Проти переконань - Мак Ольга

Так збіг кінець літа, майнувши на прощання окрайцем пурпурово-золотих шат, так прочалапкала болотистими дорогами обшарпана й замурзана осінь, а їй по п'ятах, гремлячи по замерзлому брукові, влетіла на срібних санях, оздоблених кришталевими бурульками й запряжених метелицями, красуня-зима. Обдарувала землю горностаєвими кожухами, настромляла всюди білих шапок, посріблила все довкола, припорошила маленькими перлами, притрусила чорні рани минулого, в тому числі й Ігореву.

Побачивши вперше оновлений непорочною білістю світ, він глянув довкола й раптом відчув у серці свіжу, як подих першого снігу, радість. Це було смерком, коли він вибрався на засідання педагогічної ради до школи, але засніжений мрійний вечір був таким гарним, відбивав таким контрастом до марудного, тхнучого порохами й цвіллю засідання, що ноги його мимовільно понесли в інший бік — на передмістя. Опанувало його непереможне бажання побачити Марусю й поділитися з нею радісною новиною: «Дивись, Марусю, який прекрасний сніг випав!» Більше нічого він не хотів. Він навіть не мав більше часу говорити, але про сніг чомусь хотілося сказати неодмінно. Це видавалося важним і цікавим.

Його п’янив гострий запах снігу, викликаючи порівняння з запахом сушених яблук, а в серці забриніли голоси зовсім-зовсім зеленої юности. йому хотілося сісти посеред дороги й покачатися в снігу, або зробити велику сніжку й запустити якомусь перехожому в спину, або штовхнути когось у кучугуру, або вистругати щось інше, страшно веселе, добродушне і глупе. Взагалі хотілось бути молодим і щасливим, як він був десять років тому. Ех!..

Перед хатою Кобзаренків уже була прокидана стежка від хвіртки до порога, а у вікнах жовтіло світло, і все подвір’я, залите ніжними синіми тінями, з розіскреним зорями небозводом вгорі скидалося на різдвяну картку, якій лишень бракувало золотих бережків.

Ввалившись разом з клубами морозної пари до кухні, Ігор весело привітався:

— Добрий вечір, люди добрі! З зимою вас!

Але глянув на господарів, що якось мляво відповіли на його привітання, і відразу споважнів. Кобзаренко, підперши голову рукою, курив перед комином, а Маруся стояла притулена спиною до теплої печі й мала камінно-нерухомі, безтямні очі.

— Щось сталося? — опитав Ігор, не відступаючи від порога.

Кобзаренко поволі вибив попіл з люльки і, ховаючи її в кишеню, нескоро відповів:

— А то ж у нас хіба бодай один день мине без того, щоб щось не сталося?.. Та заходьте ближче, сідайте...

— Ні, я тільки на хвилину. А що таке, коли можна знати?

— Та ти — що? З місяця звалився?! — розсердився Кобзаренко. — Не чув, що сьогодні вночі мають етап відправляти?

— Ні, не чув. Хто вам сказав?

— От, горе мені! «Хто сказав»! Та ціле місто про це говорить! Вагони на станції приготовані стоять. Одні кажуть на п’ятсот, другі кажуть — на вісімсот людей. Хай тільки п’ятсот, хай двісті, — але це вже, братику, купа народу на один раз! Та й то лише початок. А далі ще не те буде...

Кобзаренко знову почав набивати люльку тютюном, а Березовський стояв ні в сих. ні в тих, і йому соромно було за свою недавню радість.

— Так, — зідхнув він. — Ну, то я вже піду...

— Та чого ж ви? — похопився Кобзаренко. — Почекайте, Маруся зараз чаю зварить...

Але йому стало не до чаю.

— Ні, дякую, — відмовився рішучо. — Маю засідання. То я так по дорозі до вас забіг. Добраніч!

Тепер на дворі було ще краще: ще більше посинів сніг, ще яскравіше розгорілися зорі, ще тепліше зажовтіли очка вікон під сніговими намітками, світ став ще подібнішим до різдвяної карти, але Ігор нічого про це не сказав Марусі, яка вийшла за ним до воріт. Глумом виглядали б його слова про красу, коли на її тлі відбувалася чергова трагедія...

