Проти переконань - Мак Ольга

— Бачу, що мої слова йдуть сьогодні у тебе поза вухами, — сказав суворо. — В такому випадку ліпше залишимо розмову. Може тобі тато краще вияснить.

— Ні, Ігорю, — збентежилася дівчина. — Я слухаю добре. Але... Як би ще тобі пояснити?.. Ти не смійся з мене. Я, звичайно, не збираююся тебе вчити, чи переконувати, — я говорю так, як почуваю. От, бачиш, мені здається, що ти. йдеш до вияснення дуже складним і заплутаним шляхом. Я ж, може пому, що така мало розвинена, пояснюю собі все далеко простіше: тварина не має душі, а людина має — і все. Через те, що тварина не має душі — не має вона й духового життя, не має духовних потреб, як людина. Тварина має лишень нерви й мозок, людина, крім того, має душу. Але мозок і душа — це не те саме. Мозок і нерви — самі по собі, душа — сама по собі. Коли так думаю — мені все ясно. Коли ж починаю думати, що душа сама по собі не існує, а те, що ми називаємо духовністю, є матеріальною функцією високо організованої матерії нервів і мозку (Маруся в цьому місці повторила дослівно за конспектом), то мені все плутається. Не знаю, як тобі пояснити, але в мені воно викликає бунт, воно йде проти моїх найглибших переконань. Я, правда, можу це збагнути розумом, але увірувати, — розумієш — УВІРУВАТИ в це ніяк не можу!

Він дивився на неї і слухав з цікавістю. А, коли дівчина скінчила, спитав:

— Поясни мені, Марусю, що ти врешті решт розумієш під терміном «душа»?

— Душа — це безсмертна частина нашої істоти, це — «я» кожної людини, — глухим урочистим голосом відповіла дівчина, і її очі, скаменивши нараз, прибрали вигляду глибокого зосередження. — Можна собі уявити, що наше тіло після смерти розкладається на свої складники і потім входить в інші організми, але, щоб наше «я», наша індивідуальність також розложилася, роздробилася і перейшла в рослини, в тварини, в мертву природу — цього ніяк не можна зрозуміти. Я, коли хочу уявити собі смерть, то заплющую очі й так думаю, думаю, дуже довго і вперто думаю — аж мені раптом так ясно представляється, що я прокидаюся. Розумієш? Я пробуджуюся зі сну, за яким починається нове життя. І цього переконання не можна побороти розумом. Коли ти не віриш — не зрозумієш мене ніколи. А тато розуміє.

Помилялася, бо й Ігор її також зрозумів. Так ясно представилося йому це «пробудження», що він аж здригнувся і, щоб прогнати примару, провів долонею по очах.

«Телепатія якась, чи що?» — подумав собі, відчуваючи дивну силу, що повіяла на нього від Марусі.

А вголос сказав, не то до своїх думок, не то до дівчини:

— Який абсурд! Але, гаразд... Прокидаєшся — і далі що?

— Далі я не знаю...

Він уже позбувся дивного враження і заговорив саркастично:

— Чому ж не знаєш? Я тобі .підкажу: далі твоя душа опиняється перед райською брамою, де зустрічається зі святим Петром. У нього за поясом золотий ключ, а на столику грубелезна книга, де записані діла кожної людини. Ти уяви собі лишень, яка то мусить бути величезна книга!.. Отже, святий Петро випитує у тебе всі дані, — ім’я, по батькові, прізвище, дату народження і так далі, — звіряє це зі своєю книгою, і тоді рішає, чи пропустити тебе до раю, чи ні... А в раю...

— Ігорю, перестань!.. — крикнула дівчина, заливаючись рум’янцем ніяковости.

— Ага! — сміявся Ігор. — Тепер бачиш сама, як це смішно вірити в такі нісенітниці... Ей, Марусю і як можна?! Та ж ти вже більше-менше уявляєш собі будову космосу, знаєш, що небо не існує, а все ж таки плетеш дурниці. У тебе більше розвинені емоції, ніж інтелект, і ось висліди. А емоції — річ дуже суб’єктивна і дуже зрадлива. На них не можна ніколи покладатися. Вірний є лишень розум. Розвивай його і підходь до всяких проблем лишень за його допомогою. Він тебе не зрадить, коли буде на вірній дорозі.

Говорив ще довго і бачив, що перемога була знову за ним. Так логічно і так переконливо стелилися його доводи, що проти них неможливо було встоятися. Правда, дівчина вже не була такою збудженою, як першого разу, не полуменіла захопленням, навпаки, сиділа розбита і безсила, але цим тільки потверджувала, що не може нічим заперечити.

