Проти переконань - Мак Ольга

Схрещуючи словесні описи з Григоріюм Степановичем, Ігор пильно стежив за дівчиною, хоч удавав, що цілковито ігнорує її присутність. А дівчина також, сівши собі збоку, вдавала, що зайнята якоюсь роботою, і мовчала. Але Ігоря вже не міг обдурити цей особливий ніби незрячий і зосереджений погляд її темних очей, під якими ховалася загадка. Ні, не міг! Він знав, що вона слухає і думає. Але що і як думає? На власні очі мав нагоду переконатися, що зроблений ним перший удар потряс її душею до основ. Та чи лишить він тривкіший слід і приведе до ґрунтовних змін, чи відіграє ролю каменя, кинутого на поверхню глибокої трясовини? Того він не знав, боявся її питати, але знати хотів. А вона мовчала. І ця мовчанка, як рівно ж тверда і несхибна самовпевненість Кобзаренка дедалі, то все більше його дратували. Григорій Степанович не міг, звичайно, рівнятися освіченістю з Ігорем, але мав свою логіку, був дуже послідовним і на кожному кроці доказував, що вміє свої погляди досить ґрунтовно оборонити. Можна було з ним не годитися, можна було сперечатися, але не можна було його легковажити. Своєю оригінальною тактикою він збивав Ігоря з толку і майже кожного разу «заганяв його на слизьке». Березовський в таких випадках викручувався жартами, але в глибині душі мусів признати, що йому власне бракує того, що мав Кобзаренко — фундаменту. І в нього родилася заздрість, родилася затятість, метою якої було — перевернути шкереберть цілий світогляд «хитрого шевчика» з його вірою в Духа, в Бога, в безсмертя і пекло, вивести знову з рівноваги «мовчазну трясовину» і змусити її запротестувати, заплакати, зробити істерику і зрадити те, що вона відчуває. Хай думають, хай терплять, хай шукають! Якийсь злий дух руїни вселився в його серце і не давав спокою, пік, юдив, свербів і передавався навіть Кобзаренкові.

Зовнішньо він себе не зраджував нічим. Виглядав дуже зрівноваженим, у своїй вищості, і тим найбільше провокував Григорія Степановича. Щирий і простодушний Кобзаренко, не підозріваючи навіть, що ховалося за цим зверхнім виглядом, сердився, запалювався і не раз сам перший зачіпав Березовського. А той, ніби знехотя, кидав якесь слово — і суперечка починалася.

— Дух!

— Матерія!

— Дурна твоя матерія!..

— Хай буде й дурна, але вона існує, як реальність, а Дух не існує!

— Та без Духа ти й пір’їни з місця не зрушиш!

— То ваш Дух пір’їни з місця не зрушить, бо пір’їна також матерія. А от матерія і земну кулю може в порох розсадити.

— Сама не розсадить, як нею Дух не керуватиме!

А Маруся слухала й далі мовчала. Лишень інколи, піднісши до уст кусочок сушеного яблука, чи, витягнувши голку до половини нитки, раптом забувалася і довго лишалася в непорушній позі, задивлена кудись нерухомим поглядом. В ній щось назрівало й Ігор набрав переконання, що вона колись не витримає й заговорить.

І не помилився.

Одного разу дискусія з площини релігійної зійшла в площину політичну й стала особливо завзятою.

— Згубили ми Духа, повірили в матерію, як худоба в пашу, та й дочекалися худоб’ячої долі! — надривався Григорій Степанович.

— Загубили, але не Духа, а розум, — поправив Ігор.

— А я тобі скажу, що, хоч розум є розумом, але проти Духа і він дурний! Ти на війні не був, то, може, й не знаєш того. А я був, бачив і знаю. Скільки то разів так складається, що розум каже: «Пропало!» Але, як розгориться у вояка бойовий дух, то ніякий розум проти нього не встоїться: кидається сам на десять ворогів і перемагає. І тепер, думаєш, не зробили б ми діла, коли б з нас не отой проклятий обережний розум говорив, а Дух? Зробили б!

— Нічого ми б тепер не зробили!

— Авжеж, то тобі так твоя дурна матерія і розумний розум каже! А я кажу, що зробили б!

— Ви, Григорію Степановичу, також, як та дитина вперта: «Зробили б, зробили б!..» Наймудріше, що людина може в даних обставинах зробити, це — своє фізичне існування зберегти.

І тут несподівано обізвалася Маруся:

— Який сенс, Ігорю, має вислів «фізичне існування», коли інакшого існування ти не визнаєш?

