Проти переконань - Мак Ольга

— Ну, тоді добрий день! — ані трохи не спешилася Варя.

— А, це інша річ! Добридень, Варю! — і він простягнув руку.

Та Варя в тій же хвилині смикнула свою назад, показала язика і перекривила обличчя навскоси.

— Дзуськи! — сказала. — А добрий день ви бачили?

Ігор мало не образився, але скрив досаду.

— Звичайно, бачив, — відповів з чемною усмішкою.

— Бачили? Де?

— А, ось, ходіть і вам покажу. Дивіться у вікно, бачите? Весна на дворі, яблуні починають цвісти, травичка збирається зеленіти, пташки співають, а на додаток до того всього прийшла Варя. Добридень, Варю!

Варя, не сподіваючись ніякого підступу, слухняно дивилася у вікно, а Ігор, заговоривши її, раптом обняв і вліпив здоровенного і голосного, як ляскіт батога, поцілунку просто в широкі уста.

— Тю! — шарпнулася Варя. — Сказився, чи що?!

— Добридень, Варю! — повторив Ігор і так само голосно й сильно поцілував її вдруге. — Ви ж хіба, не хотіли цілуватися?

— Тю! Та пустіть! — пручалася безпомічно дівчина. — Пулько, скажи йому щось!

— Нічого вам не поможе Пулька! — затявся Ігор. — Цілуватиму вас доти, доки не перепросите і не скажете мені «добрий день»!

Варя брикалася, відбивалася і лаялася, але врешті решт, таки змушена була перепросити, сказати «добрий день», хоч на кінець і додала:

— Чорт з вами!

Ігор зустрівся очима з Марусею і зніяковів: вона стояла, міняючись на лиці від страшного хвилювання, а серце її билося так сильно, що від його ударів аж блюзчина підскакувала у дівчини на грудях.

«Це з мого боку свинство! — вилаяв себе в душі Березовський. — Вона ще, може, й зроду не бачила, як цілуються, а я на її очах... Свинство!»

Тим часом Варя, фиркаючи й обтираючи уста, заговорила спішно:

— А я, Пулько, оце прийшла до тебе ночувати. До нас приїхав брат із жінкою, і в хаті така тіснота, що обернутися нікуди. Я дві ночі спала з племінниками на одному ліжку, та й не витримала: «Хай вам абищо! — кажу. — Брикаєтесь, як лошата! Піду спати до Пульки». Приймеш, чи ні?

— Та чому ж? — хрипко осувалася Маруся. — Ночуй.

— І голодна я, як собака, — продовжувала Варя. — А ти ж певно десь іще маєш і паску і ковбасу, га?

— Маю...

— Ну, то давай! — розпорядилася Варя. — Та ще наливки вточи. Отієї, знаєш, деренової...

Стараючись не дивитися на Ігоря, дівчата заходилися накривати стіл, гріти воду на чай, різати паску й м’ясива. А по наливку треба було йти до пивниці, вхід до якої був у сінях.

— Там же напевне миші — не полізу! — категорично відмовилася Варя. — Ідіть удвох із цим цілувальником. Як що до чого — кричи, а я його звідси — кочергою!

Перша злізла по драбині Маруся. Черкнула в пітьмі сірником, засвітила каганець, і тоді поліз Ігор, тримаючи в руках пузату карафку.

У пивниці, як у пивниці: майже спорожнілі вже засіки на картоплю й буряки, діжки з рештками квашених огірків та капусти, павутиння й запах плісні.

Притуляючи рукою каганець, Маруся йшла наперед, а за нею ступав Ігор, поки не дійшли до кутка, де стояли обплетені лозою бутлі з наливкою.

— Бери, Ігорю, оцей і наливай...

Він поставив карафку на землю й ступив до бутля. Обличчя його опинилося на рівні слабенького світла каганця, і в цю хвилину сталося щось несамовите: Маруся нагло зверещала не своїм голосом і випустила з рук каганця. Цей пронизливий і несподіваний крик поставив Ігореві волосся дубом, і він, здається, злякався ще більше, ніж Маруся, тим більше, що не знав причини.

— Марусю, Марусю... Що?.. Що?.. — питався він, стараючись напомацки піймати дівчину, але через її крик не чув власного голосу. — Що сталося, Марусю?!

Нарешті його рука торкнулася її тіла, але тоді дівчина закричала ще несамовитіше, штовхаючи його з усієї сили від себе.

— Варю! Варю! Ва-рю-ю! — заводила в спазмах, й чути було, як кидалася по пивниці.

