Проти переконань - Мак Ольга

Маруся довго мовчала.

— Ви смієтеся, — сказала, безнадійно зідхнувши, — а мені страшно. Чим більше вас слухаю — тим страшніше стає: це ж нестерпно — вірити в одне, а говорити навпаки.

— А що ж робити, Марусю?

— Не знаю.

— То подумайте добре: говорити правди не можемо, приймати за правду те, що нас змушують говорити — також ні. Що ж лишається? Мусимо вірити в одне а говорити інше.

— Для мене це найгірше! — з болем вишептала дівчина, хоч очі її мали цілковито байдужий вигляд. — Я можу лишень те говорити і так поступати, як думаю, як відчуваю. Коли ж тільки зроблю навпаки... Ет, ви ж самі знаєте, як воно виходить! — махнула рукою, насупилася і почервоніла.

— Ну, то який же вихід? Для вас я бачу хіба одинокий: повірити в Маркса, поклонитися йому — і тоді, як марксистка, будете спокійно говорити і поступати так, як думаєте.

— Що ви?! — жахнулася дівчина. — Зроду-віку з мене марксистки не буде!

— Напевне? — допитливо дивився на неї Березовський, ховаючи іронію в прижмурених очах.

— Напевне! — палко запевнила Маруся. — Ненавиджу марксизм, ленінізм, сталінізм і все комуністичне!

— Звідки ж у вас ця ненависть? Тато вас навчив?

— І тато, і так якось, з душі...

— З душі? А що таке, по-вашому, душа?

Наступав невблаганно своїми питаннями на дівчину, ставлячи її чим раз далі в більше заклопотання.

— Душа — це... Ну, не душа, а... — марне силкувалася відповісти вона. — У мене є такі переконання, що виходять не з голови, а з серця...

— Не розумію: «душа», «серце», «голова»... Не можете висловитися ясніше?

Маруся довго і напружено думала, а вкінці призналася винувато:

— Цього не можна пояснити... Але якесь таке глибоке переконання...

— Ну, от знову: «переконання»! — вчепився він у слова. — Ви дуже часто говорите про свої переконання. З’ясуйте мені, що саме ви під цим розумієте?

Остаточно спантеличена дівчина вже навіть не пробувала відповідати, тільки хмурилася, червоніла і нервово загинала кінчик зошита. Березовський уперто дивився на неї і також мовчав.

— Що ж ви, Марусю? — спитав урешті. — Так нічого й не скажете?

Вона похитала головою.

— Ні? Ну, то давайте разом спробуємо це розв’язати, — заохочував він. — Коли не можете відповісти на питання — питайте самі. Може я вам поможу?

Вона мовчала далі.

— Ет, Марусю, що ж це ви?! — скривився він незадоволено. — А як у школі вам учень поставить якесь питання, ви також мовчатимете? Так же не можна!.. До речі, я помітив, що ви взагалі мене ніколи нічого не питаєте. Чому?

— Що ж я маю питати? — легенько зідхнула дівчина.

— Як це?! Ніколи у вас не виникає ніяких неясностей?

— Звідки ж?.. Ви все так гарно пояснюєте...

— І ніколи у вас не виникає ніяких сумнівів щодо правдивости моїх пояснень?

Вона знову похитала головою.

— Які ж там можуть бути у мене сумніви? — усміхнулася якось жалісно. — Коли слухаю вас — просто не можу повірити, що одна людина може так багато знати. І вам напевне дуже смішно, що я такий невіглас.

Її слова підхлібили йому, і він виликодушно сказав:

— Брак знань — це ще не хиба, Марусю, і з того не можна сміятися. Хибою є, коли людина не хоче нічого знати і нічим не цікавиться. Отже, вертаємося до ваших переконань. Інколи переконання утотожнюють зі світоглядом. Я думаю, що в даному випадку так не є. Ви напевне розумієте під переконаннями або те, що вам каже розум, або те, що каже інтуїція.

— Так! — зраділа дівчина. — Інтуїція! Цього слова мені бракувало! Бо, бачите, для мене є багато всяких речей, таких ясних і таких несумнівних, але їх, однак, не можна пояснити розумом.

— Ага! — і собі зрадів Березовський. — Отже, ми врешті договорилися. Тоді я вам скажу дещо про погляди філософів на способи і можливости пізнання.

