Проти переконань - Мак Ольга

Однак, вигляд дівчини йому дуже не сподобався: була надзвичайно бліда, мала якусь нам’якну церу [28] обличчя й очі, налиті моторошною порожнечею.

— Ти хвора, Марусю? — спитав.

— Ні... Зрештою, здається, нерви...

— Нерви?

— Здається. Вночі мені знову верзлося якесь страхіття.

— З перевтоми, напевне. Раджу тобі піти до лікаря.

Маруся частувала його чаєм зі свіжим полуничним варенням, але весь час мовчала й ступала по хаті так обережно й боязко, як людина, що погано бачить. Ігор стежив за нею, догадувався, що щось знову є, і чомусь утримувався зі своїм запрошенням.

— Марусю, — спитав удруге, — ти щось сьогодні сама не своя. Що з тобою?

Не відповіла.

— Ну, що з тобою? — наполягав. — Чи ти не говорила знову з татом?

Вона похилила голову, ніби признаючись до провини, але мовчала далі.

— Не хочеш відповідати?

— Лиши, Ігорю! — вистогнала насилу. — Дай мені спокій!

— Ну, що ж! — образився він. — Як хочеш. Не питатиму більше ніколи.

Тоді вона вибухнула.

— Так, говорила з татом! — заговорила спішно, пристрасно, з розпукою. — Говорила знову! І тато все пояснив, усе розплутав і привів мої думки в порядок. Чого ж хочеш? Переказати тобі його слова, щоб ти вислухав і знову перевернув усе догори коренем?! Досить з мене! Не питай мене нічого і ні в чому мене не переконуй! Я боюся твоїх поглядів, боюся тебе і... Не хочу нічого!

Властиво, після цих слів найвідповідніше було б встати і вийти. Але він не пішов. Занадто б жалюгідно й дрібничково виглядала його демонстрація перед терпінням, що їх переживала ця безпомічна міщанська дитина, перед муками непевности й роздвоєння, так знаних йому самому.

— Я, Марусю, можу тебе не питати, — почав він тихо, — можу навіть піти і не прийти більше ніколи, але це тебе не врятує. Ти ступила на стежку, з якої так легко не можна завернути. Коли в тебе прокинулися вагання, вони мучитимуть тебе так довго, поки ти не прийдеш до якихось висновків. А ці висновки не будуть співзвучні з татовими поглядами — ніколи! Тепер ти шукаєш порятунку в батька, бо з його переконаннями тобі ліпше, звичніше і спокійніше. Це звичайне боягузтво, Марусю. Поступаєш, як той хворий, який маючи небезпечного боляка, вибирає того лікаря, який дає паліатив на заспокоєння болю, і боїться того лікаря, який радить боляк розрізати і вичистити. Хворобу треба викинути наверх, а не прикривати хусточкою і не заплющувати на неї очей. Це не поможе.

Говорив і перемагав. Маруся м’якла і покірно улягала його словам. Помітивши це, спитав:

— Ну, скажи-но, що то там тато тобі пояснив? Зараз ми це все розберемо.

Маруся слухняно присіла на крайчик стільця і провела руками по обличчі, збираючись з думками.

— Тато каже, — почала, що людство, відкинувши з християнства основну заповідь — заповідь любови — докотилося до абсурдів. Але коли б цілий світ без винятку, але таки без винятку, прийняв цю основну заповідь беззастережно, то все інше, що ти вчора скритикував, не видавалась би зовсім смішним, навпаки, подвійно розумним. Прогнівившись, людина може вдарити когось по правій щоці, але, коли б у світі дійсно панувала любов, і покривджений, замість відплати, підставив би другу щоку, то той, хто вдарив, злякався б свого вчинку, завстидався б його і більше ніколи в житті не підніс би руки ні на кого. Також зовсім інакше виглядає у світі любов і оте «здіймання сорочки» і науки про владу від Бога і все інше. І хіба ти можеш все це заперечити?

Ігор зідхнув:

— Я можу лишень сказати, що це все теорія, яка ніколи не матиме застосування на практиці. Люди по природі своїй ніколи не були і не будуть однаковими. Завжди знайдуться такі, що їх ні на яку любов не візьмеш. І щастя велике, що оту заповідь люди практично відкидають, бо в противному випадку всі ісповідники любови опинилися б у ярмі хитріших неісповідників. Ця вся толстовщина і достоєвщина скрахувала [29] ще задовго до своєї появи на світ.

— Ні, Ігорю, не скрахувала! Не можеш заперечити, що Христос завоював світ саме любов’ю і що перші християни перемагали своєю покорою.

