Проти переконань - Мак Ольга

Похапцем одягнувся, взув калоші і, стиснувши її безвладну руку, мерщій вискочив із гарячої, мов лазня, хати у мрячливу темінь свіжої ночі.

— Уф! — вирвалося у нього, і він ще ширше розкинув поли пальта, щоб скоріше охолонути.

— Ігорю, почекай! — впало зненацька з порога хати, коли він уже брався відчиняти хвіртку.

Стрілою перелетівши подвір’я дівчина опинилася біля нього:

— Ти маєш при собі той свій реферат? — спитала гарячим і дуже схвильованим голосом.

— Тобі навіщо? — здивувався Ігор.

— Не питай! — нетерпеливо крикнула вона. — Скажи, чи маєш?

— Ну, маю... — ще більше здивувався він.

— Дай мені!

— Та навіщо?

— Хочу прочитати.

— Це для тебе нецікаво... — не міг відмовити собі приємности, щоб не помститися за її недавню байдужість.

— Нецікаво?! — вибухнула дівчина з такою нетерпимістю, що він аж злякався. — У мене цілий світ пішов обертом! Я… Я просто не знаю... Дай реферат! — тупнула ногою злісно.

«Вона істеричка!» — зродилося в йото голові ствердження і холодним вужем зсунулося йому по плечах.

— Та з тобою, дівчино, що? — намагаючись опанувати свій переляк, спитав лагідно. — Чому в тебе світ пішов обертом?

Чи то від холодної вогкости, чи від хвилювання, дівчина тремтіла так, що у неї аж голос зривався.

— Бо я ніколи не думала, що ти... безбожник! — по ваганні й паузі випалила одчайдушно останнє слово, немов би воно було чимсь сороміцьким, або святотатським.

Ігоря нараз осінило.

— Ф’ю-ю-ю! — свиснув уражено. — Ось воно що! — А що ж ти думала?

Вона мовчала, тільки важко дихала.

— Чекай, — не міг він з дива вийти, — як це ти не могла сама додуматися до того, що я, матеріаліст, не можу вірити в Бога?

Знову — замість відповіді була мовчанка.

— Чудеса! — підсміхнувся вголос. — Але... Але ти, Марусю?! І тобі не соромно бути атавізмом релігійного фанатизму середньовіччя? Ну, знаєш, це просто неймовірно! Міг я все припускати, але ніколи не думав, що з тобою оправа стоїть так зле... Не дивуюся старим людям, вихованим змалечку в релігійних забобонах. Але щоб молода людина... Ні, просто неймовірно!..

Навіть крізь темінь бачив, як Маруся корчилася від його слів, ніби та жертва, прийнята до ганебного стовпця, і йому стало знову жаль її.

— Ну, гаразд, — припинив потік вияву свого здивування і докорів Ігор. — Мені було б слід пам’ятати, що баба Текля недаром з тобою жила шість років. Ось тут маєш мій реферат, прочитай його, подумай над ним, а пізніше поговоримо.

Втиснув дівчині в руку згорток конспекту, попрощався і скоренько відійшов.

Міряючи розмашистим кроком болотисту дорогу, весь час думав над цією чудною сценою і похитував головою. Дивно йому було все ж таки. Правду казав, що старі люди його не дивували. Ось, наприклад, Кобзаренко, або хоч би і його мати — колишня пансіоністка: її побожність була цілком природною річчю для Ігоря. Здавалося йому навіть, що, коли б мати одного разу перестала вірити, — вона стратила б якусь надзвичайно істотну рису цілої своєї вдачі і не могла би бути тим, чим вона є.

Та одна річ — мати, а зовсім друга — Маруся. Зрештою, мати — глибоко віруюча людина — ніколи не була фанатичкою. Вона, здається, підозрівала, що Ігор не вірить, але ніколи не робила сцен і ніколи не казала, що у неї світ іде обертом, як оце сказала Маруся. І таку спокійну віру Ігор ще міг зрозуміти. Але щоб у двадцятому столітті молода дівчина могла робити істерику на релігійному тлі — це видавалося йому чимсь хворобливим і протиприродним. «Неврастенія, неврастенія — повторював собі під носом. — Баба Текля і неврастенія...»

Відкриття не належало до приємних, і Березовський навіть спитав себе, чи добре зробив, що дав свій реферат? Коли вона так зреагувала на його відмову від розговіння, то від реферату може ще чого доброго розхоруватися зовсім.

Подумав-подумав і махнув рукою:

«Нічого їй не буде. Хай прочитає. Цікаво буде навіть довідатися, що вона на це все скаже».

