Проти переконань - Мак Ольга

Хотів знову взяти її за руку, але вона не дала. Відвернулася до вікна і заговорила непевним від ніяковости голосом:

— Тато мене вчив, що ми живемо для того, щоб пізнати Бога, полюбити Його, наблизитися до Нього і тим самим заслужити собі право на поєднання з Ним у вічності...

Слухаючи її, Березовський лишень скептично похитував головою й іронічно кривив уста. Але вона, обернена плечима, цього, звичайно, не бачила. Скінчила й замовкла.

— Це все? — спитав Ігор.

— Мало хіба?

— І мало, і багато — залежить, з якого боку дивитися... Тепер послухай мене, Марусю: я не тільки атеїст, я — нещадний ворог релігії!

Мов би злякавшись нападу ззаду, дівчина рвучко обернулася пополотнілим обличчям до Ігоря, і в її очах знову засвітився переляк.

— Тобі страшно? — спитав іронічно й потвердив невблаганно ще раз: — так, Марусю, я — нещадний ворог релігії й виступаю проти неї при кожній нагоді. Бо релігія — це не просто собі невинний забобон, а страшне зло, злочинний дурман, — справедливо кажуть марксисти, — опіум для народу! Хоч на своєму власному прикладі можеш переконатися, до чого вона доводить: в інтерпретації баби Теклі релігія скалічила тобі шість років, — шість найкращих років! — дитинства, розстроїла тобі нерви, і мало бракувало, щоб не звела тебе взагалі зі світу; в інтерпретації тата, як-не-як, людини дуже розумної, релігія зорієнтувала тебе на фальшиву мету. Бо що значить «пізнавати Бога», «полюбити Бога», коли Бог взагалі не існує? Який глузд мають старання «на поєднання з Ним у вічності», коли вічність — це виключно виплід темних мозків? Вдумайся, дівчино, яке це все абсурдне, абстрактне й жалюгідне!.. А ти ще вважала, що знаєш, для чого живеш, ще питала мене, чи цього мало!

Вдоволений вдалим вступом, Ігор закурив, устав з місця й заходив. Находило на нього натхнення, і він знав, що тепер говоритиме гладко й переконливо.

— Над метою людського існування, — продовжував, — вже віддавна міркували дуже світлі уми. Я тобі перекажу лишень дещо... Філософ Огюст Конт уважає, що першим і головнішим обов’язком людини є — жити для добра інших і жертвувати собою для людства. Еммануїл Кант, про якого ти чула всякі нісенітниці від усяких там викладачів «марксо-ленінської психології» і якого засад ми не можемо триматися взагальному, під тим оглядом має рацію і є співзвучним з Контом. Сповнення обов’язку Кант підносить до критерію моральности і твердить, що такий обов’язок тяжить над людиною, як Категоричний Імператив. Та найцікавіше й найвірніше спостереження над людською психікою зробив філософ Шубарт [20]. Він сказав, що з кінця 15-го століття людина відкинула Бога, як щось непотрібне, що вона, замість в небо, задивилася в землю й стремить до того, щоб підкорити собі таємниці природи. Правда, Шубарт пророкує цим стремлінням кінець, але він напевне помилився: відкинувши Бога і всякі забобони, людство пішло скорим кроком вперед і йтиме так далі. Небо його вже ніколи не буде цікавити. натомість, розвиток науки й знань дасть можливість знайти відповідь на багато питань, до розв’язки яких не допускала релігія.

Але я трохи ухилився...

Вертаючи до мети людського існування, мусимо сказати, що людина живе для пізнання і для творення добра. Це так про людину взагалі.

А тепер подумай, які величезні обов’язки тяжать над нами, народом бездержавним і поневоленим?! І, чи це не злочин, замість скерувати всю свою увагу на свій власний нарід, замість думати над його звільненням, над його піднесенням, — задивлятися в небесні химери й заслуговувати собі на якусь вічність?!

Маруся мовчала. Замовчав і він, нервово проходжуючись вздовж столу.

— Хочеш релігії? — почав знову. — Добре! Але релігія мусить бути національна, а не божеська! Нарід, любов до нього, жертвенність для нього, віддання себе до кінця його інтересам — ось наша Перша Заповідь! Робім все, що вимагають інтереси нації і все, що нам диктують наші обов’язки супроти неї. Розумієш?

— Ні, — приголомшила його неочікувана відповідь.

— Не розумієш?! —зробив великі очі Ігор.

Маруся немилосердно почала стискати скроні долонями.

