Проти переконань - Мак Ольга

І все ж інколи минали дні й цілі тижні повного збайдужіння й знеохоти до всього. Немила йому була тоді Маруся, немилі праця й наука, немиле життя й цілий світ. Такі моменти наступали у нього неминуче, як наслідки по випадках арештів, звільнень з праці, або чуток, що доходили, передавані шепотом, про інші несамовиті речі. Тоді він спішив до Кобзаренків, затримував Григорія Степановича й питав:

— Чули?

Григорій Степанович здебільша чув і знав навіть багато такого, чого не чув Ігор. Але від того не легшало.

— Куди ми йдемо, Григорію Степановичу?

— Або ми йдемо? — потискав плечима Кобзаренко. — Ми лежимо в болоті й крові, а не йдемо. Ми гниємо.

Ігор тиснув голову, аж йому кров дзвеніла в скронях і голосом, що виходив крізь зціплені зуби цілком глухим, кидав, ні до кого не звертаючись:

— І ніякого виходу, ніяких можливостей, ніякої надії!..

— Надія, голубе, все мусить бути.

— На що?

— На Бога.

— Ет!..

— Не «ет», козаче, не «ет», а свята правда! Зіслав уже раз Бог Свого Духа на землю для спасіння всього людства — просімо, щоб ще раз і для нас, грішних, зіслав.

— Ні, Григорію Степановичу, нам Дух не поможе. Що ваш Дух зробить проти ворожих гармат, які стоять на нашій землі?

— Вони, сину, й довіку стоятимуть, як нас не осінить Дух Святий.

— Нам зброя потрібна, а не Дух.

— А я казав уже тобі, що без Духа ти і пір’їни з місця не зрушиш.

— І я вам казав, — почав нервуватися Ігор: — матерія і земну кулю в порох розсадить!

— Нехай твоя матерія, перше ніж земну кулю розсаджувати, розсадить бодай одну ворожу голову.

— Для цього треба зброю мати!

На цей раз, у протилежність до Ігоря, Кобзаренко був дуже спокійним.

— Зброя, козаче, тепер у ворожих руках, — відповів лагідно, — і, щоб здобути її, треба, насамперед, бути Духом натхненим. Як будеш натхненим, то підеш і зброю відбереш. Як будеш тільки бездушною матерією — сильніша матерія на тобі до смерти тяжітиме.

— Так воно і є справді: тяжить сильніша матерія над слабшою — і немає ради. Голими руками гармати не візьмеш...

— А я тобі кажу, що візьмеш, як матимеш Духа в собі! — з глибоким переконанням сказав Кобзаренко. — Спочатку вхопиш вила, чи сокиру, відіб’єш рушницю, а з рушницею вже й гармату відіб’єш. Але треба Духа!

— Хм!.. — гірко усміхнувся Ігор. — Може б оце ми спробували? Беріть-но сокиру, а я вили — і гайда!

Кобзаренко мовчки встав, натягнув на себе свиту і взяв картуз.

— Ходім! — промовив спокійно. Але в тому спокої була незламна і тверда рішучість.

Ігор не мав найменшого сумніву, що Кобзаренко, як стояв, так справді й пішов би.

— Ет, Григорію Степановичу, — сказав зніяковівши, — треба ще й розум мати, а не лізти насліпо на видиму смерть. Яка з того користь була б?

Кобзаренко сердито вдарив кашкетом об підлогу:

— Он воно! — крикнув гнівно. — Оце говорить розумом дурна матерія про користь! І чого ж стогнеш?! Та ж маєш свій велимудрий розум — ну й роби, як він тобі каже! Каже битися — бийся, каже тобі мовчати й терпіти задля користи — терпи і не стогни.

Зніяковілий Ігор мовчав, радий, що цієї розмови не чула Маруся, якої саме не було дома. А Кобзаренко дістав пляшку з горілкою, налив собі й гостеві, і коли вже випили, почав спокійніше:

— Духа нам потрібно, хлопче, Духа! Щоб спалив наш страх і нашу упокореність перед антихристом, щоб зілляв наші серця в одно єдине, щоб утвердив у ньому віру у Вищу Правду, в Добро, у Справедливість — у Бога і його поміч! Не користь, а безкорисна жертва повинна керувати нами, не матерія, а Дух, — тоді й гармати не страшні!..

Можна було «духа» розуміти інакше, ніж його розумів Кобзаренко, але не можна було не признати, що віра цієї простої людини була невичерпним джерелом оптимізму. І, як ніколи, Ігор тепер заздрив йому, як ніколи, відчував, що йому бракує саме того, що мав Кобзаренко. Тому він часто навмисне провокував Григорія Степановича говорити про Духа, бо ті розмови приносили йому величезну відраду і полегшу.

