Проти переконань - Мак Ольга

— Марусю! — злякався він і її погляду, і тону і того, що вона казала. — Це дуже дивно. Чи ти розумієш, що зараз висловила один з найхарактерніших постулатів ідеалістичної філософії?

— Я нічого не розумію зараз, — відповіла безтямно, мов у трансі. — Я говорю тільки те, що почуваю, що маю в переконаннях.

Ігореві стало страшно.

— Марусю, отямся! — потермосив її за плече. — Може вийдемо на свіже повітря?

— Свіже повітря може помогти на діяння нервів і мозку, Ігорю, але на переконання — ні, — усміхнулася самими устами.

Але все ж отряслася трохи і набрала притомнішого вигляду.

— Так, Ігорю, — повторила з глибокою вірою, — правда для кожного інакша.

Треба би було справді припинити дальшу розмову, але це останнє зауваження спокусило Березовського ще на один аргумент. Він вичекав трохи, а тоді силувано усміхнувся, закурив для рівноваги і зійшов на штучно-невимушений тон.

— Не берім усього так трагічно, дівчино, — сказав бадьоро. — Ось я тобі оповім, як дотепно розбиває твердження суб’єктивности правди один філософ. Але не насуплюйся і послухай спокійно.

Отже, цей філософ каже таке: йде собі вулицею один дуже вдоволений, веселий чоловік і насолоджується думкою про те, як то він зайде зараз до найліпшого ресторану і добре собі повечеряє; одночасно йде вулицею другий такий же самий веселий і вдоволений чоловік і думає про те саме. Різниця між обома лишень в тому, що перший має повний гаманець грошей, а другий тільки вірить, що має гроші, але насправді у нього в кишенях вітер свище. Тепер подумай, чи є різниця між вірою і правдою, чи нема?

Болісна усмішка ледь-ледь торкнула уста дівчини і вдавила їхні кутики до середини.

— Для тебе, Ігорю, важний гаманець, — сказала гірко. — А для мене — гаманець — дурниця, ніщо. Важне те, що людина почуває. І так довго, поки той другий чоловік у свій гаманець вірить — гаманець існує. Ти можеш сказати йому, що він помиляється, але з таким же правом можеш витягнути гаманець з кишені другого. Вислід буде однаковий.

— Гм!.. — цілком розгубився Ігор. — Цікаво!

— Дійсно, цікаво, — впала йому в тон Маруся. — Крадіжку гаманця ти уважав би нечесною справою, але крадіжку віри — своїм обов’язком.

Березовському почало видаватися, що його торкається подув божевілля, таким чимсь сильним і таємничим віяло в цей момент від дівчини. І він, відганяючи від себе це немиле враження, поспішив заговорити:

— Чудна твоя логіка, Марусю. Абстрагуючись від цього прикладу, хіба ж не належить до обов'язку відкрити сліпій людині очі?

— Хто є сліпим, Ігорю, і хто зрячим? Один з заплющеними очима може бачити виразно цілий світ, а перед зрячими очима може бути хаос. Де ж тоді сліпота і де зрячість?

— Марусю! — не .витримав він. — Направду, краще, це лишити.

— Ні, чекай! — зупинила його владно. — Я зараз можу говорити... Я зараз бачу все виразно і скажу тобі те, що відчуваю. Мій мозок безсилий поставити спротив проти твоєї правди, але твоя правда рівно ж безсила проти моїх переконань. Але я таки пішла проти них, подавши тобі вчора руку. Пішла, хоч ти свого часу сам радив мені проти них не йти. Я ніколи не могла пояснити, чому йду сама проти себе, і тепер не знаю також. Але знаю одне: мені грозить від тебе нещастя. Відчуваю це цілком певно. Не тільки тепер відчуваю — відчуваю кожного разу, коли ти починаєш мені вщеплювати свою правду. І чим більше я тобі вірю, тим виразніше це почуваю. Тоді мені здається, що ти нечистий в людській подобі, тоді я вірю у фатальну п’ятницю свого народження. Я вчора подала тобі руку, а сьогодні вночі була перекотиполем, а ти — вітром, що гнав мене по замерзлих грудках пустельного поля. Ти приязно всміхався, але мав роги на чолі й ікла в роті. Я боюся тебе, Ігорю!.. — зойкнула на кінець і закрила обличчя руками.

Йому стало холодно. Встав, мовчки вклонився і пішов до виходу.

