Проти переконань - Мак Ольга

Чужа? Але чому ж так нестерпно скімлить серце, чому в душі вибухає вулкан, коли подумати про пестощі кохання, якими вона обдарувала іншого? Чому ненавидить її так пристрасно і так болісно — чому?... І, коли б так пішов за голосом своїх бажань, — зірвався б з місця, погнав би туди, де вона є, і задушив би власними руками без милосердя! Задушив би за те, що зрадила, що вкрала ім’я його дитині, що підмінила їй батька, за те, врешті, що він її так довго і так вірно любив. Боже, як він її любив!.. Не тепер, ні, давніше. Тепер не любить, не любить, не лю-ю-ю-бить!!!

Але тримав свої бажання на сталевій вуздечці. О, він не побіжить за нею ніколи! Він навіть при зустрічі не скаже ні слова докору. Що йому тепер до неї? Отже не любить. Справді не любить. Ненавидить. Він їй скаже просто:

— Я забираю Танічку! — все!

І що вона посміє на це сказати? Не має права спротивитись — одружившись з іншим, стратила свої права. Тепер має право він, — ВІН, — батько! Справжній батько, а не підставний! І Танічка піде з ним. Піде, безперечно, коли довідається, що її обдурено. Вона зненавидить матір, так, як він зненавидів, за зраду. Танічка не залишиться з нею.

Думав і трясся: щось, крім думок, непокоїло, било по нервах і дурманило голову. Що?

Втягнув повітря. Запах! Такий віддавна знайомий, ніжний, хвилюючий запах!.. Звідки він його знає?..

Розглянувся по кімнаті й побачив на столику у маленькому флакончику китичку білих фіалок.

Це глум?!.

Ошалів. Скочив до ґудзика дзвінка і почав раз-по-раз люто натискати.

— Забрати це, забрати!!! — обрушився на плескату фройляйн Марту, що миттю прилетіла на алярмовий виклик. — Хто дозволив?! Викинути зараз же геть!!!

Перелякана і здивована покоївка, бокуючи від роз’юшеного гостя, почала обережно просуватися до столу:

— Вибачте... — оправдувалася тремтячим голосом. — Ми стараємося гостям догодити. У всіх кімнатах є квіти... — і простягнула руку по китичку.

— Не руште!!! — нагло радикально змінив свою думку Березовський, хоч і не змінив тону. — Залиште! Хай стоїть!..

Готовий був змотлошити дівчину, як за святотатський вчинок, такою дорогою йому раптом стала біла китичка.

Бідна покоївка збараніла чисто і почала посуватися до дверей.

Ігор обтер спітніле чоло і похилив голову.

— Даруйте, — перепросив. — Я дуже нервовий. У мене... Ет, ви того, фройляйн, не зрозумієте ніколи... Але я не божевільний і не злочинець — не бійтеся... Чи ви не будете такі ласкаві принести мені кави?

— В цю хвилину, пане! — відітхнула покоївка. — А нерви... О, я знаю, що таке нерви! Перепрошую...

Коли вона вийшла, сів біля столика і німо задивився на білу китичку, а в голові знову закружляли спогади, спогади...

Здригнувся, мало не впав, почувши легенький стукіт у двері. Невже?..

Але то була знову Марта. Увійшла з тацею і поставила її на столі.

— Ваша кава, пане. І лист...

— Лист?!

— Так, пане. Щойно приніс нарочитий післанець. Прошу!

Адреса написана таким знайомим кругленьким, кучерявим письмом!..

Гарячково відкрив листа, думаючи при тому злорадно: — Ага, боїться прийти сама! Пише... Хоче виправдатися... Марна справа!

Але ніяких виправдань не було.

«Ігорю!

Професор Зедергольм розказав мені все. Просто неймовірно, але, слава Всевишньому, що Ти живий і на волі! Про решту поговоримо пізніше.

Тепер до Тебе одне прохання, Ігорю: я знаю, що Ти не віриш, але, заклинаю Тебе па пам’ять Твоєї покійної Матері, задля здоров’я Танічки не роби нічого такого, щоб викликати Божий гнів. Благаю Тебе, не гріши ні чином, ні думкою! Власне для того я відкладаю нашу розмову і зустріч.

Ігорю, коли в Тебе є хоч краплина почуття людськости, коли Ти хоч трошки любиш Танічку — Ти вволиш моє прохання. Адже прошу так мало: в обличчі загрози життя Твоєї дитини забути на час усяку злобу. Вірю, що Ти зумієш це зробити.

