Проти переконань - Мак Ольга

— Не кажи так, мені страшно! — зойкнула дівчина й знову закрила обличчя руками. — Не розумію, як ти можеш так говорити!.. А для мене, коли так подумаю, що в кінці нашого існування стоїть сліпе й німе НІЩО, — все тратить сенс, мені нічого не хочеться, мені... Мені страшно, Ігорю!..

На цей раз він рішучим кроком приступив до неї, відірвав її руки від обличчя й підвів голову за підборіддя.

— Ти — боягуз, Марусю! — сказав твердо, заглядаючи їй в очі холодним поглядом. — Чуєш? Нікчемний, малодушний боягуз! І подякуй своїй релігії, що вона тебе такою виховала!

— Ні, Ігорю, це не таке боягузтво, як ти думаєш, — зідхнула дівчина, визволяючи свої руки. — Тато каже, що людина без релігії — це найстрашніший звір, це — сліпець без костура, це — перекотиполе, яке не має мети й дороги, лиш котиться, куди його вітер жене. Я щойно протягом цього тижня, коли захиталася моя віра, починаю розуміти всю правду цих слів, і від того мені страшно.

Говорила тихо-тихо, без ніяких інтонацій, а навіть останні слова вимовила тим самим безбарвним, рівним голосом, лишень очі її, налиті скам’янілим болем, свідчили про драму, що зараз відбувалася в її душі. Березовський і сам відчував подув чогось страшного, понурого, що проймало болем до шпику костей і викликало у нього настрій, подібний уже до пережитого десять років тому.

— Розумію тебе, Марусю, — нервово заходив він по хаті, — Розумію добре. І ненавиджу за це всі релігії! Що вони собою представляють? Софістика, схоластика, догми, купа порожніх слів — нісенітниця! А люди вірять у це все, сліпнуть і дуріють. Мало того — деморалізуються. Кажеш, що людина без релігії — це сліпець без костура. Неправда! Релігія — це сама сліпота. Як не буде сліпоти — непотрібно буде й костура. Кажеш, що людина без релігії — найстрашніший звір? В цьому з тобою можу погодитися. Але хто в тому винен? Сама ж релігія! Це ж вона виховує своїх ісповідників методою медівника і батога; мов звірів у цирку, — і має у висліді справді звірів! Вчить робити добро, але не задля самого добра, а за стократну винагороду в царстві небесному. Остерігає перед злом, але не задля самої огиди до зла, а задля стократної кари в пеклі. Неодмінно все оплачується «стократно»! І до чого це приводить? До спекуляції, до глибокої деморалізації, прикритої зверхньо фальшивими чеснотами! Що ж дивного, що віруюча людина, стративши віру, себто, відчувши, що ретяз [22], який її попередньо стримував, перетлів і урвався, пускає на волю свої найдикіші інстинкти? Це ж природно і законно. Інакше й бути не може.

Маруся, прив’яла й посумніла, слухала його уважно, але з таким винуватим і сконфуженим виглядом, ніби ті всі обвинувачення стосувалися до неї..

— Нарешті, — продовжував Ігор, із вдоволенням відмічаючи вплив своїх слів, — по собі можеш зміркувати, до чого доводить релігія: щойно захиталася твоя віра — ти вже стратила охоту до всього, для тебе життя не має більше сенсу. Чому? Тому, що ти досі була зорієнтована на фальшиву мету — на вічність у царстві небесному. І так кожна людина: зрозумівши, що мета, до якої вона стремить — облудна, стає перекотиполем. Її опановує істеричний жах на саму думку, що життя кінчається разом зі смертю, бо ніякої душі нема, бо кожне живе сотворіння — це лишень згусток організованої матерії. Ах, ні! Такого простого природного факту, як перетворення матерії в інші форми вона не може ставити. Вона видумує душу, чистилище, пекло, рай і всякі такі інші нісенітниці, щоб лишень існувати безконечно! Плюгаве, себелюбне боягузтво! А що є смерть? Смерть — це глибокий сон без видив — і все. Воно, звичайно, живій людині прикро думати над небуттям, але треба дивитися правді в очі й не дурити себе. Треба усвідомити, що життя наше коротке, але це ще не звільняє нас від обов’язків, не виключає мети. Навпаки, людина, позбувшись усяких забобонів мусить бачити ціль ясніше й виразніше, і до неї прямувати, мусить зрозуміти, що все, що вона може зробити доброго, зробить саме за той короткий час, який має у свойому розпорядженні.

