Проти переконань - Мак Ольга

Ці питання, нанизувані одне на одне, в тоні здіймалися все вище й накручували тугу спіраль, а спіраль шрубою [85] врізувалася в мозок, врізувалася з кожним питанням все глибше, викликаючи почуття, що йому могли б позаздрити всі слуги пекла. І на кінець сталося щось неймовірне, щось таке страшне й огидне, на що Березовський не був спроможний ніколи. І аж спромігся тепер, бо не витримав.

Адже мова йшла про Танічку, про його чисту, непорочну, святу Танічку, на яку безкарно не сміла впасти жадна порошинка!..

А Маруся лишень хитнулася під його важкою рукою, але навіть не змінила пози. Стояла далі горда, випростувана й грізна. Ще грізніша з відбитою плямою долоні на обличчі, яка починала все більше червоніти й розгарятися. Стояла з розпаленими очима й дивилася йому в душу, як його власна совість, його сумління.

— Кого ти вдарив, Ігорю? — спитала тихо, хоч ніздрі її роздувалися й тремтіли. — Ти знаєш, кого ти вдарив? Ти дав поличника самому собі, своїм поглядам і своїм засадам. І вони нічого іншого не варті, тільки поличника...

Він уже зрозумів це й сам. Впав у фотель і люто вгородив усі пальці у волосся. Дер, шарпав і стогнав:

— Ти... Ти... не сміла того казати про нашу дитину, не сміла!..

— Чому? Ти весь час учив мене підходити до всього розумом і єдино його вважати критерієм правди. Поясни ж мені тепер тим самим розумом, чому ти вважав би злочином супроти твоєї доньки те, що ти вщеплював, як правду доньці іншого батька? Чи я для покійного тата не була також єдиною донькою, як для тебе Таня? Чи він любив мене менше? Чи дорожив менше моєю чистотою? А що ти зробив зі мною? Я обвинувачую тебе не так у тому, що ти переміг мене фізично, як у тому, що ти наперед заразив мою душу бактерією гнилизни й безвір'я. Це було підліше й жорстокіше від прямого фізичного ґвалту!..

Замовкла на хвилину, бо хвилювання забивало їй віддих.

— І ще одне, — продовжувала передихнувши. — Я тобі того ніколи не казала, але сьогодні скажу: ти є вбивцею мого батька, — людини, яка вірила в тебе більше, ніж ти був того гідний і яка любила тебе, мов рідного сина. Його тінь стала між нами і стояла б виразніше, коли б ми зійшлися знову... Я не ідеалізую покійного, знаю, що вій мав свої слабості і свої плями на сумлінні, але в порівнянні з тобою — він був святцем. І ти вбив його саме тому, що поцілив у найчуттєвіший, найдорожчий йому куток його душі. Убив спочатку віру в тебе, убив віру в мене, а потім уже його самого. Ти є звихненим злочинцем, Березовський, і тому ти не маєш права не то що виховувати, а й підходити близько до молодих незіпсованих душ. Тебе треба гнати від них, як прокаженого!..

Зсунувся з фотелю і підповз до неї на колінах, мов та жаба з відірваними ногами, викликаючи гострий жаль і обридження одночасно.

— Марусю... — захлипав. — Марусю... Можеш мене добити, але не кажи так! Я готов собі відрубати руку, хочеш?.. Накажи — я відрубаю, щоб лишень доказати тобі, що я не є такий. Я не вірю в Бога, але я навчився розуміти святість і саме цією святістю є для мене Танічка. Цілих вісімнадцять років я молився до неї, я... Ні, ти цього ніколи не збагнеш, бо ти ж не знаєш, що таке розлука з дитиною... Я був би щасливий, коли б міг умерти за неї... Я...

— Скільки слів, Ігорю!... — з сумною іронією обізвалася тихо Маруся. — Скільки слів!.. Але ти встань і будь людиною. Ми мусимо скінчити цю розмову. Я спішуся...

Слухняно звівся і став, зігнутий, тримаючись, мов п’яний, за стіл.

— Досить Марусю! — попросив.

— Ні, не досить! — безжально потрясла вона головою. — Мусиш слухати до кінця, щоб не лишилося нічого недоговореного. І стань рівно, чи сядь, коли не можеш стояти, бо на тебе дивитися прикро...

