Проти переконань - Мак Ольга

Похилене до заходу сонце цікаво зазирало у вікно й перешкоджало. Воно розливалося малиновим вогнем по обрусі й паперах, скакало від скляного каламаря на темноволосу голівку дівчини, лоскотало її вухо й щоку, вилазило на саму маківку і звідтам зісковзувало по чистенькій доріжці переділу аж на кінчик носа, примушуючи Ігоря весь час посміхатися: така мила і втішна була ця міщаночка! Справді, не могла бути сама собою, коли зачепила його на цвинтарі, або тоді на вулиці, коли так неестетично підкидала голову вгору й різко реготала. Можна навіть повірити, що діяла «під нашептами нечистого» — сили, чужої її скромній і соромливій натурі. Але ось, коли вона зворушливо червоніє по самі вушка, дивується, чи пильно виводить у зошиті свої кругленькі каракулі — це справжня Маруся.

Березовський диктував дівчині єретичні з погляду комуністичної ідеології дані й факти про «класово-вихолощену», «ворожу», «буржуазну» і «неіснуючу психологію взагалі», а сам дивився на неї й думав. Думав над тим, що бачить перед собою певний уламочок цілком непомітної з першого нагляду трагедії. Якесь таке ялове вдалося українське міщанство, що вже впродовж довгих років не видає з себе нічого значнішого. Куди плідніше українське селянство: не згадуючи вже геніїв типу Шевченка і Франка, з його середовища й інтелігенція виходить якась здоровіша, вартісніша. А з міщанства — ні. Або звегетує [6] ціле своє життя на глухому передмісті, так і не довідавшись, «хто воно» й «чийого батька дитина», або, що ще гірше, нахапавшись по школах усякого дурману вроді «марксо-ленінської психології» виростає на перевертня, на невігласа-псевдоінтеліґента, що є вірною опорою кожного невільницького режиму. Бо ж невільницький режим — єдина стихія, в якій вони можуть займати якесь становище.

Ось і ця сама Маруся: поки що, вихована за тепленькою батьківською пазухою, виглядає симпатичним безборонним курчатком («Пулька», як казала Варя), але не може ж вона такою залишитися. Піде на учительську посаду і стане сварливою, нервовою Ксантиппою [7], або отупілою колодою, якій усе на світі байдуже. Це ж типове серед учительок початкової школи явище. Або може бути ще й гірше: схоче вибитися вище, повірить у Маркса (адже сама призналася, що її дуже легко «підмовити») і стане гайдуком [8]. Для таких обмежених, як вона, дуже природна дорога.

Тут Ігореві згадалися батькові слова, згадалися свої колишні мрії, і йому стало шкода Марусі: вона ж напевне ніколи поважно не думала над всією відповідальністю і величчю педагогічної роботи.

— Скажіть мені, Марусю, — спитав, урвавши диктування, — чому ви вибрали саме педагогічний технікум, а не якийсь інший?

— Який же інший? У нас є тільки цей педагогічний та ще дорожній.

— Ліпше вже було дорожній. Хоч це і не зовсім жіноча спеціальність, але, мені здається, що ви фізично досить сильні, та й маєте більше нахилу до наук точних.

— Може й правда — погодилася Маруся. — Але Варя вступала до педагогічного і....

— І вас потягнула за собою? Знаєте, Марусю, не хотів би я бути злим пророком, але боюся, що ви будете дуже нещасні в школі.

— Чому ви так думаєте? Я страшно люблю дітей! — вихопилося в дівчини так щиро, що вона, мов би ненароком зрадивши якусь пікантну таємницю, густо зашарілася.

— Любити дітей й вчити їх і виховувати — це зовсім не те саме, Марусю, — трохи подратовано сказав Ігор. — Уявіть собі, що перед вами тридцять, чи сорок різних вдач, різних здібностей, різних нахилів, різних ставлень до науки й дисципліни, а вам їх треба втримати в руках і змусити робити те, що потрібно. Для цього треба мати характер!

— Ви думаєте, що я не маю характеру?

На уламок секунди соняшний промінь якось так свавільно заломився в зіницях дівчини, що вони стали раптом твердими і гострими, як скалки антрациту. Але це була омана, бо ось дівчина зробила ледве помітний рух — і її очі знову набрали свого звичайного трохи лагідного, трохи безтямного вигляду.