Перемагав. Чи своєю логікою й аргументами, чи чаром свого голосу й вигляду, — йому було байдуже. Не думав над тим. Але радів, що дівчина поволі оживляється і слухає його напружено, з причаєним віддихом, з блиском захоплення в темних очах.

— Я оце представив тобі вічність в цинічній формі, — продовжував далі, — але існує правдива вічність іншого характеру, гарна, шляхетна, велична. Ім’я їй — нація. Окремі люди приходять і відходять, але нарід, як цілість, лишається. І саме для нього, для народу, який знаходить продовження в дітях, внуках і правнуках, треба жити й працювати, треба боротися й жертвувати, треба своє сучасне посвячувати його майбутньому.

— Марусю! — звернувся до дівчини в глибокому і щирому пориві. — Марусю, ти ж тільки подумай, як це гарно і велично: жертвувать себе для нації! Яке щастя — змогти себе піднести понад себе й кинути під ноги своєму народові! Не за нагороду сторицею, не за шкурний розрахунок на вічне життя райське, а просто з любови, з великої, безкорисної любови!..

Переміг! Його слова потрясли дівчиною і викликали якусь докорінну зміну в її душі. Вона сиділа, боячись поворухнутися, розпромінена новим світлом, одушевлена, аж злякана, і нагадала Березовському героїню з фільму в той момент, коли їй по тяжкій і непевній операції очей, почали скидати перев’язку: вона раділа й боялася, хотіла вірити й не вірила, прозрівала й одночасно сліпла, дивлячись на світ, який досі пізнавала лишень з дотику. Пожирала його закоханим поглядом і знову було помітно у ній зростаюче бажання — кинутися йому на груди. Але вже не зі страху, а від щастя.

Щоб попередити цей рух, він спитав:

— Ти зрозуміла мене, Марусю?

— Я не лишень зрозуміла, Ігорю, — я мов би народилася вдруге на світ! — дзвенячи нотами буйної радости в голосі, відповіла вона й дивилася на нього п’яними очима. — Того, що ти сказав, я не чула ні від кого, хто виступав проти релігії. Які ж вони всі дурні, які вузьколобі, які худоб’ячі погляди мають — огида! І, знаєш, — признавалася далі, сама сміючись над собою, — я досі так і уявляла кожного безбожника: кашкет набакер, розстебнена сорочка-касоворотка, собача ніжка в зубах і курячий мозок в голові.

«Далой, далой манахоф

Далой, далой папоф!

Ми вилєзєм на неба

Разґонім всєх баґоф!»

Проспівала куплет «безбожницького гімну» умисним, ріжучим вуха фальцетом і розсміялася.

Березовський задивився на її миле личко, що сяяло красою («трохи цукерковою», — все ж відмітив собі), на темні очі, що бризкали щастям, заслухався в її голос, який раптом став звучним і глибоким, і відчув, що у нього заспівало серце.

— І я такий? — багатозначно усміхнувшись, перехилився він до Марусі.

— О, ти зовсім не такий! — в якійсь нестямі вигукнула вона.

Схвильований ще більше красномовним освідченням, яке било з її очей, перехилився ближче:

— А який?..

— Ти не такий... Ти... Я боюся безбожників!..

— Мене також?

Маруся нараз пополотніла, перелякана чи то своїми почуваннями, чи то близькістю його уст, зложених у багатозначну усмішку, й рвучко відкинулася на спинку стільця.

— Тебе?... — вилебеділа безпомічно.

І в цей самий момент в сінях страшно гуркнули двері, а різкий жіночий голос потряс цілим домом:

— Гей, а є хто в хаті, чи нема?!

Це було так несподівано, що й Ігор підскочив, а Маруся мало не зімліла.

— Варя... — пояснила тремтячим голосом.

— Гей, чи ви спите, чи вуха клоччям позатикали, чи справді нікого нема?! — гукнула вже в кухні голосиста гостя. — Христос Воскрес, Пулько!..

Тричі навхрест поцілувалася з Марусею, а тоді, повернувшись до Ігоря, простягнула йому руку й жартома наставила губи:

— Христос Воскрес!

— А ви бачили? — насмішливо спитав Ігор, вдаючи, що не помічає простягненої руки. Був лихий на несподівану перешкоду в закінченні розмови.