Покірно присунув стілець і сів, обперши голову на руки, а Маруся, гидливо морщачись, почала знову:

— Дивно, Ігорю, але, дивишся на тебе збоку — орел, лев, герой. Послухаєш — і в першому моменті здається — Соломон, революціонер. А насправді — мізерія, безсилість і пустомельство. Хочеш відібрати у мене Таню? Я віддам її тобі сама, коли викажешся гідним пашпортом. Але що записано у ньому? Ти свого часу стільки гарних слів наговорив про любов до свого народу, про обов’язок боротися за державу, про радість — кинути власне життя без очікування винагороди під ноги нації… І що ж ти з того всього зробив сам? Годжуся, що вісімнадцять, чи двадцять років тому важко було щось зробити. Але в останній час, в роки війни і після неї, коли нарід знову почав підносити голову, — що ти зробив? Дослужувався до майорства і воював за ворога, приймаючи від нього чини й ордени? І більшого від цих «подвигів» ти нічого не доказав?

Зідхнув глибоко, покаянно:

— Не доказав. Для мене життя по втраті вас обидвох стратило всякий сенс...

Маруся згірдливо скривила уста:

— Для тебе, Ігорю, сказавши щиро, життя ніколи не мало сенсу, бо ти розглядав його виключно через призму матерії. Всі твої благі намірення і всі твої пориви були мертворожденними, бо в них бракувало Духа і віри в Духа. Коли б ти, такий мудрий та інтелігентний, та мав хоч трошки того, що мав півграмотний швець і п’яничка Кобзаренко, ти був би інакшою людиною. Був би таким, як Сильвестр чи Євген, які вже звідси, з вільного світу, пішли знову у царство рабства, здобувати від ворога гармати голими руками і... силою Духа. Що ти так дивишся? Ти не знав, що Євген пішов з Сильвестром разом? Так, так, пішли проти «здорового розуму» за покликом Ідеї й Духа, поставивши їх далеко вище, ніж збереження фізичного існування... Ти тікав на захід, вони втекли на схід. Диваки, правда ж?.. А ти, Ігорю?.. Ти не йшов уперед, не здобував відзначень, не проявляв героїзму під гаслом Духа, лишень духа з малої літери? Заперечиш? Адже навіть большевики зрозуміли, що матерія безсила рішати великі питання, і тому в скрутну хвилину покликали з гробів духа Суворова й Кутузова. Сталіна з його «Питаннями ленінізму» було замало. І виринули призабуті духи, виринуло знову слово «священний», збезчещене сусідством диявольського терміну «родіна», а сліпа маса, обдурена фальшивкою, лізла грудьми на вогонь і багнети, бо ж їй запахло врешті те, за чим вона тужила. Чи не так?..

Ігор мовчав.

— Приймаю твою мовчанку за знак згоди, Ігорю, — зрезюмувала Маруся. — Але, знаєш, що? Найтрагічнішими фігурами у тому поході були такі, як ти. Бо ти, так вперто і завзято відкидаючи Духа з великої літери, від духа не втік, лишень попав у полон іншого, того, що пишеться з малої літери і що походить прямою дорогою від сатани. Цього не треба ні шукати, ні трудитися, щоб його пізнати — він сам знайде свою жертву, вхопить її цупко і примусить робити все, що йому потрібно. Робив і ти. Проти своєї волі, всупереч самому собі, але робив. Бо це було закономірне, це було неухильно для того, хто відкинув Духа з великої літери.

— А тепер вернемося до Тані... Згадував мені професор Зедергольм за твої мрії про ферму... Маєш щастя, що тобі не довелося вийти з такою пропозицією перед дівчиною, бо вона висміяла б тебе і винагородила б презирством. Ти її не знаєш. Вона не хоче спокою, вона ненавидить тишу й безтурботність, вона ставить у ніщо збереження фізичного існування. Зі запалом юности вона мріє про ліс, про скоростріл і про гранати. Їй не заімпонуєш ні фермою, ні сльозами великої любови, і не спокусиш її, хоч би й сто разів помер для неї. Для неї ідеал — Чупринка [86]. Для неї нема більшої гордости від того, що вона — донька борця УПА. В ній нарешті обізвалася правдива Кобзаренківська кров, і я не знаю, чи довго зможу її тут втримати. Танічка пам’ятає і любить Сильвестра, котрий, треба признати йому належне, був ідеальним батьком, хоч і нерідним, вона молиться за нього і до нього...

Сльози виступили в незрячо-зосереджених очах Марусі, а голос став глухим, тремтячим, повним муки і погрози.

— Іди ж тепер скажи їй, — вказала владно кудись рукою, — що її обдурено, що вона зовсім не донька борця і подвижника, а байстря большевицького командира — іди скажи!.. Відважишся?..