Проти переконань - Мак Ольга

— Це ти?! — радісно привітала його на порозі Маруся й спішно замкнула за ним двері. — Добре, що не прийшов раніше, бо була б не пустила в хату. Я й тата виправила з дому перед тим, як паски в піч посадила. Кажуть не годиться бути чоловікам у хаті, поки великоднє тісто в печі сидить...

Чого-чого, а цього вже Ігор ніяк не сподівався, й очманіло розглядався по хаті, відразу сп’янілий від гарячі сильно напаленої печі й від того запаху, що забивав віддих.. Скрізь такий здавна знайомий передвеликодневий нелад: порозкидані чисті рушники й серветки, нова велика макітра з залишками жовтого тіста на боках, миска зі збитими на піну білками, кольорове пшоно в тарілочці, спорожнені вже високі бабники — і над усім цим отой солодкий, ніжний запах пасок. Чисто все так, як пригадує собі Ігор з дитинства.

А Маруся, з якої здавалося, гаряч ще сильніше витиснула всі яскраві барви на обличчя, непривично збуджена, вдоволена, весела й врочиста, просто сяяла від утіхи. Такою її Ігор не бачив ніколи і не думав, що вона може такою бути. У білосніжному фартушку, у білій хустинці, зав’язаній тісно над самим чолом, з по-господарськи закасаними рукавами, з білою плямкою муки на підборідді, була ще більше подібна до живої копії з літографії.

Не випускаючи Ігорової руки (а коли ж би це вона зважилася його тримати за руку?!), вона потягнула його до їдальні, де на столі, на застелених білим обрусом подушках, «відпочивали» паски, й щебетала без угаву:

— Щойно витягнула з печі. Подивися: всіх є п’ять. Оця найбільша — спільна, оця — татова, оця — моя, оця — твоя, а оця маленька — отак собі, нічия. І вийшла найкраща правда? Всі цього року мені вдалися, але оця маленьку — просто чудова!..

Тішилася й пишалася, як дитина, любовно беручи кожну бабу і зважуючи її на долоні, а Ігор лишень мовчки дивився і відчував, що таких тупо-безтямних очей, які він мав зараз, навіть Маруся ніколи не мала.

Паски вийшли дійсно гарні — рівні, в міру рум’яні, великоголові й викликали мистецьке замилування своїми білими шапками, присипаними кольоровим пшоном.

В Ігоря почало лоскотати в горлі.

— Завтра ще фарбуватиму яйця, — далі говорила Маруся. — Завтра ж — Велика П’ятниця, то вже нічого такого не робитиму. Але фарбувати яйця можна. Пекти паски і фарбувати крашанки — це для мене наймиліша робота... Кури, м’ясо і ковбасу попечу вже в суботу... Ти ж будеш із нами розговлятися, правда? Раненько, десь так у шостій годині. Можеш прийти в суботу і будеш до ранку. Ми з татом ніколи не спимо ні у Великодну, ні у Різдвяну Ніч. Прийдеш?... — і вона знову вхопила його за руку.

Від цього дотику і від її останніх слів він раптом витверезів, і не можна було сказати, щоб це витверезіння належало до приємних. Рішучо визволив свою руку і, щоб скрити схвилювання, почав закурювати, не дивлячись на дівчину. Думав над тим, що їй має сказати, або, висловлюючись Зоїними словами, «робив свою цицеронівську паузу надуми».

— Ти, Марусю, знаєш, що називається засадою? — спитав поважно, пускаючи в стелю першу затяжку диму.

— Засадою?.. Ну, і що? — відразу якось пригасла Маруся, зморожена його тоном.

Ігор ще раз витримав довгу паузу.

— Так, от, дівчино, треба бути принциповим, — сказав шорстко і повчально. — В кожному разі ти повинна була досі зрозуміти, що я є принциповою людиною...

— Не розумію...

— Власне, що ти не розумієш інколи найпростіших речей, і це мені, щиро признавшись, сильно в тебе не подобається...

— Чи я сказала щось поганого? — боязко глянула на нього Маруся винуватими очима.

— Поганого — не поганого, але необдумано. Щоб приймати участь в розговінні, треба бути або несвідомою релігійною людиною, або ошустом [19] без чести і засад. Я ж не є ні одним, ні другим, і тому твого запрошення прийняти не можу.

Дівчина, як стояла проти нього, так і завмерла, а яскраві барви її обличчя почали бліднути й вникати — аж було жаль.

— То ти не прийдеш? — вишептала без голосу, самими приблідлими устами.

