Проти переконань - Мак Ольга

Але острахи були безпідставні. Маруся саме чистила сливи на дворі під грушею, а, зауваживши його, покинула роботу і мерщій поспішила на зустріч. Сильно і довго, зовсім по-мужеськи, тиснула його долоню, дивлячись йому в очі суворим, сумним поглядом, тоді забрала валізку, взяла його під руку і повела до хати, не говорячи ні слова. І тільки в хаті заговорила:

— Сідай, Ігорю. Ми одержали твого листа...

Березовський слухняно сів і стиснув голову руками. Був неспроможний щось сказати. Вона мовчала також і власне цією мовчанкою говорила більше, ніж можна було сказати словами.

— Я б попросив води, Марусю, — обізвався врешті, аж тепер відчувши, що його вже давно мучить спрага.

Кинулася миттю, принесла воду і подала. Поки він пив, підсунула маленького стільчика і сіла біля його ніг.

— Ти плакав, Ігорю? — спитала.

— Ні, не можу...

— Це ще гірше. Сльози приносять полегшу. Але, чи люди шукають у таких випадках полегші?..

Він не знав, що на це сказати, і мовчав. А вона, обнявши руками коліна, почала хитатися взад і вперед, потупивши кудись нерухомий погляд.

— Я не вмію потішати, Ігорю, — заговорила, ніби в півсні. — Я тобі дуже, дуже співчуваю, але не вмію нічого такого сказати, як уміють інші. Я взагалі не визнаю потішань в таких випадках і вважаю їх образливими. Це ще з того часу, як померла моя мама. Всі, хто мене потішав, хто заспокоював і просив не плакати, видавалися мені тупими, жорстокими й немилосердними. Бо біль і сльози — це не свідоцтво любови, це — сама любов. Потішати когось — значить радити не любити, а соромитися сліз — значить соромитися любови. І тому, Ігорю, я не буду потішати тебе так, як потішали мене колись. Навпаки, я скажу тобі: плач! Плач, бо мати варта дитячих сліз, горя і болю.

Мов на наказ, Ігор впав головою на стіл і розридався. Врешті знайшов те, чого йому так бракувало й чого він не міг догадатися. Плакав уперше з дитинства, плакав до болю в грудях, і йому здавалося, що вже не зможе ніколи перестати. Не помічав нічого, що діялося довкола нього, але, коли вже знесилився й почав заспокоюватися, відчув такий лагідний, тепло-материнський дотик до своїх плечей.

— Іди, Ігорю, вмитися і перебратися. В сінях все наготоване. Йди!

Півгодини пізніше, вмитий і перебраний в чисте, Березовський знову сидів за столом, попиваючи холодну криничну воду з варенням, і думав над тим, що мужчини не раз бувають малими дітьми, яким так дуже потрібно материнської ласки й опіки.

Скинувши надмірний тягар з душі, міг уже говорити, почував навіть потребу говорити, хоч тема була така болюча...

Показав їй дивну ікону й сказав з гіркотою:

— Найліпша її подібність й найцінніша для мене пам’ятка, а я не можу тримати її в гуртожитку.

— Лиши у нас, — просто вирішила Маруся, уважно й побожно приглядаючись іконці. — Твоя мама була і гарна і добра, коли вона подібна до цього образу.

— Так, вона була і гарна і добра, Марусю, і я її страшно любив! Так просила мене молитися за її душу...

Не скінчив речення, бо біль здушив йому горло, і в цей момент відчув знову жаль за втраченою вірою, відчув гострий дотик сумління за те, що не зможе виконати останнього прохання покійниці. Глянув на Марусю і зустрів її суворий, повний глибокого докору погляд. І в ньому також прочитав жаль.

— Мертві так небагато вимагають від живих, і чи це не страшно, що ми їм і того не можемо дати? — сказала глухо.

Він зрозумів. Зрозумів, що і вона вже більше не може молитися і що їй від цього також важко.

— Марусю, — признався, — бувають моменти, коли я проклинаю своє безвірство!

— Тому я й просила тебе не зачіпати батька, — відповіла, дивлячись своїми скам’яніло-незрячими очима у невидимий пункт. — Йому тепер віра дуже потрібна. Він важко хворий на серце, хоч і не признається. Ще й п’є до того. Вже починає критися переді мною з горілкою — п’є по ночах, або поза домом. Ці арешти доводять його до божевілля. І що я зроблю?

Так їх застав Кобзаренко.