Марія».

Знала, куди влучити, бо посилання на пам’ять матері і відклик до батьківського серця мали магічну силу, навіть при його атеїзмі. Були речі, які шанував свято. Забобони, чи ні, але справді над ним тяжить якийсь фатум. Мститься вже відколи — може помститися ще раз, і то — найтяжче. Саме лишень припущення, що Танічіка може вмерти внаслідок якоїсь необережности з його боку, кидала його в обійми ледового жаху. А може бути все. Нещастя б’є його безустанно, то ж треба справді бути найбільш обережним.

Ні, він уже не зніс би, коли б ще якась найменша тінь упала на його сумління! Має забагато того всього! Зробить так, як хоче Мару... Марія. Він пильно уважатиме на кожний свій крок, на слово, на думку. Так, навіть на думку! Свого роду покута — і в нього стане сили її відбути при власній самоконтролі! Хай буде так, як просить Марія!..

* * *

П’ять днів минуло якось чудно, в штучно створеній порожнечі. Щодня ранком фройляйн Марта приносила йому разом з кавою і свіжими часописами телефонограму зі шпиталя все того самого змісту: «Все без змін».

Він зідхав, силком випивав каву і переглядав часописи, зміст яких розумів у нормальному стані наполовину, а тепер ще менше. Чекаючи телефону, не важився виходити, а, коли й виходив, то дуже ненадовго, і, походивши трохи, біг назад, зараз же при вході питаючи, чи до нього не телефонували. Дізнавшись, що ні, зідхав, підіймався до своєї кімнати і брався за часописи.

Час тягнувся нестерпно довго, він не витримував і знову виходив. Блукав безцільно вулицями міста, старався зосередити увагу на будівлях, на вітринах, але скоро йому це обридало, і він завертав назад. Гнав від себе кожну думку, яка б «могла викликати Божий гнів», і зі здивованням помічав, що робить під тим кутом зору великі поступи. Правда, і їжа і життя стали для нього зовсім ніякі, як трава, навіть без полину, але він цупко держав себе в руках. Можна сказати, що й не жив, лиш балансував на якійсь дуже вузенький межі, мов акробат на шнурку, а направо і наліво від нього зяяла прірва. Боявся заглянути в неї, але знав, що колись втратить рівновагу. І чекав того моменту, як звільнення з пут. Інколи порівнював себе до індуських факірів і з усмішкою думав, що посідання секрету штучної летаргії не такий то вже й великий секрет. І одиноке, на що дозволяв собі, було пристрасне, боляче прохання: «Боже, врятуй її!..»

Аж шостого дня пополудні скотився коміть головою [83] вниз по сходах на телефонічний виклик і вхопив слухавку:

— Березовський.

— Галло! — залунала бадьора відповідь. — Тут Зедергольм. Добрий день, пане Березовський. Нарешті приношу вам новину: ваша донька поза небезпекою.

Штучний спокій, втримуваний протягом цих останніх днів, нараз тріснув, як обруч на напучнявілій бочці, і Березовський полетів зі своєї вузенької межі в прірву радости.

— О, пане професоре!.. — змїг лишень сказати.

— Що, тішить вас?.. — і усмішка.

— Питаєте, пане професоре!.. Подяку вважаю за честь зложити вам особисто при найближчій візиті.

— Дрібниці. Для мене це також радість, бо було погано, зовсім погано...

— Я догадувався. Що вона робить?

— Пообідала і спить. Завтра вже її зженуть з ліжка.

— Як би я її міг побачити?

— О, ще треба почекати... — і нараз зміна теми: — Пане Березовський, біля мене зараз пані Лукіянчук. Просить спитати, чи може з вами побачитись. Де і коли?

«Пані Лукіянчук»!..

Цих два слова розірвали другий обруч, звільнивши раптом їдку, горючу сірку, що залляла собою всю радість щойно одержаної новини і перекинула Ігоря на другий бік прірви — в пекло.

Але він зціпив зуби і міцно затягнув сталеве вудило над своїми нервами.

— Прошу переказати пані Лукіянчук, що я до її розпорядження хоч і зараз, — відповів холодно.

По той бік телефону затулено рукою мембрану, бо в слухавці якийсь час було чути лишень якісь тіні від звуків. А потім: