Проти переконань - Мак Ольга

Ні, він би не відважився. Доказував це своєю понурою мовчанкою і лютим шарпанням волосся.

Маруся вичекала довгу мить і почала м’ягше:

— Ігорю, замість голосних слів, замість трагічних обіцянок, коли ти тільки справді любиш Танічку, — ти повинен зректися її і лишити все так, як є. І саме цією жертвою ти зробиш більше, ніж жертвою життя, яке їй непотрібне. А для мене... Мені ти даси доказ, що ти можеш бути також і шляхетною людиною...

Заметався, мов наколений хробак, істерично крутячи головою:

— Ні, Марусю, ні!.. Ти вимагаєш від мене чогось більшого понад мої сили! Я не можу зректися Танічки, не можу!.. Я хочу бути біля неї, я хочу говорити з нею, я хочу бачити її, я... Ти не розумієш, чого вимагаєш!..

— Я вимагаю єдиного, що в даному випадку найкраще.і

— Ні, ні! Це не єдине! — кидався в розпуці. — Можна розв’язати все інакше... Подумай: Сільвестр загинув; Ти тепер вільна, вдова....

— Ігорю! — зірвалася обурено на ноги. — Про це нема мови! Прошу це кінчати!..

— Чекай, Марусю, вислухай мене!.. Я ж не хочу від тебе нічого, я не накидаюся зі своїм коханням, я не вимагаю його від тебе, але, коли й ти любиш нашу дитину, ти повинна подумати над тим, щоб якось повернути їй батька, її правдивого батька! Це ж твій обов’язок, як матері. Не говорім про себе — думаймо виключно про нашу дитину... Я ще не знаю, як би це зробити, але вірю, що обставини колись нам підкажуть... Все розв’яжеться... Танічку можна буде підготовити до всього помалу... Вона вже не маленька — вона зрозуміє...

Дивилася на нього зі співчуттям, але мала стиснені уста і лишень з трудом їх розтулила:

— Ігорю, пригадуєш собі, як одного разу покійний тато тобі сказав: «Глядіть, не жартуйте з Богом, бо доля колись готова вашим же салом та по ваших же губах мазнути». Пригадуєш? Так, от, ти ще не знаєш усього: у нашому таборі живе ще одна твоя «жінка»...

— Моя жінка?! — вирячив очі Березювський.

— Так: Зоя Колосовська.

Він аж назад відкинувся, так несподівано це було.

— Зоя Колосовська?! Вона ніколи не була моєю жінкою!!! — запротестував голосом, що зраджував бунт цілого його нутра. — Ніколи!!!

Маруся блідо всміхнулася:

— Вона була довше і більше твоєю жінкою, ніж я, Ігорю. Ви ж любилися, ви ж мали спільні погляди на кохання і родину, і обидвоє уважали, що справжній шлюб є там, де є співжиття в коханні, а реєстрація його — це кайдани і образа...

— Звідки знаєш це все?

— Пані Колосовська не робить з цього секрету, і цілий табір, включно до її теперішнього чоловіка, якого вона тримає під пантофлем, знає докладно про всі її, — нівроку, численні, — «шлюби»...

Щось невмолиме насувалося на Ігоря, і він, відчуваючи свою безсилість і повну поразку, в’яло кинув:

— Тварюка!.. Безсовісна, безстидна тварюка!..

— У неї своя логіка, Ігорю, і свої погляди на речі, — вступилася з іронією Маруся. — Як і ти, уважає, що, де є кохання, там немає ганьби. А, коли нема ганьби, то чому ж про це не можна говорити одверто? У неї кожний зв’язок — шлюб, кожний коханець — чоловік. І на тій підставі вона й тебе зараховує до своїх чоловіків, і то, — можеш пишатися! — уважає найкращим...

Ніякі питання більше не були потрібні, але він ще спитав:

— І яке ж, остаточно, має відношення та особа до нашої розмови?

— Велике! Бачиш, Танічка вчилася в таборовій музичній школі у пані Колосовської. Пані Зоя сама більше не грає, бо має цілком здеформовані ревматизмом руки, але вчить інших. Та це так, між іншим... Так, отже, пані Колосовська, довідавшись від Танічки, звідки ми родом, дуже зраділа і просила спитати, чи я припадково не знала такого Ігоря Березовського. Для ствердження ідентичности передала мені Танічкою твою фотографію з, до речі, потрясаючо чулим автографом... Так. що Танічка вже знає тебе з видження і навіть сказала, що ти подібний до артиста з Голлівуду...

