Проти переконань - Мак Ольга

А Маруся все дивилася на нього, невловимо посміхаючись, і, здається, прекрасно його розуміла. І це було найприкріше.

— Ще раз дякую тобі, Ігорю, — обізвалася врешті, і в кінчиках її уст визирнула тоненька, мов кінчик голки, іронічна усмішка. — Але на наступний рік я вже не хочу зловживати твоєю великодушністю і відбирати у тебе час.

Отже, не він, а вона ставила останню крапку! Вона кінчала, розв’язувала те, що він хотів розв’язати, і звільняла його від усього...

І йому раптом стало жаль. Йому схотілося відібрати у неї книжку, звільнити ці малі, цупкі, працьовиті рученята, припасти до них довгим-довгим поцілунком і просити пробачення, просити забути все і лишити, як було досі.

Може і зробив би так, навіть напевне зробив би, коли б у цю хвилину не надійшов Григорій Степанович і не перешкодив йому.

За вечерею він, як ніколи, дотримував Кобзаренкові товариства при спорожнюванні чарок, але їсти не міг нічого. Пильно слідкував за дівчиною. Але вона була, як звичайно, тиха й мовчазна, але не гнівна і навіть не схвильована. Чи ж би так скоро у неї все минуло? Ой, ні, напевне, ні! Це ж була не людина, а якась глибока криниця, на дні якої крилися нерозгадані таємниці.

І Березовський постановив собі невідкладно запросити її з собою на вечірку, щоб договорити все несказане. Забув усе, включно із вчорашньою розмовою, не хотів згадувати нічого неприємного, не хотів ні в чому її більше переконувати, лишень перепросити і загладити свої сьогоднішні слова.

Чекав лишень відповідного моменту, але несподівано з’явилася Варя і поплутала всі його плани.

— Добрий вечір, дядьку! Здорова, Пулько! Здорові були й ви, цілувальнику! — здоровкалася на всі боки. — Я прийшла по тебе, Пулько: ти ж підеш на вечірку? Я сьогодні випускниця [31], а ви й не поздоровляєте.

Звичайно, всі почали наперебій її поздоровляти, а вона, ще червоніша, ніж завжди, від радости і від своєї бахматої [32] грубо-кратчастої [33] нової сукні, цокотала:

— Дядьку, ви ж пустите Маруську, правда? Там же подруги по першому році і, — підморгнула чомусь Ігореві, — товариші також... Ми приведемо її аж до хати, а я, коли схочете, то й ночуватиму у вас.

— Власне, що я хотів попросити Марусю на вечірку до нашого інституту, — певний згоди, встряв Ігор. — Дозволите, Григорію Степановичу?

— Та, про мене, хай іде, куди хоче, — згодився Кобзаренко.

— То я прошу тепер тебе, Марусю, — встав Ігор і вклонився.

— Ні, дякую, я піду до технікуму, — тихо, але твердо і без найменшого вагання відповіла вона.

— Ага! — вдоволено зареготала Варя. — Дістали гарбуза!..

Він сидів, сумний і пригноблений, майже не розуміючи того, про що говорив Кобзаренко, заслуханий у притишені голоси дівчат, що доходили з Марусиної спальні. Варка цмокала, вигукувала і пищала від захоплення: видно, щось їй дуже подобалося.

Врешті, вийшли, й Ігор, побачивши Марусю у темно-вишневій, розкішно вишитій блузочці, ні з того, ні з сього, якось неоправдано, чисто по дурному зблід. Яскраві, але сміливо й зі смаком підібрані кольори аж горіли, відбиваючись гарячою луною на обличчі дівчини й кидаючи червоні трикутнички полум’я глибоко в темні зіниці її очей. З лівого боку туго сплетених і закладених назад кіс дискретно визирав крайчик такої ж темно-вишневої кокарди, а вся постать, підтята на високі закаблуки лакованих черевиків, обтягнена від половини чорною спідничкою, мала в собі весь юний чар сімнадцятирічної дівочої грації.

— Ми йдемо, тату, — підійшла Маруся до Григорія Степановича й поцілувала його у вуса. Потім до Березовського: — Ну, Ігорю, дякую тобі за допомогу і за все добре. Щасливої дороги і доброго відпочинку!..

Прощалася з такою невимушеною простотою і з такою самою природністю, як вітався з нею Ігор годину тому назад. Але це не було прощання на якийсь час — це було, прощання на завжди!

— Я також іду! — підвівся він.