Ігор був такий настрашений і такий спантеличений, що вже не помітив, як і коли біля них опинилася Варя з сірниками в руках. Вона також щось кричала і щось питала, а врешті, впхнувши сірники Ігореві, почала тягнути Марусю вгору. В кухні посадила її на стілець, подала воду, пестила її й заспокоювала, все допитуючись, що сталося. Але в Марусі істерика тривала далі. Вона тулилася до товаришки і, як тільки Ігор заходив з такого боку, що його було видно, затуляла очі й кричала з новою силою:

— Він, він!..

Врешті Варя, витолкувавши собі на свій спосіб випадок, визвірилася до Ігоря:

— Бабник з вас! Хам! Нахаба! Стиду не маєте!..

Ігор напевне і без того був блідий, але тепер зблід ще більше і післав Варі такий погляд, що дівчина під його тягарем аж зігнулася.

— Ви, Варю, будьте обережніші у виразах і не забувайтеся, бо і я забуду, що ви — дівчина... — витиснув крізь заціплені зуби. — Кладіть її зараз же до ліжка, а я побіжу по лікаря.

Як був без пальта й кашкета — так і вискочив на вулицю. Йшов підбігцем і в думках наперед висміював висліди свого наміру:

— Це ж, поки знайдеш лікаря, поки доплентаєшся з ним сюди, поки знову звідси до аптеки і з аптеки назад, — то й умерти можна. Нещасна та дівчина зі своїми нервами! І що з нею сталося?

Через кілька кварталів зустрів Кобзаренка, що вертався додому. Видно, що й Ігор мало нагадував нормальну людину, бо Григорій Степанович злякався:

— А то що? А то куди так?!і

Вислухавши коротко й досить безтолково переказаний випадок, Кобзаренко відразу заспокоївся.

— Не треба ніякого лікаря, — постановив. — Це у неї не вперше. Дитиною майже шо-ночі зривалася й кричала. Вразлива вона якась така вдалася. Але скільки то вже років минуло — і нічого. А це, видно, щось її знову розтривожило. Вертаймося!

Справді, лікаря не було потрібно: коли ввійшли обидвоє до хати, з Марусиної кімнати чулись зовсім спокійні голоси. Кобзаренко зараз же поспішив до доньки, а до кухні вийшла Варя.

— Комедія! — усміхнулася розгублено й заговорила шепотом: — Ви не сердьтеся на мене. Я думала, що й справді... А то вона... — Варя покрутила пальцем у себе над переніссям. — Привиділися їй у вас... — на цей раз Варя наставила вказівні пальці обидвох рук обабіч лоба і в той же час мимолетним поглядом сковзнула по Ігоревому чолі, очевидно, перевіряючи, чи переляк Марусі не мав за собою певних підстав.

Ігор попросту шарпнувся назад і відчув, що лице його вкрилося полум’ям сорому. Він — чорт! Маруся побачила в ньому чорта! Фе, як же це жалюгідно й трагікомічно! В глупішій ролі не був ціле своє життя!

А з кімнати через відкриті двері доходили слова розмови:

— Ех, ти, дурненька! — любовно картав Григорій Степанович, — Така велика, скоро вчителькою будеш, а привиджається тобі, мов дитині... Ну, нічого, доню... Ось зараз умиєшся свяченою водою, а трохи вип’єш — і як рукою здійме.

— Не треба, тату, — боронилася Маруся. — Це вже минуло.

— Ну-ну, свячена водиця не пошкодить. Варко, гей, Варко, а будь-но така добра, подай нам склянку та набери в неї холодної води!

Варя витягнула зі шафи склянку, зачернула води і, підморгуючи Ігореві, понесла до спальні. Березовський чув, як там відтикали пляшку (очевидно, зі свяченою водою), як доливали до склянки (економія: свячена вода тепер — «рідкий товар!») і думав, що на забобон нема кращого ліку від іншого забобону. Йому хотілося кинути все і піти геть, але не випадало: подумають, що й справді образився за чорта.

— Ну, от і гаразд! — заговорив Кобзаренко, видно, скінчивши церемонію «лікування», зійшов на жарти: — А тепер, може, ми і того «рогатого» покличемо? Зараз побачимо, чи у нього є роги, чи нема. Як тільки є, то ми йому, поганому, такого чосу завдамо, що до нових віників пам’ятатиме! Ей, ти там, безбожнику, а ступай но сюди на розправу!..

Хоч-не-хоч, Березовський мусів іти. Переступив поріг спальні й нерішуче, навіть з де яким острахом, зупинився на порозі. Маруся на цей раз тулилася до батька й винувато-перепрошуюче усміхнулася йому назустріч.

— Ходи ближче, ходи, — жартував далі Кобзаренко і вихлюпнув на нього кілька крапель води, що лишилася в склянці. — Ану, чи ти боїшся свяченої води?... Не боїться! — вдав здивованого. — Е-е, видно, що він таки хрещений...