— Не розумію, — повторила, силкуючись зібрати думки. — Ось, наприклад, ми з тобою будемо виховувати наших майбутніх учнів у комуністичному дусі «на засадах марксо-ленінської педагогіки» (пам’ятаєш, як це ти мені сказав?), тато шитиме чоботи енкаведистам, а якийсь там агроном помагатиме колгоспникам вирощувати більші врожаї, щоб москалі мали що їсти... Це ж не називається робити те, що вимагають інтереси нації й наші обов’язки супроти неї, правда ж, що ні?

Дійсно, вона того не розуміла, але ще більше не розуміла, якого несподіваного й важкого удару завдала своєму вчителеві, й Березовський в першу хвилину онімів. Але не дав того по собі пізнати, зробив строгу міну й повільно витягнув нову цигарку.

— Ти, Марусю, говориш про нашу ненормальну добу, — почав крізь зуби, припалюючи цигарку сірником. — Ми опинилися в такій ситуації, де не можна керуватися іншими засадами, крім однієї — зберегти життя. А я говорю взагалі.

Але дівчина далі не розуміла й ще завзятіше терла скроні.

— Так, це правда... Тільки ж, поки та «нормальна доба» прийде, ми ж мусимо щось робити, ми мусимо чимсь жити. Чи... Як ти скажеш?

На це він мав уже приготовану відповідь:

— О, дівчино, звичайно! Ми повинні готуватися до хвилини, в якій сповнення обов’язку стане можливим і невідкличним — це раз; плекати в собі любов до своєї нації — це два; нарешті, вчитися, здобувати освіту й знання, щоб та рішуча хвилина не застала збіговища гречкосіїв, анальфабетів [21] і релігійних фанатиків, а культурний нарід, спроможний взяти в руки керму власної держави! — скінчив трохи патетично.

Маруся раптом проясніла.

— Чекай, Ігорю! — благально подивилася на нього. — Але ж це саме й тато каже, тільки іншими словами.

— Тато?! — здивувався Ігор. — Та що ти, Марусю?! Твій тато і йому подібні, може, й хотять того самого, але релігія їх збиває з толку. Вони хотять Бога, його пізнавання й якоїсь там вічности. Що ж має з цим спільного проблема нації й держави?

— Ти не так це розумієш, Ігорю, — посумнівши, але із незвичайною вдумливістю заговорила дівчина. — От ти кажеш: «знання», «освіта»... Хіба ж це не пізнавання Бога, його величі, його мудрости і Його законів? Ні, чекай, не перебивай, бо я забуду!

Чимраз далі, то дівчина говорила все спішніше, ніби справді боялася, що її думки повтікають:

— Ти ж дивися: все наше життя є пізнаванням по законах не встановлених людьми, а якоюсь іншою силою. Хіба дитина від найранішого віку, ще перше, ніж почне щось розуміти, не пізнає? Або людство в цілому? Та ж ми весь час пізнаємо, хоч і не всі до шкіл ходять. Але пізнають кожної хвилини. Правда?

— Але при чому тут Бог?! — таки не витримав Ігор.

— Бо Він — скрізь сущий і всевиповняючий! Все, що є довкола нас, створене Богом і просякнене Його Духом. Пізнавати світ — пізнавати Бога. Людство, нація, держава — це також Божі прояви, частини Його Істоти. Любити людство, любити свій нарід — чи ж це не означає любити Самого Бога? А хто ж нас навчає найбільшої любови, як не Бог? Адже Бог — це сама любов, це — жертвенність, безмірна, безконечна!.. Ти у своєму рефераті писав, що Христос — міт. Якщо і так, то творець цього «міту» мусів бути більше, ніж людиною, бо ж на таку любов, яку проповідував Ісус, проста смертна людина неспроможна здобутися!.. Далі — вічність... Ти смієшся з неї. Але, коли подумати, що ми є частиною Божого Єства, а Бог — вічний, то й ми повинні мати вічність. Чи не так?

На лицях дівчини виступили яскраві рожеві плями, очі розгорілися від внутрішнього вогню, й Ігор, дивлячись на неї, відчув, що починає підкорятися якійсь дивній силі.

— Але ж зрозумій, Марусю, що Бога нема, — чуєш? — НЕМА! — крикнув роздратовано. — Нічого не просякнене його Духом, бо ДУХ НЕ ІСНУЄ, а ІСНУЄ ЛИШЕНЬ МАТЕРІЯ! Одинока лишень МАТЕРІЯ є вічною! Це ти мусиш знати хоч би й з фізики — науки обґрунтованої на точних дослідах. І хоч воно трохи трагікомічно, але ми не можемо заперечити, що наша «вічність» полягає саме в переміні в лопух, а коли лопуха з’їсть корова, то ця переміна буде ще менш естетичною... Але саме, по закону вічности матерії, ми таки будемо «вічні»!..