бачив, що цілковито стратив владу над цією, колись такою покірною і такою податливою міщаночкою. Зрештою, були інші, важливіші питання, але і тих не можна було вияснити. На всі його запити щодо майбутнього Маруся відповідала ні те, ні се, і при тому мала в очах вираз, який позбавляв сміливости домагатися чогось конкретнішого.

Взагалі його поїздка випала зовсім не так, як він сподівався. Вибираючись у подорож, він боявся, що Маруся «відкине його ногою від свого порога», як казав Євген, але рівночасно все ж мав надію. Тепер уже страху не було, але й надія завела. З чим вертатися?..

Решту дня говорили про найбайдужіші речі, а врешті Ігор сам захотів уже якнайскоріше сісти в поїзд, щоб позбутися тягару неприродности, що гнітив однаково, як його, так і Марусю. Ліпше вже було бути далі, ніж душитися в атмосфері фальшу.

Відпроваджуючи його на двірець, Маруся була мовчазна, задумана і сумна. Але це не був сум перед розлукою — це було щось інше. Що? Чи не сум за відсутністю суму?

І вже коли поїзд рушив з місця, Ігор зрозумів, що так не можна було всього лишити. Від тієї думки на нього напав такий розпач, що він мало не зіскочив з потягу. Відчув так виразно, що в цей момент якась невблаганна сила твердо вклинюється між ним і між тією смутною постаттю, що своїм сірим футерком [61] зливалася з каламутним тлом засніженого перону, поволі, але чимраз скоріше, віддаляючись. А з нею віддалялася і його дитина, яку носила під серцем замазана сіра постать і яку він уже полюбив з усією ніжністю батьківського серця — віддалялися обидвоє...

* * *

І передчуття не обдурило його: доля далі грала собі в злі жарти з цим сумним півподружжям. Що з того, що по перемир’ї вони акуратно листувалися, коли листи Марусі були виповнені (парадоксально!) порожнечою? Перечитуючи кругленько списані рядки, Ігор бачив наяву її темні, очі, зосереджені й моторошно порожні, як і листи. Чи стало таке ж порожнє супроти нього і її серце?

Боявся думати над цим. Чіплявся за надію, що час направить все.

А час летів скоро, числячи по шкільних днях, і посувався черепахою, коли його мірилося особистим мірилом. Та, так, чи сяк, прийшов і березень, а безжальна бюрократична машина не дозволила Ігореві поїхати і допомогти Марусі перевезтися назад додому. Не пустили б його і на порід доньки, коли б не завірена урядово телеграма, що Маруся (в завіренні було сказано точно: «Марія Григорівна Кобзаренко») після породу знаходиться у важкому стані. Таким сумним додатком замрячувалася радість повідомлення, що він — батько.

Він поїхав, звичайно, негайно. Але, знову, що з того? В лікарні його до Марусі, як до важко хворої, не допустили, лишень потішили, що найгірше вже минуло, і винесли йому на показ білу лялечку з червоним, припухлим личком — йото дитину.

Схилившись над тепленьким згорточком, що мав бути малесенькою людинкою, він не видав ні одного звуку, він навіть мав зовсім сухі очі, але в душі у тій хвилині він ридав від потрясаючого, страшного у своїй величі почуття, що йому не було назви. Ця ж бо жива крихітка була частинкою його самого і Марусі, плодом їхньої обопільної любови в її найвищому (і одинокому!) моменті — це було щось безмежно більше від них обидвох: це була їхня донечка!

Коли б його не стримував розум, він би видер її з рук няні, притулив би до своїх грудей і втік би з нею до свого самітного, порожнього мешкання. Не міг зрозуміти, як це няня, тримаючи у своїх руках такий скарб, лишалася байдужою до нього, холоднокровною і, видимо, нудилася, бажаючи якнайскоріше його позбутися. Не розуміла зовсім, що це не просто дитина, але ЙОГО І МАРУСИНА ДИТИНА, неподібна ні до якої іншої!..

І вже пізніше, він навіть не пробував нічого оповідати ні тітці Уляні, що господарила в хаті, ні Веретелюкові, що прийшов його відвідати. Хіба ж вони розуміються на таких тонкощах? Як їм витлумачити, що дитина має СПРАВЖНІ очки, носик, ротик, вушка і все, як належиться людині?.. А от покійний Григорій Степанович розумів. Він казав: «Чудо». І хіба ж не чудо ?

А тітка Уляна ходила довкола нього навшпиньках, мов довкола розбитого яйця, і зідхала. Вся вона була втіленням доброти, розгублености й страху. Коли в тридцять третьому році вимерли з голоду її діти, а чоловіка застрелено при спробі втечі з-під арешту, страх застиг у гарних блакитно сірих очах тітки Уляни і так лишився досі. Маруся все згадувала в листах, що тітка Уляна всього боїться, а найбільше потерпає, щоб Маруся не відправила її назад в село, де лишилася сама піврозвалена хата.

І тепер, подаючи страву Ігореві, вона дивилася на нього благально і питала зі страхом:

— А борщ вийшов — як?..

— Дуже добрий! — хвалив Ігор, хоч йому їда не йшла в душу. — Я вже давно такого й не нюхав.

— На здоров’ячко, на здоров’ячко!.. — усміхалася щасливо тітка Уляна і сумно кінчала: — Колись то я вміла доладу і зварити і спекти, а тепер вже не вдам так. Сама смаку в їді не маю ніякого. Що не їм, а воно мені, як трава з полином: гірке-гірке і мов би ніяке...

Підперши зажурено кулаком бороду, тітка Уляна все журилася Марусею і сумувала вголос:

— Такий тепер слабовитий народ пішов! У нас, було, молодиця дитину під снопами спов’є без нікого, ще й копу дожне, а потім дитинку у фартух загорне, додому прийде, води нагріє, дитину скупає, припічок підведе, корову здоїть та й аж тоді лягає — породілля. А зараз — та куди там!.. Ось і на Марусю глядя: молодичка, як вода з криниці. А бач — і дохтори не дуже то помогли... Ох, Господоньку милосердний, подай здоров’ячко болящій Марії і младенцеві!..

— Знову ж, — міркувала далі, — такі порядки чудні: щоб до хворої та найближчої родини не пустити!.. А було ж як? Та до породіллі півсела сходилося й ніхто ніякої зарази не боявся. Підіть-но ви до тих дохторів і попросіть їх. Усе ж, як воно там уже не той, але ви ж Марусі ніби чоловіком є і батьком дитині, — мусять вас пустити...

«Ніби чоловіком»!..

Ігор пробув дома три дні, зареєстрував дитину на своє прізвище і назвав її, згідно з бажанням Марусі, Тетяною.

А в самий день від’їзду таки випросив на відвідини хворої. Було з цим багато клопоту й церемонії, але, коли врешті його, вдягнено в стерильний халат, шапку, маску і білі полотняні панчохи, натягнені поверх черевиків, привели до палати — Маруся спала, обернувшись обличчям до стіни. По кількох безсонних добах спала вперше, і йому не дозволили її будити. Та він і не хотів її будити. Був щасливий тим, що може п’ять хвилин чувати над нею, оберігаючи її сон, як того стільки разів бажав, кидаючись неспокійно по своєму кавалерському ліжку. Тепер же Маруся могла спокійно спати, поки він тут, поки уважно рахує її мірні віддихи, дивиться на темне прядиво її волосся, розсипане по подушці, й сторожить, щоб на неї не впала, бува, яка порошина...