* * *

Але, хоч йому було й цікаво, навмисне не приходив кілька днів, чекаючи, поки минуть свята. А, коли вже й прийшов, не зустрів звичайного радісного прийому. Григорій Степанович сердито нахмурив брови при його появі, а Маруся, боязко глипнувши в його бік, зараз же відвернулася.

— Здоров, здоров, безбожнику! — привітався Кобзаренко. — Замість того, щоб прийти на свята та й по-християнському з нами паски з’їсти, ти якусь погань у хату підкинув, мов би навмисне. От цього я, Ігорю Олександровичу, від вас уже ніяк не сподівався, ніяк! Почала було мені Маруся читати те, що ви там у тих своїх папірцях нагородили, а я видер їх у неї з рук і спалив. Гнівайтеся, чи ні. І, кажу вам наперед, що, коли ще щось таке принесете, то не дивитимусь довго, а — в огонь його — і квит!

Прикро вражений такою варварською розправою зі своїм «мітом», Ігор все ж постарався безтурботно усміхнутися:

— Невелика новина. Це вже з давніх-давен усі клерикали так роблять: ледь що не по-їхньому — зараз у вогонь! Палили не тільки папери, книжки й мистецькі твори, а й живих людей. Бачу, що і ви від них далеко не відбігли...

— Того я, голубе, не знаю, хто там і що там колись палив, і за них не відповідаю. Але за себе відповідаю і кажу ще раз: усяке безбожницьке блюзнірство, яке знайду у себе в хаті, палитиму — і квит!

— Навіть не читаючи?

— А навіщо його читати? Тільки розум каламутити і Бога гнівити. Мало нам тієї кари, яку маємо, то гнівімо Господа ще більше, щоб зовсім Своє лице від нас відвернув. У такому страшному житті, як наше, єдина тільки наша надія лишається — Бог! Ні, ти ще хочеш і це відібрати?

— Е-е, Григорію Степановичу, нещастя, коли людина не на власні руки, а на Бога надіється! До смерті в страхітті житиме і до смерті на Бога надіятиметься.

— А ти чув, як кажуть: «До Бога взивай, а рук прикладай»?

— Чув. Але, коли рук приложиться, то й до Бога взивати не треба — обійдеться.

— Верзете казна-що! — розсердився Кобзаренко. — Як Бог праці не поблагословить, то людина по лікті руки в роботі зітре, а користи не матиме. Не буває так?

— Буває, звичайно, але рідко. Зате людина, що тільки на Бога надіється, може лоба в молитві розбити без ніякісіньких вислідів — це завжди так є.

— Над цим сперечатися, голубе, — це все одно, що з пустого в порожнє переливати, бо ні ти, ні я статистики не списували, то й не можемо один другому на папері числа показати. Ти мені скажи таке: куди безбожники світ доведуть? До безодні?

— Скоріше побожні його доведуть до безодні. Подумайте самі: навіщо побожним людям про це коротке земське життя дбати, коли вони притьмом деруться на небо до життя вічного в раю?

Кобзаренко випростувався й урочисто підніс голос:

— Земське життя і є на те, щоб у ньому собі на вічність заслужити. Хочеш блаженства по смерті — роби добро перед смертю.

— Ет, казки!..

— Для кого казки, а для кого й ні! — і Кобзаренко, впершись обидвома руками об стіл, перехилився до Ігоря. — А от тепер ще скажіть таке: на яку це лиху годину невіруюча людина має мозолитися над поліпшенням земського життя? Не свого власного, а так, загального? Нагороди за свої вчинки від Бога не чекає, кари не боїться — і що їй? Однаково ж, думає собі, умре — і з неї лишень лопух виросте. Душі нема, є саме черево. Ну, значить, треба жити черевом, череву годити, черевом думати, черевом радіти. А до чого воно доводить — бачимо.

— Це ви думаєте про большевизм, а...

— Річ не в назві, голубе! — перебив Кобзаренко. — Називай його большевизмом, комунізмом, чи якою інакшою холерою — все одно! Як Бога відкинеш, в душу не віриш, а зі всього святого смієшся — то лізь у власне черево: там тобі й місце!

— Чекайте, Григорію Степановичу, — спробував ще обстоювати свої погляди Ігор, але Кобзаренко не хотів нічого слухати.

— З вами говорити — треба спочатку гороху наїстися, — сказав з властивою йому одвертістю, — а я часу не маю. То ж ви собі сидіть, вчіться, чи розважайтеся, а я піду.