«Ех, — думав він, — коли б же у нас та всі такі! Осягнули б ми мету дуже скоро. Не важно те, що служить рушійною силою для великого задуму — важно осягнути мету. Але в майбутній державі для релігії не повинно бути місця, і Божі храми мусять заступити храми науки — інакше не може бути!»

Зачерпнувши отухи [36], Ігор бадьорішав, віднаходив віру у майбутнє, і життя починало йому видаватися веселішим. А разом з тим поверталося до нього бажання почувати себе молодим і щасливим. Він, правда, ніколи не тратив голови і розумів, що до кінця щасливим у повному розумінні того слова, в теперішніх обставинах бути неможливо. Але все ж не гнав від себе бажання зазнати хоч одробинки [37] щастя.

І тоді він особливо дошкульно відчував відчуженість Марусі. Найбільше ж дратувало його, що всі невинні стріли його більше товариського, ніж кавалерського залицяння відскакували від неї, вдаряючись об мур повного нерозуміння й цілковитої байдужости. Він не хотів роману — він хотів тільки трошечки теплоти, тієї звичайної дівочої милої теплоти, на яку мають право усі небридкі й недурні хлопці. Але Маруся йому й того жалувала. Чи ж справді він не заслуговує навіть на таку дрібничку, як трошки хай і лукавої усмішки, якогось по суті незначного, але ніби багатозначнішого слівця, жарту, ласкавішого погляду? Навіщо оцей дурний невидимий мур, що виріс між ними непомітно і стояв так непохитно, кидаючи неприродну тінь на їхні взаємини? Неприродну, бо досі всі такі «мури» будував Ігор, але ще не було випадку, щоб хтось пробував відгородитися від нього. Навпаки, брами найнеприступніших «фортець» для нього завжди стояли отвором, лиш він з них не користав. І аж тепер від нього замкнулася Маруся. Маруся!..

Якийсь маленький бісик мужеської амбіції муляв його й непокоїв, хоч напевне, коли б у дівчини пробудилася знову схильність, Ігор попав би у велике заклопотання, може навіть зненавидів би її, як раніше. Однак, це було б нормально, а те, що було тепер, було і ненормальне, і незвичне, і неправдоподібне.

Ігоря брала досада.

* * *

Якось то присмерком, коли почала здійматися завірюха, Ігор ішов до Кобзаренків і вже недалеко їхнього двору почув якісь веселі вигуки і побачив крізь сніжну заметіль борюкання двох тіней.

— Та пусти, навіжений! — лоскотливо сміялася Маруся. — Натрусив за комір!.. Бррр!.. Відчепись!..

— Не відчеплюсь! — відповідав задерикувато молодий чоловічий голос. — Умию тебе, замурзану, щоб личко було біленьке, як сніг! Отак, отак, отак!..

— Ільку!.. Та ну!.. Бо, ось, слово чести!..

— Що? Що?

— А ось що!..

— Ага, то ти так?! Чекай же!

Ігор зупинився, відчуваючи, як йому враз щось боляче й різко зашкребло під серцем, і вже не знав, чи йти далі, чи ні. А ті двоє продовжували борюкатися й реготати, не помічаючи свідка, бо вітер віяв від нього у їхню сторону.

Нарешті, перемогла таки Маруся, і хлопець кинувся навтікача. Промчав, наче баський кінь, повз Ігоря, не зауваживши його, а вслід за ним полетіла велика сніжка й глухо вліпилася в паркан.

— Боягу-у-уз! — дзвінко крикнула навздогін Маруся.

— Забія-я-ка! — відповіло з темені. — Ось, чекай, я мамі скажу!

Ігореві стало невимовно гірко: спробував би оце він так поступити з Марусею! Та не відважився б ніколи! А, коли б і відважився, то напевне Маруся самим лише своїм холодно-здивованим поглядом убила б у нього раз на все охоту до подібних жартів. А ось цьому якомусь дурному Ількові вона дозволяє торкатися до себе, умивати її снігом, борюкається з ним і ані не протестує, ані не обурюється — тільки сміється. Радісно сміється!..

Він був такий схвильований, що мусів трохи постояти, бо боявся сам за себе. Не ручив, що, коли б зараз побачив Марусю, то не зрадився б, не сказав би якоїсь дурниці. Тому, щоб заспокоїтись, кілька разів глибоко втягнув повітря в груди, лизнув трохи снігу і аж тоді наважився піти до хати.