Проти переконань - Мак Ольга

Зоя!..

От з ким можна було поговорити і посперечатися до пізньої ночі! Обидвоє мали так багато спільного в поглядах, а дискутували так запекло, що навіть про кохання забували. Зрештою, тому й сперечалися, що були подібні між собою, що знаходили драстичні питання, які обидвох однаково хвилювали. Взагалі Зоя уміла кожну їхню зустріч зробити пам’ятною і неподібною ні до попередньої, ні до наступної, ні до якої іншої в іншому товаристві. Вже скільки часу минуло, а Ігор і тепер, здається, порахував би на пальцях всі години, проведені з цією рижою красунею, і розказав би про кожну з них зокрема. Не так, як з Марусею, не так!..

Це не означало, що Ігор ідеалізував одну й недооцінював другу — він не був сліпим. Маруся могла бути під багатьма оглядами взірцевим прикладом для егоїстичної, навіть егоцентричної, вирахуваної, розхристаної, буйної, деспотичної і жадібної на розкоші Зої. Але Зоя при всіх своїх недоліках мала якусь амбіцію, мала власні погляди, до чогось прямувала, чогось шукала і, незалежно від тієї катастрофи, яка її спіткала, напевне свого осягне. Вона була особовістю, запекло боронила свого власного «я» і, якщо вже дала себе в чомусь переконати, то цупко того трималася, бо нічого не приймала на віру, з побожністю, з баранячо-закоханими очима. Березовський часто думав над тим, що, коли б він зустрів Зою ще незіпсовану, в такому молодому віці, як Маруся, він зумів би виховати з неї справжню людину. Зоя була прекрасним матеріалом, але знівеченим. А Маруся була нічим — от амеба і тільки.

«Властиво, — дратувався Ігор, переловивши себе на цих роздумуваннях, — навіщо я морочу собі голову тією міщанкою? Чи вона мені потрібна? Звичайно, шкода, що з неї не може бути нічого ліпшого, але я ж від самого початку це знав. Від початку, від того знаменного "нате вам" (а воно в неї зроду не могло б інакше вийти — тільки саме так: "нате вам!.."), від неї нічого путнього не можна було сподіватися. Безнадійна особа!..»

І знову ловив себе на тому, що забагато про неї думає, і це його доводило до шалу:

«Та що це зі мною?! Якась "ідея-фікс", чи що?! Та так і збожеволіти можна!.. Ну-ну, коли б лишень дотягнути до кінця року й виїхати. Більше там моя нога не ступить!”

А все ж ходив, а все ж думав. Більше того — став своєю людиною в домі Кобзаренків, перейшов на «ти» з Марусею, і навіть приймав, як зовсім природне, що й Григорій Степанович йому здебільша «тикав». Звикав до цих відвідин, звикав до одноманітности перебігу днів, подібних між собою, як дві краплини води, звикав навіть і до того хронічного роздратовання, що його викликала своїми коливаннями від німо-побожного захоплення до камінно-тупої байдужости Маруся.

* * *

І ось якось так несподівано цей ланцюг, в якому не можна було відрізнити одного кільця від другого, раптом зачепився на якийсь гачок від шнурка, що на ньому почали нанизуватися зовсім дивні й непередбачені випадки.

А почалося з того, що комітет профспілки інституту вкупі з партійною й комсомольською організацією в плані передвеликодневої антирелігійної кампанії проголосили конкурс на реферати. За найкращий, крім похвали, обіцяли дати винагороду у вигляді повної збірки творів Леніна, за два других — піврічну передплату «Правди» й журналу «Безбожник», а за решту — похвали від партійного і професійного комітетів.

Ігоря нагороди не цікавили зовсім, а похвали й поготів, але тема його приворожила. Релігія у нього була драстичним пунктом, і він ненавидів її не менше, як і комунізм. Все, що так, чи інакше торкалося церкви і віри, викликало в Ігоря якусь хворобливу реакцію, виводило його з рівноваги й лютило. Православіє, чи католицизм, мохаммеданство, чи буддизм, — всі віроісповідання були однаково ненависні для нього і розцінювалися ним, як найбільше лихо людства. Мав жаль до Бога, в якого не вірив, і погорджував релігією, що її за Марксом зачисляв до «опіуму».

