Проти переконань - Мак Ольга

Відчуваю біля себе Твої ніжні руки і цілую їх.

Твоя шкідлива Таня».

Записка датована передоднем операції і написана, чи то з болю, чи то з незручної позиції при писанні, нерівно. Але літери носили той самий кучеряво-кругленький характер, що й письмо Марії. І скільки теплоти, скільки ніжности й бадьорости містили в собі ці скупі слова!..

Ігоря стиснуло за горло: це ж він уперше побачив письмо своєї дитини! Радий був би припасти до нього устами, вишукуючи ними місця дотику її пальчиків. І напевне зробив би це, коли б лист був заадресований до нього. Але...

— І що з того? — спитав зі штучним спокоєм, віддаючи записку.

— Не розумієш?

— Ні.

— Дивно. Тебе ж завжди виводило з рівноваги покладання надії на Бога...

Справді, завжди виводило. Але якраз в даному випадку — ні. Навіть більше: по тому, що оповів Зедергольм і по тому, як побачив її, таку чисту, таку ясну, з тим непорочно-строгим затиском дівочих уст, повірив, що Танічка мусить бути саме такою: святою. Інакше вона не була б Танічкою, не була б його дитиною!

— І що з того? — спитав ще раз, потискаючи плечима.

— Як то «що з того»? Та з першого ж слова виникла б катастрофа, бо Танічка глибоко віруюча.

— Не збираюся з нею порушувати релігійних тем.

— Та-а-ак? — насмішливо підвела брови Маруся. — Адже збираєшся їй говорити «усю правду»...

Лютила його своїм спокоєм і самовпевненістю.

— Тільки ту правду, яка має безпосередні стосунки до справи! — втяв.

Маруся далі тримала брови високо над очима, але, замість насмішливого, зійшла на суворий тон:

— Власне ця правда, Ігорю, була причиною того всього, що сталося потім. І, не договоривши її, Ти допустишся найбільшої брехні й... підлоти!

— Пані! — скрутився Ігор. — Я прошу бути обережнішою у висловах і не спихати власної вини на інших! Причиною всього було ваше нове серцеве захоплення, що дійшло згодом до свого логічного кінця і дало такі трагічні для дитини висліди.

Спокій, удаваний, чи щирий, нагло зник, і Марія, вставши, випросталася на повний зріст.

— Коли так, то будемо говорити до кінця! — кинула сталевим голосом і сперлася руками об стіл. — Хто мені втовкав у голову, що подружжя, в якому скінчилася любов, мусить конечно розійтися?! Хто мені казав, що, коли моє кохання мине, то я не смітиму більше каратися в ролі дружини?! Хто вимагав від мене — негайно повідомити, коли тільки наступить охолодження в моїй душі?! Хто обіцяв мені розв’язати руки зараз же по такому повідомленні?! І чому ж то ви, пане Березовський, тоді, — тоді! — не брали до уваги всіх можливих трагічних вислідів для дитини?!

Був розбитий до такого степеня, що несподівано зійшов на «ти», якраз після того, коли Маруся сказала йому «ви» і «пане». Але не піддався — перейшов у наступ:

— А ти лишень тоді прийняла до серця мої погляди, коли вони тобі стали в потребі, правда? І тоді тобі нічого не казали твої «переконання»?..

Мов підломлена, Маруся впала на стілець і затулила очі руками.

— Маєш рацію, Ігорю, маєш рацію... — призналася тихо й винувато. — Прийняла твої погляди до серця в момент, коли треба було себе виправдати... В момент, коли хотілося піймати щастя, що було побіч, що манило кілька років... Подумала тоді, що ти й так би покинув мене, коли б дізнався, що моє серце належить іншому, — і одружилася. Думала і над тим, що ми ж не подружжя, що Танічка — нешлюбна дитина, а тут приходить людина, яка пропонує законний шлюб, пропонує своє ім’я дитині — людина, яка любить давно і щиро...

Зупинилася на мить, задумавшись, і в її очах знову з’явився той давно знайомий зосереджено-незрячий вираз, скерований кудись далеко-далеко в минуле. А в той же час її ліва рука машинально стягнула другу рукавичку, й Березовському впало в очі дві обручки на безіменному пальці.

Зі скреготом зубів здушив у собі поновний вибух — ламати, трощити, тупати ногами і лаятися по звірячому, брутально, запекло!..