Тут Березовський умів показати, що він справді багато знає і заговорив «як Цицерон», сказала б Зоя. Сам любуючись у точності і ясності своїх пояснень та ядерності висловів, він почав з грецьких і римських філософів, перекинувся до філософії 16-го віку, зачерпнувши в загальних лініях поступовий розвиток людської думки. Вибирав найсуттєвіше, спрощував відповідно до інтелігенції своєї слухачки складні поняття й рясно сипав термінами й іменами: метафізика, емпіризм, раціоналізм, ідеалізм, емпіріокритицизм, позитивізм, Бекон, Декарт, Кант, Оґюст Конт...

Захопившись, говорив добру годину і зовсім забув про Марусю. І лишень випадково глянувши на неї, раптом урвав. Дівчина сиділа, як заворожена, і дивилася на нього такими виразно-закоханими очима, що йому відразу стало млосно й соромно. Соромно за неї, що так одверто зраджувала свої почуття, і соромно за себе, що досі не розумів її. Адже ясно, що вона від самого початку захоплювалася не його словами, не його розумом і знанням, а ним самим; його зовнішністю, його гордою поставою, оксамитним тембром його голосу — усім тим, від чого за ним шаліли жінки.

Відкриття справило на нього враження дзбанка холодної води на розгарячену голову, і він опам’ятався.

— Ви слухаєте мене, Марусю? — спитав різко й невдоволено.

— Що? — кинулася Маруся. — Ах, так, звичайно, слухаю... Записати?

Він був схвильований. Ледве втримуючи тремтіння рук, витягнув цигарку і почав стукати гільзою об металеве дно цигарниці.

— Ні, писати не треба нічого! — вимовив холодно й ворожо, розтягаючи слова. — Затямте собі лишень, що інтуїція й інстинкт служать тваринам. Людині, натомість, служить розум. І, якщо ви хочете мати в чомусь правдиве переконання, то його насамперед треба випробувати розумом. Таке буде моє коротке резюме з довгої лекції. Зрозуміло?

— Зрозуміла... — похилила покірно голову Маруся й зідхнула.

Його дратувало і це зідхання, і похилення голови, і ховання очей, і навіть врода дівчини. Мав охоту крикнути їй, що він не хоче, не дозволяє, дивитися так на себе! Забороняє його кохати! Він не давав їй ніяких підстав до того, ніяких прав! Йому непотрібно міщанки, хоч би вона була тисячу разів «ідеальною красунею» для стінного календаря! Він не прийшов сюди для романів — він прийшов учити і виховувати!

— На цьому сьогодні кінчаємо, — сказав несподівано. — Ви маєте над чим подумати, а я мушу йти.

Не дуже навіть і збрехав — справді почував, що мусів вийти, бо не хотів лишатися з дівчиною на самоті. Її товариство нараз стало прикрим для нього, попросту нестерпним, а можливість — знову відчути на собі той одверто-закоханий погляд здавалося йому чимсь ганебним, образливим у вищій мірі. І як вона зважилася, та міщанка?! Що вона собі думає?! За його великодушність, за безінтересовну працю...

Ігореві навіть уста твердли від обурення.

Хай то чорт візьме! Смикнуло ж тоді за язик перед Кобзаренком!..

Ігор лаяв себе і жалував, що взявся за це репетиторство. Знав бо добре, що меланхолійні характери, як у Марусі, реагують повільно, зате дуже глибоко і тривко, отже, готова виникнути драма. А він того не хотів. Навіщо йому було клопоту на здорову голову?

Постановив навіть більше не ходити, але потім, охолонувши, почав міркувати інакше: вийде ж ще гірше. Дівчина може подумати хтозна що. Та й батько також. Ні, треба продовжувати, ніби нічого не сталося. Бо ж, практично беручи, справді нічого не сталося. Велика дивовижа, що дівчина закохалася! Було б дивно, коли б не закохалася. Адже в нього майже всі закохувалися, й Березовського це ніколи не зворушувало — привик. Привик і до того, що не одна після упертих, але безплідних заходів, після розпачливих листів і полум’яних освідчин, скоро заспокоювалася, виходила заміж, або заводила роман з іншим — і була щасливою. Так буде й з Марусею. Ось він дотягне до вакацій, а там виїде до матері — і все розв’яжеться зовсім природно.

Пішов до читальні, взяв якусь книжку, сів у куточку і вдавав, що читає. Але насправді не читав і думав про Марусю. Збирав докупи всі зроблені досі спостереження і приходив до дуже скептичних висновків. Тепер він попросту не розумів, для чого їй були знання й диплом? Учительки з неї не буде — в цьому був найглибше переконаний. А знання, які давав їй поза програмою і які вона хапала на лету, при її вдачі мусіли десь громадитися в мозку й лежати там без ужитку, як припалі порохом на горищі речі, господар яких не знав, що з ними робити.