Проти переконань - Мак Ольга

Йому хотілося засміятися на цілі груди від вдоволення, що таки доказав своє. Хотілося вхопити дівчину на руки, підкинути високо вгору й обцілувати її голівку. Але він тільки усміхнувся і сказав:

— Гм... А, знаєш, Марусю, ти своїм питанням дала відповідь на інше питання, над яким я досі не думав. Ану ж, зміркуй сама, чи в наших обставинах є більший ворог від релігії? Що нам кажуть Христові заповіти? «Любіте ворогів своїх», «аще тебе хто вдарить по правій щоці — підстав йому ліву», «аще хто з тебе здіймає свиту — віддай йому ще й сорочку», а на додаток — «всяка власність від Бога»... Чудово, правда?..

Вимірив новий удар у найвразливіший пункт і відразу викликав реакцію: дівчина стиснула уста і гнівно зморщила чоло. Протестувала внутрі. А він від чергової перемоги відчув піднесення й енергійним кроком пройшовся по хаті.

— Щастя, що не всі це приймають поважно і не дотримуються його на практиці, інакше наша справа була б безвиглядною цілковито. Ти ж подумай, до чого б це привело: з одного боку євангеліє «класиків християнства» з другого боку — «євангеліє» класиків марксизму; перше вчить любити ворогів своїх, друге вчить ненавидіти і карає за любов до свого рідного. Що б дали в синтезі цих два елементи? Ти розумієш це, чи не розумієш?

Вона розуміла, хоч і не відповідала словами. Але слів не було треба, бо замість слів говорили її очі, говорили червоні мотилі [25] рум’янців, що затріпотіли на лиці. Вона була зараз повністю з Ігорем.

Витримавши паузу, він почав ще гарячіше:

— Большевики — це круглі ідіоти. Коли б вони були розумніші, то не лишень не повинні були б боротися з церквою, а, навпаки, мусіли б намножити на місце безбожницьких агітаторів якнайбільше попів і наказати їм з амбон [26] проповідувати християнство. Це ж — лишень вода на ворожий млин!.. Але вони того не зробили і не роблять. Вони не вміють використати свого природного союзника, до якого темні маси мають слабість. От, візьми, наприклад, оті масові релігійні секти, що постають на місце розгромленого православ’я і що їх без розбору називають у простолюді штундистами [27]: це ж нова пошесть! Як і кожні неофіти, ці сектанти є фанатиками. І, коли б їхній фанатизм був скерований в національне русло, вони були б страшною силою супроти Москви. Але що вони роблять, які мають ідеали? Їхньою, здається, одинокою метою є мученицька смерть для самої смерти. Большевики, звичайно, того «щастя» їм не жалують і поголовно всіх висилають у сибірські табори. І там вони гинуть. Але за що? За що?! Замість того, щоб умерти в інтересах власного народу, вони мруть задля ворогів своїх. Для них не існує любов до своєї нації, вони навіть схильні уважати кожного свідомого патріота своїм противником. Але москаля, чи комуніста, чи енкаведиста?... О, так, цих вони мусять любити з покликання, з обов’язку, бо ж: «Любіте ворогів своїх»,..

Він не позерствував — говорив зовсім щиро і тремтів від обурення. Не помічав, що був блідий у цю хвилину, що уста його стали тверді, як у вирізьбленої з мармуру статуї, не помічав і того, що дівчина знову дивилася на нього, як на божество.

— Знаєш, коли так подумаю над цим усім, — обернувшись, раптом налетів на дівчину з затисненими кулаками, ніби вона була у всьому винна, — то мене нападає охота перше, ніж комуністів і москалів, вистріляти і винищити до ноги всіх отих «братчиків христових», які духовно обеззброюють націю, схиляючи її до покори, до рабства Христового. Вони — тлінь, гнилизна, зараза!..

Був такий схвильований, що мусів на якийсь час замовкнути. Тоді, власне звернув увагу на очі дівчини, що розцвіли вогнистим одушевленням. Прийняв це, як належне, і закінчував урочисто:

— І коли я останнім часом стільки говорю про релігію, то не для того, щоб переконати у чомусь твого тата, а щоб переконати тебе. Тато вже своє віджив, і майбутнє не лежить в руках людей його віку. Воно лежить в руках молодих інтелігентів, як ми з тобою. Мої дискусії — це боротьба за твій світогляд, Марусю! Я хочу з тебе зробити справжню людину, а не рабиню Христа, чи Маркса. Пам’ятай, що нам напевне прийдеться скласти іспит у боротьбі за державу. Мусиш вибрати: або стати осторонь, або прийти до нього, як культурна і свідома людина. Я знаю, що до голосу знову прийдуть мракобіси і темні сили в рясах, але їм треба буде відрубати руки! Отже, Марусю, ще раз: або ти з темнотою проти світла, або зі світлом науки проти темряви забобонів, або Христос, або народ. Або... одного і другого потрохи, але по суті нічого. Це ти мусиш собі вибрати і рішучо з одною стороною порвати!