На це були у нього свої причини.

Основи його глибокої юнацької віри, дбайливо вщеплені матір’ю, захиталися разом зі смертю батька, яку він сприйняв, як велику і незаслужену кривду. І з цього моменту на сімнадцятому році життя, почалися сумніви, що їх він намагався розв’язати з усім запалом юности. Вирісши з одного питання, ці сумніви поширювалися, поглиблювалися і переросли в болючу світоглядову кризу, яка тривала цілі роки і скінчилася цілковитим спустошенням молодої душі. Мов очманілий, Ігор борсався у хащах філософських «мудростей», пожадливо, але без системи, перечитував десятки книжок з батьківської бібліотеки, захоплювався і розчаровувався, знаходив і губив знову, намагався опанувати незрілим ще розумом те, чого взагалі не можна було розумом збагнути, щодалі то глибше поринав у бездонний вир, аж поки хаос думок його не виснажив до останнього, не давши нічого позитивного. Тоді Ігор махнув на все рукою і припинив шукання, винісши з усього цинізм і ненависть.

Пізніше вже, в зрілішому віці, він якось упорядкував свої думки, прийнявши за основу філософію Оґюста Конта [12]. До неї долучив погляди Гоббса [13] і Ляметрі [14], дещо взяв від християнського утилітаризму Джона Стюарта Мілля [15] — і так виробив собі свій власний світогляд. Був переконаним матеріалістом, на мораль дивився очима Винниченка [16], а під оглядом національно-державницьким був самобутньою стихією, натхненною вже не теоріями, а соками рідної землі, — і уважав, що розв’язав проблему цілком.

Однак у цьому окремішньому світогляді Ігор не залишив найменшого місця ні для духа, ні для релігії, ні для церкви, або, вірніше, посунув усе зв’язане з Богом в найтемніший, виповнений чорною злобою куток душі, і, досить було цього куточка торкнутися, як він вибухав, пристрасною нетерпимістю.

І тепер, коли відкрилася можливість одверто виступити проти Бога, Березовський не міг опертися спокусі, хоч засадничо ніколи не ліз в активісти. Неабияку ролю відіграло тут також бажання «втерти носа» страшенно самонадіяному, а ще більше дурному, викладачеві діамату [17], який приобіцяв дати щось надзвичайне і якому Ігор не міг подарувати незаслужено низької ноти. Врешті, привабила його нагода виступити перед кількасотенною авдиторією і блиснути своїми знаннями та своїм ораторським хистом, про який мало хто знав.

Цілий тиждень Ігор присвятив рефератові, рився по бібліотеках, виписував потрібні дані й опрацьовував їх вечорами до пізньої ночі. Врешті написав дійсно цікаву й обґрунтовану доповідь на тему: «Міт Пасхи і Воскресіння». Крився зі своїм наміром, бажаючи зробити товаришам несподіванку, і вирішив забрати голос останнім.

Рефератів було кілька, але всі вони були виготовлені по одному зразку з нанизаних утертих фраз, голослівних заперечень, лайок, зневаг і догматичних вигуків, запозичених з дешевої агітаційної літератури.

Зігнана примусово авдиторія куняла й позіхала, ніхто не мав охоти дискутувати, і тому одноголосно схвалювали пропозицію Березовського — обговорити всі реферати разом. Всі ж бо розуміли, що нема сенсу тратити час на обговорення кожного реферату зокрема, коли вони всі повторюють те саме, навіть тими самими словами.

«Кінцевим акордом» мав бути реферат викладача діамату, але вся його балаканина відрізнялася від інших лишень тим, що була довшою, крикливішою і нуднішою.

Коли він скінчив і під вимушені в’ялі оплески зайняв своє місце в президії, несподівано до слова попросився Березовський. Вже сама його поява на сцені викликала в залі рух і зацікавлення, а він, поклавши конспект перед комісією, почав:

— Я не думаю брати участь в конкурсі, сподіваючись, що мої думки не внесуть нічого нового. Але через те, що попередні доповідачі насвітлювали питання виключно з загально-відомого боку, дозволю собі згадати дещо таке, про що ніхто сьогодні не говорив...