Проти переконань - Мак Ольга

Кобзаренко вдоволено випростувався і підсунув окуляри вгору.

— Коли так, — підсумував, — то хто ж би їй заборонив післати на землю свого Сина: я, ви, чи, може, НКВД?

Захоплений цією шевською мудрістю, Березовський не міг не засміятися:

— Бач, таки піймали мене! Але все одно таки того не було.

— Як ви докажете?

— Я не мушу нічого доказувати — то ви повинні доказати. Я не вірю в чуда, а ви вірите, отже, доказуйте! Докажіть, що було Непорочне Зачаття, що з Нього народився Син Божий, що Він уздоровлював прокажених, воскресив Лазаря, потім Сам дав Себе розп’яти на хресті і воскрес із мертвих. Докажіть мені хоч би одне з цих чуд!

— Навіщо я маю тобі доказувати, що було майже дві тисячі років тому назад? Я тобі докажу теперішнє.

— Чудо?

— Чудо!

— Е-е, мабуть шкода вашого труду, бо я все одно в чудо не вірю.

— Не повіриш?

— Ні.

— І ти зроду чуда ніякого не бачив?

— Ані одного!

— А в дзеркало ти вже дивився?

Ігореві стало зовсім весело.

— Ну, справді, чудо! — засміявся від щирого серця.

— А то ж ні?! Людина як твір — таки чудо. Найскладніша машина — це тільки мудро зроблена річ, а сама людина — чудо! Та що людина — комаха, звірина, рослина — все чудо! А сонце, яке нам світить і гріє, яке дає життя? А зорі, що ходять своїми дорогами? А місяць? А ціла вселенна? А краса неба і землі? Хіба ж це все не чуда? Які ж іще більші чуда можуть бути? Чому їх не хочеш бачити і не хочеш признавати за чудо? Тому що привик до того, що воно тобі здається звичайною річчю? А воно — скрізь чудо! Чудо, що ти живеш, думаєш, говориш, дихаєш. Чудо, що можеш рукою поворухнути, слово сказати, радіти, сумувати, терпіти, гніватися — це все чуда, які тобі Господь Бог дав; якими винагородив кожне живе сотворіння ще перед тим, як воно на світ з’явилося. Творець за все подумав наперед. І, може воно й гріх таке казати, але мені, темному, видається, що після того всього, що Господь зробив для світу, зіслання Сина на землю, з усіма чудами, які Син робив, — це найменше чудо з усіх Йото діянь...

Що можна було на це відповісти? Звичайно, переконати Березовського Кобзаренко не міг, але завжди порушував у ньому багато нерозв’язаних питань, над якими Ігор уважав за безцільне думати. І саме після дискусій з Григоріюм Степановичем, він, як ніколи, ясно відчував, що йото світоглядові, так струнко й чітко збудованому з самої «матерії», бракує твердого фундаменту. А тим фундаментом могло бути якраз те, що він так послідовно і вперто заперечував — Дух. Усе частіше почали пригадуватися й слова Марусі про те, що для неї після захитання віри все стратило сенс. Чи розуміла повністю те, що сказала? Мабуть, ні. А Ігор тепер розумів. Бо ж, коли так глибоко вдумувався і починав охоплювати розумом велич космосу в просторі й часі, коли дивився на нього виключно, як на масу самої матерії, підвладної незмінним законам, а поруч представляв собі у пропорційній величині земну кулю і її населення, то у ньому виникало питання, повне холодного жаху: чим ми є? Яке там значення має людство у порівнянні до простору й часу? Тим паче нація, вік якої обраховується жалюгідними сто, а навіть тисячоліттями? Вчені сперечаються над віком землі, а наука рівно ж шанобливо сприймає як одні, так і другі гіпотези, що розбігаються в обрахунках на ДЕСЯТКИ МІЛЬЙОНІВ РОКІВ!.. Що ж значить тоді якесь тисячоліття? Є вічність і є космос. Серед тих десь там на невловиму мить з’явилася порошинка, ім’я якій Земля. На уламочок другої миті, супроти якої попередня мить є безмірною величиною, на тій Землі з’явилася якась тінь від тліні матерії, ім’я якій людство. Вона, порівняно до космосу, є нічим, її вік, порівняно до вічности, — ніщо. Але вона думає (ДУМАЄ!) щось там про себе, числить якісь століття, ділиться на нації, нації — на окремі одиниці, що живуть кількадесяти років і уважають себе наймудрішими сотворіннями. Ха-ха! А яка різниця між ними перед обличчям космосу і тим, що ці «наймудріші сотворіння» називають згірдливо плісню? Хіба та, пліснь собі просто існує і не здібна божеволіти, як людина. Є нічим, але гідно своє «ніщо» несе від початку до кінця, наскільки їй там призначено нести. А людина — це також пліснь, але непристойна у своїх аспіраціях. Вона, бачите, до чогось там поривається, чогось шукає, щось пізнає, творить цивілізацію, робить війни і революції, стремить до якихось ідеалів, боліє, мучиться, радіє... Все тому, що не може збагнути своєї мізероти, своєї нікчемности у порівнянні до вічности і всесвіту. Сміхотворність, жалюгідність, чи які там інші слова на окреслення всіх її заходів мають супроти своєї суті таку ж пропорцію, як і людська одиниця супроти космосу. Все це — абсурд, зведений до ступеня числа, яке вимірюється цифрами світляних років!..

