Проти переконань - Мак Ольга

Через півгодини всі сиділи за столом, щедро заставленим «сухим і мокрим». Випивши дві чарки тернівки, Маруся так розвеселилася, що сміялася безперервно і смішила інших.

— Ну, от, слово чести даю, — повторювала вже не знати котрий раз, — бачила роги — і все!.. Знаю ж, що був Ігор, аж глип — така страшна пика, ікла в роті і роги, як у молодого цапка, слово чести! Ха-ха-ха!..

Сміх її був надто збуджений, але такий заразливий, що решта товариства за кожним новим переповіданням реготалася до болю в боках, до гикавки.'

— Гляди, Пулько, — сказала Варя, — сьогодні спатиму з тобою, то ти і в мене роги побачиш.

— Роги? — обурився вже добре підхмелений Кобзаренко. — Де ж пак у бабів роги бувають? Хвіст — так, але роги... Чекай! — ніби згадав. — А в тебе, Варко, неодмінно мусить бути хвіст!

— О, вигадайте! — фиркнула Варка..

— Не вигадую нічого! Ти ж чого по цвинтарях волочишся і зілля всяке збираєш? Ми знаємо, хто так робить!.. Що? Кажеш нема хвоста? Ось ми зараз... Ігорю Олександровичу, ану держіть її!..

Він хапав Варку за спідницю, Варка верещала й відбивалася, Маруся реготала до сліз, і навіть Ігор, стрясши з себе рештки неприємних вражень, сміявся й жартував, дотримуючи загального тону. Було якось легко на душі, глупо-весело й приємно.

По півночі Березовський почав прощатися.

— Я вийду з тобою, — відважно підвелася Маруся. — Не думайте, що я така полохлива. Вийду — і все! Навіть коли б мені і привиділися вдруге роги, то вже не злякаюся. Але то було смішно: знаю ж, що це Ігор, аж глип — така страшна пика, зуби вишкірені й роги. Ха-ха-ха!

Переступивши поріг, спіткнулася й розсміялася знову.

— Але ж я зовсім п’яна! — вигукнула таким голосом, як то звичайно кажуть усі жінки, що їм трошки шумить в голові. — Справді п’яна!.. Дай руку, Ігорю, бо впаду... Ти не гніваєшся на мене? Не гнівайся, я сама не знаю, що зі мною сталося. І знала ж, що це був ти, аж — глип!..

Біля хвіртки стала близько до нього лице-в-лице, і в світлі пізнього місяця можна було виразно вичитати по її очах усе те, що мала в серці: закоханість, тугу й безмежну відданість.

— Добрий день, Ігорю! — шепнула благально, стоячи нерухомо, але всім своїм єством тягнучись до нього.

Іскра якогось божевільного хмелю прошила його від тім’я до п’ят, викликавши вмент загрозливе клекотання крови. Опанувало його бажання відповісти на цей «добрий день» не таким вимушеним голосно-безсмачним поцілунком, як Варці, але вхопити у залізні обійми туго налитий дівочий стан, припасти до піврозкритих у чеканні теплих уст і з зойком крови у скронях, але зовсім тихо, вгризтися в них до болю, до безтями, до втрати свідомости!..

Небезпека була дуже близька і дуже спокуслива, але вмент обізвався розум, виставивши червоний вогник остороги: «Істеричка!»

— Добраніч, Марусю! — відповів підкреслено тверезо, стиснув дівчині руку і відійшов.

А за ним по п’ятах бігла гостра спрага обманутої крови, чи то його власної, чи то тієї постаті, що, сумно бовваніючи, лишилася під замкненою хвірткою...

* * *

Холодні вітри напинали блакитні вітрила весняних днів, і вони пливли один за одним кудись разом зі сонцем та пропадали десь в позаобрієвій безвісті. Благально простягали за ними свої зелені руки вибуялі дерева і, не вблагавши нічого, лишилися далі на місці, журно хитаючи головами та розсіваючи по землі дзвінкий шепіт свого взористого жалю. Сонце ж, уперто відпроваджуючи одних, сипало пригорщами золоті цукерки другим, і все лишалося незмінно-ласкавим, щедрим і одночасно байдужим.

А всі вони — і блакитно-вітрильні дні, й пишно-шатна зелень, і життєдайне сонце були запеклими ворогами переобтяжених працею останніх тижнів навчального року.

Вони грали всіма відтінками барв, дзвонили різноголосими мелодіями, дражнили найніжнішими ароматами, наповнювали сонною нудьгою атмосферу авдиторій і кабінетів, ставали упертими стінами поміж мозками та конспектами й манили за собою геть далеко на лоно природи. І юні душі, подібно до дерев, тягнулися навздогінці за весняними днями, нетерпеливо чекаючи моменту, коли увірвуться пута, що приковували до скрипучих шкільних лавок і прижовклих паперів.

