Проти переконань - Мак Ольга

Натиснув на голову кашкета і вийшов. Ігор і Маруся лишилися самі.

Розмовляючи з батьком, він увесь час непомітно слідкував за дівчиною, але не зауважив нічого з того, що скидалося б бодай на тінь її неврастенічного вибуху підчас останньої зустрічі. Маруся сиділа мовчки підчас його суперечки з батьком, виглядала апатичнішою, ніж завжди, й уперто дивилася на головку цвяха, що виставала з підлоги. Тепер дивилася у вікно, за яким почали появлятися перші пуп’янки яблуневого цвіту, й мовчала далі. Знаючи її натуру, Березовський не сумнівався, що сидітиме отак до вечора і перша розмови не почне, хіба що запропонує йому напитися чаю. А повинна була б спитатися хоч щось, принаймні перепросити його за спалений конспект. Але по ній не було видно ні зацікавлення, ні ніяковости, — взагалі нічого, крім цілковитої байдужости. І Березовському знову пригадалася болотяна трясовина: кілька днів тому назад вона вибухнула істеричним фонтаном, бо в її сонне плесо потрапив камінь. Але сьогодні вже все прийшло в порядок: проковтнула камінь, засмоктала — і сліду нема. Спокій.

Амбіція веліла йому мовчати також, бо ж, врешті решт, заторкнене питання повинно було цікавити Марусю, а не його. Але роздратовання, яке переростало в образу, вже розповзалося по його тілі, холодило обличчя й викривлювало уста.

— І що ж, Марусю, — обізвався він тим убивчо-спокійним голосом, яким завжди прикривав хвилювання, — більше тобі вже світ не йде обертом? Стало знову все на своє місце?..

Вона ледве помітно ворухнула плечима, але не відповіла, навіть голови не обернула.

Іґнорація?

Ігор відчув, що починає тратити рівновагу.

— Хотів би я все ж таки знати, Марусю, — знову почав, поважно й повільно вимовляючи кожне слово, — чи існує в світі річ, яка б тебе по-справжньому цікавила? Бо я, правду сказавши, вкладаючи тобі в голову певні відомості, починаю сумніватися, чи моя робота має сенс? Навіщо тобі, наприклад, освіта, знання й диплом, коли ти не розумієш, до чого їх прикласти?

Дівчина раптом обернулася від вікна й глянула на нього зміненими очима, які стали знову гострими й блискучими, як скалки антрациту.

— А я спитаю тебе, Ігорю, — кинула різко, — навіщо справді освіта, знання й дипломи, коли по смерті й з наймудрішої людини все одно тільки дурний лопух виросте, як оце сказав тато?..

Здивувала його і тим поглядом і своїм питанням, і він, дивлячись на неї, уперше спитав себе, чи не криється в ній, бува, щось такого, чого він ніколи не сподівався.

— Як-як! — зчудувався він. — Що це знову за логіка?..

— Логіка?.. Може це й не логіка, — вже спокійніше заговорила Маруся й очима, що стратили гострий блиск, набравши свого звичайного уперто-зосередженого вигляду, задивилася в стіну. — Тільки ж, коли подумати, що все існування кінчається лопухом, життя тратить глузд, а тим більше якісь там знання, чи дипломи...

Ігорове здивування нараз стрибнуло до таких меж, що він мав охоту вщипнути себе, щоб переконатися, чи це не сон. Здивувало його не лише те, що Маруся сказала, але й щось інше, для чого поки що не мав окреслення. І, задивившись на дівчину, він раптом відчув, що стоїть над глибокою, таємничою криницею, на дні якої годі догледіти воду. Саме над криницею, а не над трясовиною. В одній секунді зрозумів також і те, що її, як йому завжди здавалося, тупо-безтямний погляд зовсім таким не був. Ось і тепер вона мала очі ніби безвиразні й непритомні, але насправді вони були звернені в себе саму, в глибину власної душі, де напевне нуртували важкі для розв’язання питання.

Враження було таке сильне й таке несподіване, що він не міг отямитися від нього. Нервово закурював цигарку і все з-під лоба дивився на дівчину. Думав над тим, що має відповісти. Але це вже не була «цицеронівська пауза надуми» — це був клопіт виховника, збитого з толку несподівано-мудрим питанням учня.

— Гм... — більше думав уголос, між адресувався до дівчини. — А я все дошукувався причини твого індеферентизму і не міг дошукатися. Але ніколи мені в голову не могло прийти, щоб його корінням були сумніви релігійного характеру....