Але які ж висновки з цього всього? Чим є тоді Ігор, мільйони Ігорів, з їхніми поглядами, переконаннями, прагненнями, світоглядами, любов’ю й ненавистю? Який глузд мають слова «нація», «держава», «закон», «незалежність» і всяке таке інше?

А взагалі, беручи логічно, виходить, що Будда мав рацію, запевняючи, що всесвіт рухається по замкненому колі і ніщо не є в силі вирватися зі встановленого йому призначення. Це вчення набирає повноти свого змісту, коли до нього додати, що тим колом керують вічні закони вічної матерії. Отже, якщо людина думає, то це є призначено їй згори, і вона мусить думати саме так, як їй призначено, так, як диктує їй особливий уклад молекул мозку, а цей уклад визначено наперед. Якщо людина зробить якийсь рух, то цей рух — також їй подиктований і визначений тим самим точним і невідхильним законом вічної матерії.

Що ж з того всього виходить? Чи варто робити над собою найменші зусилля? Чи варто взагалі до чогось стреміти, чогось прагнути, щось любити, за щось боротися?

Але ще далі: проти кого і за що боротися? Як можна взагалі любити і ненавидіти? Ось, наприклад, Ігор любить свій народ і ненавидить Москву. Гаразд. Та, вдумавшись глибше, чим ця Москва винна, коли її існування, її природа, її вчинки наперед визначені невмолимими законами одвічного руху й укладу матерії? В певному місці замкненого кола бігу всесвіту особлива комбінація атомів, чи молекул, творить таке явище, як Москва, з петрами, катеринами, чи сталінами, з «охранками», каторгами, НКВД і так далі. Поруч той самий уклад атомів творить інше явище, що його знову ж таки призначено заздалегідь називати Україною. Закон повелів бути Переяславській Угоді і всім її наслідкам. Де ж тут місце для любови, чи ненависти? Де ж місце для обвинувачень і протестів? Зрештою, коли Ігор, чи інші мільйони Ігорів проти цього навіть протестують, то не з вільної волі, а виключно тому, що мусять протестувати, згідно підкоренню все ж тим самим одвічним матеріальним законам, яким треба було саме так зорганізувати мислення їхніх мозків.

Березовський хапався за голову, гнав ці трійливі [24] моторошні думки і переконував себе у безцільності й шкідливості таких міркувань, але куточками свого мозку відчував, що логічний розвиток його матеріалістичних поглядів кінчається виключно такими вислідами. Від них до божевілля, або до самогубства був тільки крок.

«Справді, чи не варто тільки для самого доказу, що я маю вільну волю, кинутися під поїзд, або випити отрую?» — питав себе.

Але тут же якийсь єхидний голос відповідав:

«Зробиш це, або ні, — залежить все від того, як там твоїм молекулам повелів уложитися закон вічної матерії»...

І може тільки завдяки цьому голосові він ані не кидався під поїзд, ані не труївся.

«Не думати!» — приходила постанова, і це було, правда, не найліпшою, але одинокою розрадою.

Так, старався не думати, коли був на самоті. Але зате, зустрівшись з Григоріюм Степановичем, не міг стриматися, щоб не почати знову дискусії. Почасти тому, що підсвідомо сподівався почути якусь думку, яка б наштовхувала на веселішу розв’язку заплутаних проблем, а почасти тому, що, також підсвідомо, хотів свої болі накинути ще комусь, щоб не бути в них таким самотнім. Та найголовнішою причиною лишалася Маруся.