А Маруся, не дивлячись на нього продовжувала:

— Я б могла, остаточно, виправдатися перед тобою і зараз офіційним папірцем, в якому значилося, що ти згинув. Але перед моєю совістю нема оправдання. Я повинна була передбачати, що папірець бреше, я, коли хочеш знати, навіть передчувала це. Але... — повернулася нараз до Ігоря і пронизала його поглядом. — Але ж я поступила саме згідно з твоїми засадами! На цей раз моє серце пішло в парі з розумом проти чогось глибшого, проти того, що я завжди називала своїми переконаннями, і перемогло. Я ще раз виступила проти них, проти самої себе, і... бачиш, що з того вийшло...

Ще до цього часу в Ігоря десь тліла малесенька-премалесенька, смішна й наївна іскорка надії на те, що цей шлюб був фіктивним. Він, може сказати, навіть толком не знав про її існування, і тільки тепер зрозумів, як багато вона важила. Але признання Марусі здмухнуло її геть, а натомість війнуло з усієї сили в багаття заздрости — і воно бухнуло новим полум’ям.

— То ти любила його? — спитав зловісно, підступивши ближче.

Маруся мовчки хитнула головою.

— Ще відтоді, з села?

— Тоді я ще боролася зі своїми почуваннями...

— Але потім, коли він опинився у твоїй хаті, ти вже не боролася? Ти радо пішла в його обійми, відразу ж ставши його коханкою, правда ж? — схилився над нею, роздираючи своїми питаннями і без того пекучу рану.

Маруся підвела голову й гордо глянула йому в-вічі:

— Я ніколи не була його коханкою! Сильвестр занадто шанував і себе, і мене, а тому не підмовляв мене «на божевільні кроки»...

— О, — зло усміхнувся Ігор, — він, безперечно, був великим моралістом!.. Не сумніваюся, що ви і по шлюбі тішилися самим платонічним коханням...

Маруся пополотніла і встала.

— Пане Березовський, — зморозила його льодовим тоном, — ви безличні, влазячи в мої інтимні справи з МОЇМ ЗАКОННИМ, ШЛЮБНИМ ЧОЛОВІКОМ. Вам до того зась!

— Ах, перепрошую!.. — сичав він з їддю в голосі. — Хочу лишень знати, чи ви і перед паном Лукіянчуком були такі дискретні, коли мова йшла про інтимні справи, наприклад, зі мною?..

— Ні, не була! — кинула з викликом. — Повторюю: то був мій законний, шлюбний чоловік, і перед ним не могло бути секретів. Ясно?

Став зчудований, просто спаралізований, аж тепер зрозумівши секрет її краси: вона була у внутрішній, глибоко потенціальній силі духа і волі, в певності себе, в гордості і в невмінні хизуватися — в правдивості! І цієї внутрішньої краси не могли протьмарити ні зморшки, ні сивина, ні брак барв і блиску.

— Кінчаймо цю розмову, — зідхнула, враз погасши і прибравши свого спокійного вигляду. — Я спішуся.

— Розмова скінчена, пані Лукіянчук... — вдав знову байдужого, але нервово закурюючи нову цигарку. — Розмова скінчена...

— Ні, Ігорю, не скінчена, — похитала вона головою, — навіть не почата.

— Бажаєте ще чогось довідатися?

— Так. Бажаю Довідатися одної правди: чи ти дійсно любиш Танічку, чи бажаєш наробити скандалу тільки для того, щоб помститися на мені?

— Пані, ви нахабні до неймовірности!!! — ревнув, як зранений бик. — Ви негідні моєї помсти. Я вами погорджую! Я не можу собі простити, що саме вам випала незаслужена честь — стати матір’ю моєї дитини! Проклинаю себе за це!!!

— Чому? — легко морщачись від крику, знову високо звела брови Маруся.

— Бо... Бо... бо особа з такими «переконаннями», як ваші, не має права виховувати дитини!..

— Ви би її виховали краще?

— О, напевне!..

— Так, наприклад, як «виховували» мене?

Мов би цим питанням висмикнула йому нагло хідник з-під ніг, і він, гримнувши з висоти свого обурення, проковтнув язика.

А вона ледве помітно не то скривилася, не то всміхнулася і знову з «ви», яке у неї виходило так природно, вернулася до такого ж природного «ти»:

— Ти б і Танічку повчав, що вона, наприклад, може почати своє подружнє життя так, як вона хоче? Ти б і її намовляв шукати розкоші у божевільних кроках? Ти б і її з п’ятнадцятого року життя орієнтував на приклади хоч би й Стешки, заохочуючи бути сміливою і послідовною до кінця в коханні та розпоряджатися собою без очікування дозволів? Ти б і її доказував, що, де любов, там нема місця ганьбі навіть тоді, коли любов кінчається придбанням байстряти?..