Березовський перебував у стані постійного пригноблення й неспокою, безуспішно шукаючи розв’язки тих загадок, що їх ставила поведінка Марусі. Вона знову повернулася до свого попереднього стану зовнішньої апатії й байдужости, нічим не зраджуючи, що повеликоднева розмова, випадок у пивниці й прощання під хвірткою з викликаючим «добрий день» лишили в її пам’яті якийсь знак. Хіба що стала ще більше несміливою й мовчазною і частіше мала непритомний погляд, від якого Ігореві ставало недобре. Сказавши щиро, він боявся її, і цю мовчанку вважав найкращим з того, що могло бути, але знову муляла його ненатуральність, з якою дівчина від таких поважних випадків так просто перейшла до порядку денного. Так, ніби нічого не було, або було щось зовсім звичайне, природне, не варте уваги.

Як це пояснити?

Але, хоч шукав відповіді на питання, не зачіпав її, не питав нічого, чекаючи, поки вона сама заговорить.

Це чекання втомлювало його й дратувало, так що лекції з Марусею перетворилися для нього в кару, яку тяжко було довго витримати. Він сидів з нею годину-дві, але врешті, втративши терпець, ішов у кухню до Григорія Степановича.'

— Ну, богобоязний і праведний майстре, що ви там сьогодні у Бога випросили? — починав провокативно, бажаючи виладувати своє роздратовання. — Скинуло вам небо які підошви, чи бодай устілки?

— А ти, нехристе, думаєш, що по кожній молитві Бог тобі зараз так і почне скидати лопатою, що лиш захочеш? — негайно відгризався Кобзаренко.

— Певне! Це був би найкращий доказ, що Бог існує, що наші молитви до Нього доходять, — і тоді всі вірили б і всі молилися б.

— Ну, знаєш, козаче, Богові на таку «віру» начхать! Ти вір йому, люби Його і молись Йому, не жадаючи наперед нагороди, — тоді й побачиш. А то торгуєш наперед своєю любов’ю і своєю молитвою, мов той жид на ярмарку, і Самого Бога хочеш ошукати: мовляв, я Тобі на копійку молитви, а Ти мені відразу на червінець добра. Хитрий!

— Я нічим не торгую і нічого не прошу, але другі щиро вірять, щиро люблять, щиро поклоняються, а їм ані трохи не краще від таких, як я.

— Звідки знаєте?

— Ну, от також питання!..

— Ні, звідки знаєте, я питаю?

— Та на власні очі бачу.

— Нічого ви не бачите, сліпі ви, як кріт — от що! — розходився Кобзаренко. — Тими очима, що в лобі маєте, зможете заглянути в людську душу? Ні! То звідки знаєте, чи краще, чи ні?

— А-а, ви про душу? — вдавав Ігор, що м’якне.

— А тож про що? Про шкіру на пришви [23]?

— Ну, як про душу, то я згоден з вами. Як то там сказано? «Блаженні нищії духом» і «блаженні плачущії»... Згоден! Ви мене побили цим словом! Дайте чарку горілки!

— Не дам!

— Та дайте, не будьте такі скупі, бо на душі моїй блаженній смутно чогось.

— Помолись Богу — і полегшає.

— Бач, які ви! Самі по розраду — до пляшки, а мене до Бога відсилаєте.

— Ну й окаянний чоловік оцей студент! — крутив головою Кобзаренко. — Його тільки послухати — і то гріх. — Марусю, чуєш, Марусю? Дай-но там чогось такого щоб у зубах в’язло. Твій учитель, як жуватиме — то мовчатиме. Не дурний же видумав, що гріх не стільки в губу йде, як з губи, а за цим урвителем десь уже давно пекло плаче...

Скоро, однак, виявлялося, що при «жуванні» мовчати ще важче, і сам Кобзаренко це підтверджував.

— Ні, Ігорю Олександровичу. — починав він, — мені здається, що вчені люди мусять бути мудрішими від невчених, а виходить — навпаки.

— Себто?

— Та от, і дурному ж ясно, що вселенну мусів хтось сотворити. Наука он так далеко пішла, що видумала всякі машини, літаки, електрику, радіо. А от дурної вам мухи, чи там хробака якого — такого, значить, щоб воно було живе і плодилось — ще ніхто не видумав. А хтось же видумав і рослину, і звірину, і людину. Кажуть, природа. Та хай і природа. Тільки чому ж у природу вірять, а в Бога — ні. От питання!