* * *

Однак, з цього вечора в душі Березовського стався якийсь перелам, як то буває в кожному організмі по тяжкій недузі, а слова, що їх ніс тоді до дівчини й не сказав, тяжіли на його серці й просилися на уста, хоч в них нічого ні розумного, ні поважного не було: «Марусю, подивися, який прекрасний сніг випав!».. Так, випав. Випав раз, другий і третій, й кожного разу, випадаючи наново, оновляв світ своєю свіжістю й кожного разу оновляв у Березовського бажання про це сказати. Але сказати не так звичайно, а якось особливо, щоб знайти у дівчині відгук, знайти глибше розуміння цих простих слів і настрою, який з ним пов’язувався.

Зрештою, можна було говорити і не про сніг, а про щось інше, незначне, але одночасно й хвилююче, тривожно-радісне, ніжне, невловиме. Про що? Ах, це все одно! Можна, наприклад, говорити про цвіркуна, що сюрчав за піччю, про химерні тіні, що лягали на стінах від нафтової лампи, про поезію, або про фантастичних героїв казок. Можна було!..

Але — що ж? Маруся не розуміла його. Кілька разів він пробував щось таке почати, і кожного разу його спроба кінчалася жалюгідно-глупо. Бо, коли він заговорював про ніжну теплоту, що виповнювала собою традиційні старі хати, Маруся питалася його, яка температура в гуртожитку; коли він скаржився на нез’ясований сум, вона пояснювала його надто коротким терміном, який минув від смерти матері; коли ж якось то натякнув на якісь таємничі причини, що породжували в ньому неспокій, — сказала:

— Ніякої таємничости нема. Тепер ніхто спокою не має — кожен чекає своєї черги...

— Я, Марусю, якось хотів би не думати над цими речами.

— І я б не хотіла, але вони самі в голову лізуть.

Свідомо, чи несвідомо, дала йому поличника [35], і він замовк.

— А все ж вона надто прозаїчна натура... — подумав з жалем.

І ще раз майнув перед ним образ рижої Зої, але якийсь затертий і невиразний, мов зблякла і пожовкла від часу аквареля, яку з жалем, але все ж кидається у вогонь.

Жаль і розчарування від невдалих розмов не минали, а він чомусь плекав їх і мріяв про те, що могло б бути краще. Щойно по тому першому снігу, він побачив, що Маруся, дуже зблизившись до нього протягом цих останніх кількох місяців, одночасно відійшла від нього так далеко, як не була навіть на початку знайомства. Минули часи, коли вона червоніла, прикривала віями спущені очі, бентежилася і сяяла, дозволяючи і провокуючи своєю мовчазною настороженістю до сміливих кроків. Тепер було не те. Тепер вона все спішилася, все була зайнята, майже ніколи не лишалася з Ігорем на самоті, або, коли й лишалася, то все говорила про найзвичайніші речі. Правда, була дуже щира, дуже проста й дуже безпосередня, але саме цим в’язала його до такого степеня, що він був безсилим переступити колись ним самим визначені межі. А переступити чомусь хотілося. Чим більше відчувалася перепона, що стала між ним і нею, — тим сильніше зростало у нього бажання цю перепону усунути.

Чого хотів?

Цього він сам не знав, натомість знав, що ніяка інша жінка не могла б так легко обмежитися до самого товаришування з ним. Нею щойно стала теперішня Маруся! Та сама Маруся, що колись тріпотала в його присутності, тепер, при всій своїй доброзичливості й теплоті, цілковито ігнорувала його, як мужчину. Це було просто неприродним, це було образливим, а тому спокушало на спробу — знову викликати спалахи рум’янців на лицях, засвітити блиск в темних очах, змусити ніяковіти й лякатися.

Він кілька разів пробував при прощанні затримати її руку, але Маруся, здавалося, не помічала цього зовсім, як рівно ж не помічала його залицяльних поглядів, а зачіпливі багатозначні натяки збувала мовчанкою, або відповідями, які були гірші від мовчанки. Вона його не розуміла.

Можливо, що йому в остаточному висліді остогиділо б підпалювати сиру колоду, коли б час-до-часу не обсипали його нервовим приском якісь невловимі імпульси, які спалахували під спокійно-зрівноваженою зовнішністю дівчини, викликаючи у нього солодке завмирання серця. Ці спалахи були мимолітні, як трепіт далекої зірниці, що ледве торкалася нічної небесної сині й пропадала за обрієм, лишаючи по собі нерозгадану загадку: дійсність, чи омана зору? Відгадуючи її, Березовський ніколи не міг прийти до твердих висновків.