Ігор чув, що в нього вмирає серце. Це був кінець, кінець!..

— І чого вона хотіла, «там та»? — спитав тупо й апатично.

— Чи я знаю? Видно, сентимент у неї живе й досі. Недаром же й сина на твою честь назвала Ігорем...

Рванувся, як жертва в останній передсмертній судорозі, й зараз же безсило опав. «Назвала сина Ігорем»!.. Це було моторошно, цинічно, пекельно, холерськи дотепно — назвати свого байстрюка іменем іншого коханця! Це було так смертельно смішно, що йому захотілося завити від реготу!.. Але він ні завив, ні зареготав, він сидів, мов камінний.

— Ну, і як же? — спитала Маруся. — Вистачить у тебе відваги «сказати всю правду» Танічці, включно з признанням, що ти і є Ігорем Березовським?..

Перед йото очима ще раз виринув образ юного дівочого личка, покладеного на тло блискучо-білої подушки, глибокий спокій, що лежав, як печать непорочної святости, на довгих віях, відсвічував на гладенькому чолі та на суворо стиснених цнотливих устах, — личко, якого тільки білість, одинока білість, могла не ображати своїм сусідством, — личко, що було віддзеркаленням чистоти й незайманности. І це він би мав перед тим личком «казати всю правду»?.. Смішно було навіть відповідати на таке питання!..

Сидів мовчки й покірно переживав останній акт власної трагедії. Тупо дивився на Марусині руки, а потім недоречно спитав:

— Чому носиш дві обручки?

Маруся здригнулася.

— Чому ношу дві обручки? — перепитала і собі задивилася на них. — Бо Сильвестр, відходячи, не вірив у те, що ми ще колись зустрінемося в життю, і лишив мені свою...

Уста її скривилися, а з очей раптом викотилися дві великі сльозини і покотилися по щоках вниз.

Березовський поволі встав і розбитою старечою ходою підійшов до шафи. Витягнув з флакона китичку білих фіалок і втиснув її в руки здивованої жінки.

— Ось, — промовив тихо, — твої фіалки. Ти дала мені їх при першій зустрічі, а я тобі звертаю їх при прощанні. Не такі свіжі, як були твої, але за двадцять один рік мали право постарітися, правда?.. Чому дивишся так чудно, Марусю?.. Думаєш, що знову пишні слова?.. Ні, на цей раз щось більше, як слова... На цей раз — символ. Кажуть, що білий колір — символ розлуки... Візьми ж свої білі квіти назад і забудь про все, що було... Забудь, Марусю — це моє щире і одиноке прохання...

Вона раптом заридала і припала йому до грудей. Але він рішучо віддалив її від себе:

— Ви спішилися, пані Лукіянчук, Вам треба йти...

— Ігорю, — хлипала, — бідний, нещасний Ігорю, що ти задумав? Що хочеш робити?

— Не знаю сам... — відповів бадьорішим голосом і силувано усміхнувся. — Коли б мені вдалося пробитися назад, спробував би ще відшукати загубленого Духа там, де задля Нього приносять себе в жертву такі, як Євген, як ВАШ ЧОЛОВІК і БАТЬКО ВАШОЇ ДИТИНИ, пані Лукіянчук...

В сльозах, які стояли в очах Марусі, нараз розцвіли веселки, а в темній глибині зіниць зродився вираз жалю і розкаяння.

— Ігорю...

— Не говоріть, не говоріть!.. — перебив її Березовський. — Не треба слів — я розумію...

Шанобливо поцілував їй руку, взяв твердо за лікоть і, підвівши до порога, з глибоким уклоном відчинив перед нею двері...

1957-1958 рік.

Бразилія.

Від видавництва

В одному із своїх листів до Видавництва «Гомін України» Ольга Май між іншим писала:

«... В 1947 р. прибула до Бразілії і щойно тут почала присвячувати більше уваги писанню. Виданням споминів: "З часів Єжовщини" окремою книжкою (Мюнхен, "Українське Видавництво", 1954), починається моя справжня письменницька діяльність. За цією книжкою йде тритомова повість "Бог вогню" і "Чудасій". Під різними скороченнями і псевдонімами друкуються в кількох видавництвах ("Свобода", колись "Український Самостійник", а тепер "Шлях Перемоги", "Наше Життя", "Мітла" і "Гомін України").