Але Кобзаренко його затримав:

— Чекайте, Ігорю Олександровичу, я маю ще до вас одну справу.

Тиснучи руку Марусі, він постарався сказати очима те, чого не міг сказати виразніше словами:

— До побачення, Марусю. Я напишу до тебе...

Вона хитнула головою і чемно-привітно усміхнулася:

— Напишеш — будемо раді...

А вигляд її договорював: «А не напишеш — обійдемося».

Дивна дівчина, справді дивна!

Дівчата пішли.

Григорій Степанович сягнув по пляшку і налив знову дві повних чарки.

— Ви коли їдете? — спитав. — Узавтра? Тоді маю до вас діло...

Поліз до скрині й витягнув досить великий клунок.

— Ось, Ігорю Олександровичу, — сказав, — я вам невеличкий подарунок зробив: білі парусинові черевики на літо й жовті черевики про свято. Та ще матінці вашій пантофлі м’якенькі пошив для хати. Скажете їм таке: «Кланяється вам низенько швець Кобзаренко і ручку цілує за те, що сина в "забобонах" виховали». Бо той син, хоч від «забобонів» і відпекується, але добре зерно, впавши на добрий ґрунт, ніколи не пропаде....

— Ну, що це ви видумали, Григорію Степановичу?! — боронився Ігор. — Та з якої речі?!

— Не вгодив вам?

— Аж забагато! Таких черевиків напевне і ваш начальник ніколи не мав, а такі пантофлі й гетьманші не сором взути. Але за що?

— Ви мене не питайте, за що, — це вже я сам знаю. І не думайте, що я хочу такою дрібничкою від вас відкупитися. Я до смерти у вас в боргу, от що!

— А я вам від самого початку сказав, що помагаю Марусі з обов’язку і ніяких боргів за вами не визнаю! — впирався Березовський.

— Ігорю Олександровичу, — розчулився Кобзаренко, — не борг плачу — щирість до вас виявляю. Прийміть працю моїх простих шевських рук, коли не хочете мною погордити. Прийміть, прошу вас!

Ігор не мав сили відмовитись, хоч йому було дуже неприємно: адже те, що зробив Кобзаренко, було варте яких трьох повних місячних учительських платень. Але розумів, що, відмовившись, справді образить Григорія Степановича.

Прийняв. Подякував, хвалив, дивувався і тим дуже тішив Кобзаренка.

Потім вони ще пили. Ігореві хміль у голову не йшов, але Кобзаренко дуже скоро почав плутати язиком і все повторював:

— Маруся... Бачили, яка вона в мене?.. Золото — не дівчина! Та я для її добра дам собі руку втяти, дві руки! Одна ж вона у мене, мов серце в грудях!

Він прийшов на вечірку пізно, але надолужив своє спізнення десятикратно. З шибеничним гумором кинувся у вир забави, танцював безустанну, підпускав дівчатам бісиків, закохано дивився в очі кожної, з якою лиш танцював, без розбору тулив усіх однаково пристрасно до себе і всім говорив однаково — багатозначні речі, хоч добре не бачив ні одної. Товариші під’юджували його ще більше, дивуючись цьому незвичному запалові. Але сам він мав точнісінько таке почуття, як тоді, коли цілував Варку...

* * *

«Я напишу до тебе»...

Не написав нічого. Не прислав і списку на книжки, взагалі забув про Марусю і про себе самого.

Коли приїхав додому, застав хату на колодці, а сусіди його повідомили, що мати вже третій тиждень лежить у лікарні й що з нею дуже погано.

Заскочений і переляканий, покинув валізку на ґанку й бігом побіг до лікарні. Тепер зрозумів, чому так довго не було листів, а в останніх, що їх одержав, мати нарікала на старість і висловлювала бажання — якнайскоріше його побачити.

Хвора лежала в окремій кімнаті й вразила його своїм виглядом: була змізерована, жовта, худа, аж прозора, а очі її дивилися з-поза межі іншого світу. Зраділа страшенно його прибуттям, обняла за шию безсилими руками й ледве підвела голову, щоб поцілувати його в чоло.

— Приїхав мій хлопчик, мій Ігорцьо дорогенький! — лебеділа крізь сльози. — А я все чекаю, чекаю і дочекатися не можу...

— Мамочко, що ж це? Чому не написала мені, або не попросила кого іншого, щоб мене повідомили? Я ж нічого не знав, — докоряв ніжно Ігор, цілуючи м’які, вихудлі; руки. — Що з тобою?