— Це тобі тато сказав?

— Тато.

— То скажи татові, що у нас наступила епоха ще гірша від часів Нерона, себто, ще ліпша для відродження християнства. Нум же й ми «перемагати покорою і любов’ю»: нум же любити НКВД, нум же підставляти ліві щоки, шиї й спини Москві, нум же віддавати їй і ту мізерію, яку вона нам лишає!.. Скажи татові, щоб перший дав приклад свого християнізму і пішов цією дорогою... — А що?! Сама бачиш, що це абсурд, і сама знаєш, що тато перший проти того. Бо тато знає так саме добре, як і я, що не покора і любов стримує напасника, а чинний спротив і розплата. Я далекий від визнавання будь-якої релігії, але в даному випадку шаную засаду Старого Заповіту: «Око за око, зуб за зуб». Проявляймо любов до добрих, а злим показуймо кулак — і щойно тоді буде порядок у світі.

Не треба було бути великим психологом, щоб побачити, що «татові слова» вже стали «обернені догори коренем», але Маруся ще пробувала боронитися.

— А тато знову каже, — почала зовсім непереконливо, — що Бог зіслав свого Сина для людства, не поділяючи його на добрих і злих. Себто, він хотів саме направити злих, бо хотів добра для всіх і всіх любив. Він вказав людству дорогу до спасіння від зла і до щастя. І не Його вина, що Сина не визнали всі. Тато каже, що не можна нарікати на Христа, як не можна висмівати й лаяти агронома за те, що з виданого ним насіння нічого не виросло, коли не вичищено землі від бур’яну і не приготовано ріллі під посів.

Березовський поблажливо усміхнувся:

— Я, Марусю, міг би тобі також оповісти ту саму історію, взявши на себе ролю агронома, а релігію зачисливши до бур’яну, — і тоді мораль прийняла б цілком інакший характер. Ех, дівчино, дівчино!.. Не думаєш ти своєю головою, і тому тебе легко збити з толку всякими казочками. Та ти ж уже інтелігентна людина, а й досі віриш у таку нісенітницю, що Бог міг зіслати Сина на землю!?

Її відповідь прозвучала, як самий біль, втілений в звук:

— Я, Ігорю, більше не знаю, в що я вірю і в що не вірю. Точніше сказати, я вірю у все: слухаю тата — правда по його боці, слухаю тебе — правда по твоєму боці. І тепер, більше, ніж коли, я відчуваю так ясно і так виразно, що у мене окремо діє мозок, а окремо — душа. Мій мозок, мій розум є з тобою, але душа, переконання — з татом. Половина так, а половина інакше. І у висліді я сліпець, — перекотиполе, що не має власної дороги, і піддається силі вітру.

Накінець зойкнула тихо і закрила обличчя руками.

Ігор, схопився, подав їй води і присилував випити.

— Та що з тобою діється, дівчино?! — питав перелякано, тримаючи її за руки. — Ти справді хвора і мусиш піти до лікаря. Ну, заспокійся, не будемо ліпше говорити, коли ці розмови тебе так зворушують.

— Не поможе тепер, Ігорю, — зідхнула випростовуючись і пригладжуючи волосся рукамиТепер не поможе... Ти правду сказав, що я вже не заспокоюся, поки не дійду до кінця. Але тата лиши в спокої, прошу тебе!

— Можу лишити й тата в спокої, — згодився він. — Але татові розмови нічого не шкодять — він має міцні нерви.

— Не в нервах річ, Ігорю. Для тата — Бог опора в житті, і він поки що ще тримається силою своєї віри. Підірвеш її — і що даси взаміну?

— Дам правду, Марусю! — самовпевнено сказав -він.

— Правду? — пильно подивилася йому в очі. — Таку, як мені?

В питанні був докір, і Березовський трохи зніяковів.

— Таку, як вона є, — відповів тихо. — Я не винен, що правда гіркіша й невідрадніша, ніж ми би того бажали.

Вона не спускала з нього погляду своїх моторошно- непритомних очей, якими, здавалося, дивилася крізь його череп кудись у далеку далечінь, і заговорила мов у гіпнозі:

— «Правда», «правда»... Чи не є справжньою правдою те, в що ми віримо? Для тебе не існує ні душа, ні Бог, бо ти в них не віриш — і в цьому твоя правда; для тата вони існують, бо він в них вірить — і в цьому його правда. А для мене... Для мене взагалі нема ніякої правди — і це найгірше.