— Даруйте мені за одвертість, — затримався з відповіддю Березовський, — але думаю, що не маєте. Правда, я вас дуже мало знаю, однак, те, що ви оповіли самі про себе, включно з виясненням причини вступу до педтехнікуму, не свідчить на вашу користь. Я би вам навіть радив перейти до дорожнього. Краще стратити два роки, ніж потім покутувати ціле життя.

Маруся задумано похитала головою:.

— Ні, я таки вже кінчатиму педтехнікум. Не боюся праці в школі...

— Справа ваша, — зідхнув апатично Березовський. — Може й справді я помиляюся, і ви будете дуже строгою учителькою, твердо виховуючи дітей в комуністичному дусі на основах марксо-ленінської педагогіки. А тепер пишімо далі. На чому то ми зупинилися?

— А ви не будете? — не рухаючись обізвалася Маруся, ніби зверталася до покладеного перед собою зошита. .

— Що? — не зрозумів спочатку Березовський.

— Виховувати дітей в комуністичному дусі?

Не сподівався цього і, прийнявши її слова, як образу, попросту розгубився. Почував, що кров утекла з його обличчя й уста стиснулися в тверду риску.

— Про те, кого і як виховуватиме, — відповів стримано по глибокій паузі, — будемо говорити пізніше. Зараз поки що я маю навчити і виховати вас, а ви вже потім зміркуєте, чи буде моє виховання йти по комуністичній лінії, чи ні...

Сказав так, щоб вийшло найповажніше, не зупиняючись над змістом своїх слів, оскільки не рахувався зі своєю співбесідницею: що там з тією міщанською дитиною встрявати в дискусії? Але вже потім, ідучи додому, задумався.

«Воно, знаєте, Ігорю Олександровичу, — почав мовчазну розмову сам із собою, — здебільше всі юнацькі плани кінчаються великим пшиком. Але... Ну, ви ж самі бачите, що професорської катедри, з якої ви могли б виховувати тисячі вихователів, в існуючих обставинах не досягнете. Отже, чи не вдоволитеся ви, замість катедри, звичайним собі столом у міщанській хаті, а, замість сотенної авдиторії, — одинокою слухачкою, ім’я якій — Марія Григорівна Кобзаренко? Зважте, що вона — майбутня учителька, себто, особа, яка має виховати впродовж свого життя тисячі людей. Справді варта праці, щоб нею зайнятися, тим більше, що вам тут ніяка небезпека не загрожує й що така нагода може скоро не трапиться вам у житті. Ану, спробуйте!..»

Дитинно-ніжний, невловимо-пахучий, ще морозний, але вже виразно весняний вечір хвилював і одночасно розчулював, зроджуючи бажання — робити щось гарне й відважне.

«Остаточно, чому іронізувати? — думав далі Березовський. — Яка б та Маруся не була, але вона є людиною. І, хоч би вже саме тому, щоб не віддати її Марксові, мушу нею зайнятися. Так, так, мушу! Адже взявся її вчити й тому переді мною тільки два вибори: або ще глибше втовкмачувати їй в голову всякі «марксо-ленінські психології», або відкрити очі на правду. Третього вибору нема. І, — хто зна? — може ще з неї якраз толк буде. Тільки треба розширити кругозір, вказати мету в житті, навчити критично ставитися до дійсности, думати самостійно, а не жити татовими поглядами»...

Таке і всяке інше думав Ігор, а врешті навіть пройнявся своєю ідеєю й уложив собі менше-більше приблизний план, що має робити.

Він нічим не зрадив своїх намірів дівчині, але послідовно заходився над їхнім здійсненням. Добросовісно з’являвся майже щодня в Кобзаренків, довго сидів з Марусею, терпеливо товк з нею поточні предмети, але розглядав речі у двох площинах, — з точки зору об’єктивности і здорового глузду і з точки зору комуністичного, — викривав тенденції перекручення й фальсифікації фактів, висміював безглузді твердження і голослівний догматизм, підкреслюючи на кожному кроці:

— Оце, Марусю, що я вам сказав, не записуйте, а запам’ятайте для власного вжитку і нікому не признавайтеся навіть, що ви це знаєте. В наших умовинах не терплять людей, які знають більше й інакше від того, скільки і як їм наказують знати. А для «експорту на іспитовий ринок» ви собі запишіть і вивчіть таке...