Тоді вона схаменулася. Кинулася за ним навздогінці, піймала його у дверях, перепрошувала, благала вернутися, звалювала всю вину на нерви, тулилася до нього і плакала. Вона просила не покидати її, обіцяла, що вже буде вірити йому, що буде думати так, як він схоче. Але це не помогло нічого. Віддалив її від себе з усією рішучістю, побажав усього доброго і пішов.

Довго блукав поза містом, заходив на цвинтар, звідтам завернув у міський парк, але ніде не міг знайти собі місця, мов справжнє перекотиполе. Був пригноблений, розбитий і нещасливий. А, властиво, не міг собі пояснити, чому? Чому таке глибоке, потрясаюче враження зробило на нього маячення цієї міщанської нервово-хворої дитини і чому він так багато думає про неї? Адже була йому нічим. Що їх лучило? Пару місяців звичайного знайомства та ще хіба ота наївно-смішна ідея. З ідеї нічого не вийшло, бо перемогла баба Текля. Ну й що з того? Ось виїде за пару днів на вакації й не повернеться більше ніколи. Чи не може жити без цієї старої хати на передмісті? Чи не може пошукати знайомства, де ліпше збігатиме час, де не буде істеричок і забобонників?

Це все було так, але спокою не було.

Його змучили безцільні блукання, втомили пригноблюючі думки, а спекатися їх не міг. І тільки вже десь перед північчю, коли прийшов до гуртожитку, коли побачив знайомі й доброзичливі обличчя товаришів, якось трохи погамувався, ліг до ліжка і заснув.

Чи й справді заснув? Скорше дрімав. Бо увижалася йому весь час розлога, вигріта сонцем трясовина. Він пробував на ній щось писати, здається, найбільше хотілося йому вивести слово «психологія». Але трясовина, легко піддаючись знакам карбування, нездатна була їх утривалити: поки дописував останні літери, перші вже розпливалися цілком. Потім він пробував кидати якесь насіння, яке мало зараз же починати рости. Але насіння погрузало в трясовині й пропадало. Нарешті він сам помітив, що загруз по пояс, і хотів вилізти, але, чим більше борсався, тим глибше потопав. Тепла маса приємно огортала, підносилася все вище, і йому хотілося спати. Це було дуже дивне. Сон взагалі мішався з дійсністю, Ігор то направду засипляв, то пробуджувався, а химера марива далі снувала свої нитки, так що справжній сон прийшов десь аж над ранком.

* * *

Але і другого дня не було краще. Робота не бралася ніяка, і Березовський не знав, куди подітися. Гнітила його думка, що треба конечно піти попрощатися з Григоріюм Степановичем, а при тому треба буде зустрітися й з Марусею. Що їй сказати на прощання? Яку тактику взагалі застосувати супроти неї? Гніву до неї не мав і не мав права на гнів. Бо й за що, остаточно? Чим вона провинилася? Що має хворі нерви? Чи за те, що сказала йому одверто про свій страх? Страх смішний і безпідставний, але вона не винна в цьому. Винні нерви.

«Мені грозить від тебе нещастя»... Яке може грозити нещастя? Хіба одне: вона кохає його, і з того може бути нещасливою. Але що він може зробити?

По обіді троє їх, найближчих приятелів, завернули до міського парку, щоб на від’їзному трохи поговорити.

— Ех, братіки, біжать роки! — почав шепелявий і картавий Ковалюк, сідаючи на лавочці. — Отак збіжить ще останній — і ми вже не вчимося самі, а вчимо інших. Мені аж не віриться. Чотирнадцять років без перерви висидіти на шкільній лаві, — о, гатуйте мою дуфу! — можна й коріння пустити!..

— Заспокійся, Василю, — похмуро усміхнувся довгий Веретелюк. — У перспективі все є можливість відсидіти вдвоє стільки у таборах особливого призначення, де «сидження» значно твердше, а «наука» суворіша...

— О-о, задзвонила наша Каланча «за упокой» по живих душах! — замахав руками Ковалюк. — Коли посадять — тоді й поговоримо. А тепер говорімо щось веселішого.

— Можна, — згодився Веретелюк. — Давай, наприклад, обговоримо постанови останнього партійного з’їзду...

— Євгене, ти, як бачу, давно не битий, — вдав гнівного Василь. — Слухай мене!.. Я не подивлюся, що ти такий цибатий, а вимолочу тебе на всі боки так, що аж любо буде. Бо я, як розсерджуся, то такий відважний, що аж самому страшно... А тепер, що то я хотів сказати? Ага! Ти, Ігорю, чого такий ходиш, ніби блощицю проковтнув?