Ігор був вдоволений, такий вдоволений, ніби не Марусю, а самого себе переконав у чомусь дуже істотному. Знав твердо, що його слова на цей раз дадуть свої плоди, але на них треба буде трошки зачекати. Меланхолійна вдача його учениці потребувала багато часу, щоб щось перетравити, засвоїти і прийняти потім за свої «переконання».

І він, зробивши своє, терпеливо чекав.

* * *

Стіни міщанської хати, здавалося, вже наскрізь насякли духом постійних дискусій, а Березовський, переступаючи поріг, чув їхній дух виразніше, ніж запах сушених яблук. У нього Кобзаренко, як рівно ж він у Кобзаренка, викликав попросту рефлекс. І, лишень на мить зустрівшись поглядами, вони обидва відчували нестримне свербіння язиків, яке виливалося з перших же фраз і тривало часто аж за північ, хоч нічим новим не кінчалося.

Маруся по-давньому в розмову не вмішувалася, але процес, який відбувався в її нутру, все виразніше виступав назовні. Березовський вже навчився пізнавати, коли вона була по стороні його, а коли — по стороні батька, і помічав явну перевагу у свою користь.

Це його осмілило одного разу сказати:

— Може б ми, Григорію Степановичу, висилали Марусю з хати, щоб наші розмови не псували її?..

— Ні, хай слухає! — махнув рукою Кобзаренко. — Їй, раніше чи пізніше, треба буде власним розумом думати. Ще тепер то я їй поможу в дечому розібратися. Але не до віку ж бігатиме до батька на поради. То хай вже тепер пробу перейде: витримає — добре, не витримає — її справа. Вона вже не маленька.

Дівчина дійсно «переходила пробу», і переходила важко. Вона схудла, зблідла, була дуже задумана й нервова. Кожен несподіваний звук змушував її здригатися, а часто, коли суперечка між батьком та Ігорем ставала особливо гостра, лишала їх і виходила до своєї кімнати.

Ігор довго це спостерігав, але вдавав, що не бачить нічого, і аж одного разу, коли вони були вдвох, спитав:

— Ти не перевтомлена, Марусю, що маєш такий поганий вигляд?

Дівчина змішалася і порожевіла.

— Я погано сплю ночами, — призналася з трудом по великому ваганні.

— Чому?

Вона знову завагалася. Але потім сказала щиро:

— Не гнівайся на мене, але ці ваші релігійні суперечки позбавляють мене спокою. Ви ніби змовилися, щоб мене з розуму звести. Ти своє, тато своє...

— А ти?

— Мене це дуже болить... — сказала ухильно.

Ігор вперся в неї владним зором, повільно витягаючи цигарку. Робив свою «цицеронівську паузу», хоч уже знав, що і як має сказати. Готував обрахований удар, а перед ним для більшого ефекту мусів трохи помовчати.

— Ти пам’ятаєш, Марусю, як у тебе в дитинстві випадали зуби? — спитав якомога найспокійніше. — Пам’ятаєш? Ну, то пригадай собі, як не раз так бувало, що молочний зуб, відігравши свою ролю, вже не тримається в яснах, висить на самому волоску. Він уже, так би мовити, мертвий і відділений від решти організму, і тому заважає, спричинює біль і всякі клопоти. Під ним навіть виріс новий зуб, отже, цей старий тільки перешкоджає. А нерозумна дитина все боїться його відірвати. Ти знаєш, до чого я це кажу?

Повний здивовання і переляку погляд був йому мовчазною відповіддю.

— Чого ти так здивувалася? Що я знаю тебе краще, ніж ти сама себе? Але ж це ясно, як день! Ти вже не віриш більше, Марусю. ТИ НЕ ВІРИШ! — повторив з притиском, гіпнотизуючи дівчину очима. — І той факт, що ти ще «бігаєш до тата на поради», найкраще про це свідчить. Мене ти вже нічого не питаєш, але маєш надію, що тато якось іще врятує твого віджилого «зуба». Даремне, дівчино! Ліпше вирви його — і більше не буде боліти, не буде заважати ночами спати...

Вона була цілком прибита його прозірливістю й покірно зідхнула.

— Правда, — призналася тихо. — Від тебе важко щось укрити. А все ж прошу тебе ще раз: покиньте ці дискусії. Невже у вас нема більшого ворога від релігії?..