Маруся гірко усміхнулася, зберігаючи той самий німо- зосереджений вираз в очах:

— Ти не зрозумів мене, Ігорю: у мене до Чистого Четверга не було ніяких сумнівів. А мій індеферентизм, — це, здається байдужість, правда? — тільки зовнішній. Варя завжди сміялася, що я «здохла», але вона, як і ти, помилялися. Я до всього прислухаюся, до всього приглядаюся, і в мене виникає стільки питань, що не раз від них голова розсаджується.

— Чекай, Марусю! — зупинив її Березовський, наставивши руку. — Чекай, бо і в мене зараз виникло стільки питань, що від них голова розсаджується... Ти кажеш, що до Чистого Четверга у тебе не було сумнівів... Тоді, коли я вийшов від вас, у мене також не було сумнівів, що ти, — не гнівайся за одвертість, — істерично-релігійна людина. Так?

— Що значить «істерично-релігійна»? — здивувалася Маруся.

— Ну, просто: адже є люди, які не вірять, є байдужі, є такі, що сумніваються і вагаються, є просто релігійні, а є й фанатики, у яких заперечення Бога викликає істерику. Мені видалося, що ти належиш саме до цих останніх, і це мене дуже здивувало, бо в наші часи, погодься сама, воно неймовірно і просто смішно...

Поки він скінчив, дівчина вже дивилася кудись повз нього своїм неморгаючим поглядом і дивачно усміхалася самими устами.

— По-моєму, — почала тихо, — можна або вірити, або не вірити, але не можна вірити наполовину. Ті, що байдужі, або ті, що сумніваються, в конечному висліді прийдуть до безвірства... Або... Хіба я знаю?.. От і я: поки ти мені не сказав, поки я не прочитала твого реферату, у мене не було найменших сумнівів, найменших вагань. І тоді я була щаслива. Мала велике щастя, якого ще сама не вміла оцінити!.. Але тепер... Я не знаю... Я ж розумію, що ти не можеш помилятися. Думала, що ти... Думала... А ти... А... — затремтіла і вигукнула здавленим шепотом: — мені страшно Ігорю!

Це не були порожні слова. Справді непідробний жах викривив обличчя дівчини, відбився в її очах і струсив її тілом. Ще один момент — і була б кинулася Ігореві на груди, шукаючи там рятунку. Але не зробила того. Закрила лице руками і розплакалася.

Він був приголомшений і зворушений, одначе зберіг стільки притомности, що не зробив жесту, який дівчина могла б витолкувати хибно і який поставив би їх обидвоє у фальшиву ситуацію.

Обережно відірвав одну її руку від обличчя і стиснув у своїх долонях.

— Яка ж ти наївна, дитино, яка ж наївна!... — заговорив із глибоким співчуттям. — Але не плач, не плач... Заспокойся... Коли б я знав раніше, що ти така перечулена на релігійному пункті, був би поступив інакше. Але я обіцяв тобі обговорити цю справу. Пам’ятаєш? Отже, давай обговоримо, але спокійно, розумно і без сліз. Добре?

Покірно, чисто по-дитячому, Маруся обтерла очі і, схлипнувши востаннє особливо голосно, випросталася.

— Вже? — усміхнувся Ігор. — От і гаразд. Тепер поговоримо.

Присунув стілець і сів поруч дівчини.

— То ти кажеш, що вірила без сумнівів і вагань, аж поки не прийшов оцей поганий безбожник, оцей антихрист... Та що ти Марусю!? — вигукнув, зауваживши, що дівчина від останнього слова, яке він вимовив жартом, знову здригнулася і глипнула на нього з жахом. — Яка ж ти смішна, слово чести! Бачу, що примара баби Теклі над тобою ще довго тяжітиме... Але будемо говорити поважно. Ти кажеш, що віра давала тобі щастя. Що ж то було за щастя, поясни мені?..

Перше, ніж відповісти, Маруся довго надумувалася.

— Це не щастя, — почала нерішуче. — Себто... Як тобі сказати? Ну, а все ж мені видавалося, що я знаю, для чого живу...

— Для чого ж ти жила?

Вона знову вагалася з відповіддю. Надумуючись, звела докупи свої рівні брови, від чого її ясне, гладеньке чоло перерізало дві поперечні зморшки.

— Я б тобі сказала, — зважилася врешті, — але ти будеш з мене сміятися...

— Ні, не буду, Марусю! — приобіцяв майже урочисто. — Говори сміливо. Це мене дуже цікавить. Ну?