— Ясно, що не прийду! — з відтінком нервозности відповів він. — Ні в Христа, ні у Воскресіння не вірю, і вважаю себе настільки порядним, що не дозволю собі засісти за розговіння з твоїм батьком, для якого ця трапеза матиме особливий зміст...

Хотів додати ще, що і Маруся, як людина інтелігентна, не повинна того робити, але не вспів, бо вона, раптом обернувшись, тихо розбитою ходою вийшла до кухні.

І тоді Березовському стало шкода її. Пригадав собі перше Різдво, коли він навмисне не поїхав додому, щоб не брати участи в Святій Вечері. Мав тоді вже дев’ятнадять років, а плакав, що не сидить в цей вечір з матір’ю при святковому столі. А що ж було сказати про цю добродушну міщаночку, яка так запопадливо готувалася до урочистости? Звичайно, годі було припускати в ній релігійність у глибшому того слова значенні, але слабість до традицій — річ природна й зрозуміла: в них є так багато гарного і суто національного!..

І Маруся, може хоч для того, щоб внести трохи чогось радіснішого і барвистішого в життя залізних, обдертих з усього світлого буднів, творить собі двічі на рік свій святковий світ. А він непрохано вдерся в нього і зруйнував. Аж тепер помітив, що хата була вибілена, на вікнах висіли нові фіраночки, усе скрізь блищало й світилося (ясно ж: Чистий Четвер!), а він навіть брудних калошів не скинув — так і ввалився з ними до їдальні, полишивши густі сліди на вишкрябаній до білости підлозі. Але, що було ще гірше, — ввалився в чужу душу і набруднив там також. Веретелюк неодмінно спитав би його, що він дав у заміну за зруйнований міт? — і мав би рацію. Навіщо того всього було? Яке йому діло до того всього? Фе, який же сьогодні виїмково прикрий день випав!..

Картаючи себе за цю візиту і за свої слова, Ігор стояв перед пахучими бабами і не знав, що робити. Потягнувся боязко до них, торкнувся кожної по черзі пальцем і, ще раз глибоко втягнувши їхній солодкий запах, вийшов за Марусею.

Вона безрадно стояла посеред кухні, якась сіра, зламана, з отупілим обличчям і непритомним виразом в круглих очах. Було видно, що ввесь її недавній запал минув безслідно, і тепер її більше нічого не цікавить.

Відчуваючи свою глибоку вину за цю зміну настрою і бажаючи її якось затерти, Ігор почав виправдуватись:

— Вибач мені, Марусю... Я, звичайно, не маю права втручатися до звичаїв чужої хати і не хотів би ні тебе, ні тата ображати. Але, з другого боку, і ти і тато також повинні розуміти мене і також не гніватися на мене. Повторюю тобі ще раз: я твердий в засадах і не відступаю від них, хоч це може інколи боліти близьких мені людей... Крім того, я мав сьогодні таку халепу, що мало з інституту не вилетів, і тому заслуговую на певну вибачливість...

— Як? — трохи опритомніла Маруся. — 3 інституту? А то за що?

— А за ці самі великодні свята... Але дозволь мені перше роздягнутися і скинути калоші. Страшно душно у тебе в хаті.

Він знову зробив дурницю і тому, що скинув пальто та калоші, і тому, що почав оповідати, бо його розповідь, здавалося, більше слухали стіни й годинник, ніж дівчина. Правда, спочатку вона виявила зацікавлення, але саме тоді, коли Ігор дійшов до найважливішого — до змісту свого реферату — втупила очі в макітру і стояла з виглядом глухонімої.

Ігореві слова, не потрапляючи до мети, ставали недоречними і глупо плавали в повітрі, «ходики» одноманітно баламкали хвостиком і з чемною байдужістю притакували «так-так», а гаряч і ніяковість вкидали оповідача в сьомий піт. Вкінці ухопила його злість на Марусю. Він мав право на те, щоб вона виявила трохи більше зацікавлення до випадку, який міг скінчитися катастрофою! Тим часом... Чого вона, врешті, стоїть, мов камінна? Справді їй так усе байдуже? Чи, навпаки, розібрав її такий жаль від його відмови?

Ігор відчув, що у нього тверднуть уста, і йому важко говорити.

— Гаразд, — урвав льодовитою нотою у голосі, навіть трохи радий, що не повинен кінчати тим своїм ганебним каяттям, — ти, як бачу, дуже зайнята. Я думав, що тато вдома і тому зайшов. Але, коли його нема, то я піду. І так пізно вже...