Наперед сам не думав, що аж до такого договориться, але договорився і тепер став, чекаючи відповіді дівчини. А вона стиснула голову руками і довго сиділа мовчки.

— Не так легко порвати, Ігорю, — заговорила, мов у півсні. — Я все ж таки дивлюся на тата і бачу, що релігійність не перешкоджає йому любити й ненавидіти, як і тобі. Але є ще одне... Бачиш, я сама думаю одне, а почуваю зовсім інше. В мені борються дві сили. Одна каже «так», друга — «ні». Хочу вже раз вибрати і не можу. Ти знаєш, до чого я доходжу? — підвела до нього повні розпуки очі. — Я доходжу до того, що починаю ненавидіти Бога і зневажати Христа, але... але не можу позбутися переконання, що Вони існують. Розумієш? ЩО ВОНИ ІСНУЮТЬ! І це мене доводить до божевілля...

Закрила обличчя руками і розплакалася.

Він підійшов до неї, поклав їй руки на плечі й заговорив зі щирим зворушенням:

— Бідна моя, наївна Марусино! Жаль мені тебе, але ти переживаєш зовсім нормальний процес. І я його пережив, коли був у твоєму віці. Різниця була лишень в тому, що на мене ніхто з живих людей не впливав і ніхто моїх болів не знав. Ніхто! Навіть моя мама. Я бився з власними думками до знеможення, до божевілля! Я перевертав гори книжок і, шукаючи відповіді на свої питання, кидався від Руссо до Вольтера, від біблії до Карла Маркса, а від них знову до писань Сковороди й Томи Аквінського, і серед того всього дурів. Бували ночі, протягом яких я по десять разів мінявся, стаючи то релігійним фанатиком, то богохульником. Я молився і проклинав, я благав і погрожував, я кричав до Бога, щоб знівечив мене, скалічив, спалив, щоб за рахунок яких завгодно терпінь дав мені лишень знак Свого існування!.. І — нічого... І я зневірився спочатку з розпачу. Але пізніше розпач минув, а всі зібрані мною відомості з книжок світлих розумом людей поволі упорядкувалися і викристалізувалися. Звичайно, в глибинах буття є ще багато нерозгаданого для світу і для мене, але основну правду я пізнав. Якщо хочеш і ти її пізнати, якщо ти віриш моєму розумові, моєму досвідові й моїй доброзичливости до тебе — довірся мені. Я поможу тобі вийти з лабіринту, я облегшу тобі терпіння сумнівів, я зроблю все для того, щоб ти стала повновартісною людиною...

Вони дивилися одно одному в очі, й обидвоє переживали велику урочисту мить, яка наповнювала їхні душі глибоким хвилюванням. Маруся вся була у владі його слів, обіцянок і непереможного чару зовнішности, а він, зігрітий захопленням, що промінювало з її широко розплющених очей, відчував у собі силу пророка й дбайливого опікуна, покликаного виводити заблукані серед темряви душі на ясну дорогу.

— Дай мені руку, Марусю — сказав. — Дай — і побачиш, що твої блукання і твої сумніви, разом з болями і безсонними ночами скінчаться. Беру на себе відповідальність за тебе перед ким і перед чим хочеш. Віриш мені? Дай руку!..

З виразом безмежного довір’я, зі сльозами щастя в очах вона простягнула йому руку, а він прийняв її і твердо стиснув.

— Дякую, Марусю! — промовив.

Вертався додому чомусь дуже щасливий і з новою енергією укладав собі нові плани і програми, які б допомогли якнайкраще справитися з даною обіцянкою.

* * *

На другий день ішов до Кобзаренків в особливо веселому й піднесеному настрої. Приємно йому було, що шкільний рік скінчився, що він скоро поїде до матері і що Маруся йому так вірить. За це постановив собі відкинути свою попередню тактику супроти неї, махнути рукою на всякого роду обережність і запросити Марусю з собою на прощальну вечірку в інституті.