Питання впало зненацька, як колода під ноги на гладкій дорозі, й заскочило Ігоря так, що він розгубився. А Кобзаренко, по змовницькому моргнувши доньці, заохотив:

— Так його, Марусю, так — в корінь бий!

— Е-е, бачу, що тут проти мене діє ціла коаліція! — кисло усміхнувся Березовський. — Вже тепер не знаю, проти кого боронитися.

— То здавайтеся! — моргнув ще раз до Марусі Кобзаренко. — Розумні люди завжди так роблять: як не можуть битися, то піддаються...

— Ну, то ще ви зарано капітуляції вимагаєте, хоч і запаслися такою «важкою» резервою, як Маруся. Це для мене, правда, несподівано, зовсім несподівано...

— Ага-га!.. — засміявся Кобзаренко. — «Несподівано»!.. А моя тихоня лиш сидить, слухає і на вус мотає. А тоді, як ви підете, і почне чіплятися: «Тату, а чому?» «Тату, а чого?» «Тату, а як?» І мусить неграмотний батько ученій дочці розтолковувати все, що ще більше вчений учитель тут наплутає. Я, звичайно, як можу, так і розтолковую, та все кажу: «Ти, доню, добре слухай і міркуй собі сама, що воно і до чого».

Ігор образився: що ж це, пошили його в якісь комедіанти, чи що?! І, пригадавши собі нараз усі поразки, яких йому довелося зазнати від Кобзаренка, він спочатку почервонів зі сорому, а потім почав бліднути. Напевне не дуже то світло виглядало в очах Марусі. А це було прикро. Особливо прикро після того, що вона йому сказала в останній розмові перед приходом Варки.

— О, звичайно! — поспішив згодитися він, силоміць викликавши на уста чемно-холоднувату усмішку. — Маруся мусить навчитися добре думати... Тепер, Марусю, відповім тобі на твоє питання: я, коли вжив вислову «фізичне існування», то не у відміну від безсмертя, а у відміну від існування національно-державницького. Але, чи говоримо ми про існування державницьке, культурне, чи економічне, — це все ж будуть форми існування фізичного. Розумієш?

— Ні.

— Ні?

— Ні. Тварини також фізично існують, але не мають ні держави, ні культури, ані не потребують їх.

— От вам! — підхопив Кобзаренко. — Ану поясніть, чому тварини не потребують ні культури, ні держави?..

— Це я поясню Марусі, коли вона ще раз простудіює собі розділ з психології «Інстинкт і Мислення». Чуєш, Марусю? Хоч ви тут і утворили проти мене таємну коаліцію, але я не хочу користати зі слабости противника і чесно попереджую, як Святослав Хоробрий: «Іду на ви!» Підготуйтеся, а тоді поговоримо.

— Мені не треба готуватися, — запротестувала дівчина. — Я можу хоч і зараз...

Але він не хотів говорити з нею в присутності батька.

— Ні, ні! — сказав рішучо. — Лишимо це на пізніше. Я вже мушу йти.

Вертався і знову передумував ті самі думки, які його заганяли в сліпий кут. Здавалося, що все було ясне й зрозуміле, поки не намагався пов’язати зі своїм філософським світоглядом світогляд національний. Вони не зливалися воєдино через брак якогось істотного звена і лишалися двома окремими частинами. І логічно годі було їх поєднати.

* * *

Розмова спочатку випала далеко гірше, ніж Він сподівався. Маруся совісно простудіювала вказаний розділ з психології, уміла чітко визначити різницю між інстинктом та мисленням, розуміла дуже добре, що мислення — це функція високоорганізованої субстанції мозку, і на тому все кінчалося. Перед Березовським тепер стояло завдання — пояснити, в чому все ж таки є різниця між людиною і твариною, та виправдати логічно пов’язання розділу «Інстинкт і Мислення» з питанням національним.

Він почав з того, що своїми словами переказав Марусі вдруге все те, що вона вже знала, притягнув на поміч генетику й антропологію, включно з теорією Дарвіна, і перекинувся на соціологію, але сам розумів, що ходить лишень довкола, не потрапляючи в ціль. Бентежило його й те, що Маруся на цей раз не слухала його побожно з широко розплющеними очима і не виявляла захоплення, але вперто дивилася в розгорнутий перед собою зошит, а її загальний вигляд був красномовним свідоцтвом співчуття до безсилости свого учителя, навіть сорому за нього. Так принаймні Березовському видавалося, і від того у нього пропадали рештки певности, уступаючи місце роздратованню.