— Що ж це ти, Марусю?! — гукнув у сінях. — Покинула все на дворі...

Тут побачив гостя й урвав. Підійшов до Ігоря, міцно пригорнув його до себе й заговорив зворушено:

— Царство небесне покійниці й земля їй пером! Ми цілу ніч не спали після твого листа, а я, було, навіть думав поїхати до тебе. Так хіба ж ті окаянні пустять? Ех, горе, горе! І так несподівано! Ну, нічого не зробиш. Кріпись, козаче, бо в житті смутку багато, а радости — що кіт наплакав. Давай-но там, доню, вечерю. Ігор Олександрович з голоду та горя зовсім перемлів. Дивись — тільки тінь з нього лишилась. Ех, Господи! Горе, кажуть, тільки рака красить...

Ігор справді цілі вакації і до цього дня жив і рухався за рахунок нервів. У кожному разі, коли б його хто спитав, коли він останній раз їв, — не зміг би на це відповісти. І тепер, випивши підряд кілька чарок горілки, змітав з тарілок усе, що подавала Маруся. Під кінець вечері побадьорішав настільки, що вже міг говорити про сторонні речі, а навіть спробував усміхатися. Був безмежно вдячний цим людям, у яких знайшов стільки зрозуміння до свого нещастя і які відразу стали для нього найближчою родиною.

Вернувся до порожнього ще гуртожитку пізно і, примирений зі своїм горем, уперше за півтора місяця заснув, твердим сном аж до пізнього полудня.

Коли другого дня знову прийшов до Кобзаренків, побачив свою ікону, вміщену на почесному місці в їдальні й прибрану вишиваним рушником. Під нею стояло дві розкішні китиці білих левкоїв і гвоздиків.

Був дуже зворушений, але все ж зауважив:

— Марусю, це дуже необачно. Хтось може побачити і...

— І — що? — байдуже перепитала Маруся. — Чи ж ти не казав, що це — найбільша подібність твоєї матері й найцінніша пам’ятка від неї?

— Так, але ніхто не повірить...

— Мене зовсім не цікавить, чи хтось повірить, чи ні! — гостро кинула дівчина. — В моїй хаті роблю, як хочу, і кожному до того — зась!

Глянув на неї з подивом, потім підійшов скорим кроком, взяв її за обидві руки і зложив на них повні глибокої пошани поцілунки.

— Марусю, — сказав, — я хилю перед тобою голову, я вдячний тобі, я маю перед тобою дуже великий борг і... дуже-дуже велику провину. Даруєш її мені?

Вона спокійно визволила свої руки й зідхнула:

— Лиши, Ігорю! Є дрібниці, про які не варта згадувати.

* * *

Так всевладна доля перекреслила всі його постанови і повела події своїм власним руслом.

Відвідини Кобзаренків перейшли для Березовського в звичку, в наліг [34], якого не можна було зректися. Пропахла сушеними яблуками, стара міщанська хата на передмісті тягнула його до себе магнетом, і тільки там він відчував себе дома, заспокоювався, менше страждав і міг навіть працювати. Помагав у господарстві, то обриваючи яблука, то чистячи пивницю, то лагодив щось удвох з Григоріюм Степановичем у дворі, або біля хати, і взагалі поводився так, як член родини.

Маруся цього року була дуже перевантажена працею. Крім господарства, відбувала практику в школі, бігала то на лекції, то на консультації, й ніколи не мала хвилинки вільного часу. Ігоря вона трактувала нарівні з батьком і не раз, виходячи з дому, просила його нагодувати дріб, побігти до крамниці щось купити, а в означену годину розпалити під плитою. Коротше кажучи, ставилася до нього, як старша сестра, але позатим не проявляла більше нічого.

Березовський лишався в хаті сам. Любив цю самотність, тишу і спокій. Він приносив зі собою книжки і конспекти, вчився, або готувався до лекцій у школі, навчившись від Марусі, гриз сушені яблука і під ласкавим поглядом іконки, що так нагадувала йому матір, почував себе зовсім добре.

Закинув він і свою слабість до суперечок. Коли часом і говорив з Кобзаренком, то говорив про звичайні речі, які не сіяли неспокою й подражнення, лиш, навпаки, знаходили обопільно згідливі погляди. У Марусі також минули істеричні вибухи, нічого вона не згадувала про нічні кошмари, так що згодом Ігор про них взагалі забув. У хаті запанували мир і згода.