Проти переконань - Мак Ольга

— Що ж я вам скажу?! — стратив терпеливість господар. — Кажуть, ґестапо їх забрало.

По тому жінки мусіли втікати з хати, бо Ігор чисто збожеволів: кидався, трощив і ламав усе, що попало під руки, вив диким звіром і гатив головою об стіни. Хоч і яка жахлива була думка про їхню загибель, але погодився б уже на те, щоб загинули підчас бомбардування, але не з рук ґестапо, не з рук ґестапо!!!

На поміч збіглися сусіди, силою повалили Ігоря на ліжко і тримали так довго, поки він, вичерпавшись до останніх меж, не затих, і лежав, облитий холодним потом, конвульсійно здригаючись. Потім хтось догадався повідомити військову владу, й по Березовського приїхало військове авто.

Проспавши кільканадцять годин у військовій лікарні після кінської дози якогось приголомшуючого нерви середника, Ігор прокинувся, очманілий і зламаний. Його фізично нудило, чи то по вчорашній ін’єкції, чи то від того, що світ для нього став нестерпно-обридливим. Він не мав більше ні дружини, ні дитини, ні дому, ні нікогісенького у світі. Був сам, як палець. Як той нещасний, зболілий палець, в якому вже вигнила кість, а дуплавина розривалася під натиском все прибуваючої матерії. Був лишень він і біль. Біль? Ха! Яке мізерне і безбарвне слово! «Біль»! Ха-ха! Ні, на стан Ігоревої душі ще жадна з мов людських не винайшла відповідного слова і не винайде. Ніколи!..

Коли виходив з лікарні, йому сказали:

— Зараз вам подадуть авто, товаришу старший лейтенант. Поїдете в НКВД. Там дістанете точні інформації про долю вашої дружини. Начальник уже знає вашу справу і прийме вас. Всього доброго! Служимо Радянському Союзові!..

Начальник, одначе був зайнятий, і Березовський мусів чекати в коридорі. Навіваюча жах установа тепер містилася в будинку колишнього банку, бо її давнішу резиденцію на самому початку війни населення погромило і спалило. А двері банку, хоч порівняно досить дебелі, все ж не були такими, як то належалося для НКВД, і недискретно [69] пропускали крізь себе всі голосніші звуки.

Ігореві до того всього було байдужісінько, і він навіть не здавав собі відчиту з того, де знаходиться. Приперся спиною до стіни напроти начальникового кабінету і стояв, перенісши всю вагу тіла на здорову ногу.

— Що ти тут смердиш (властиво, не «смердиш», а нецензурне слово)?! — кричав хтось за закритими дверима. — Він «не знає»!.. Син його з цілою родиною вставляє собі в . . . . . пір’я, чекаючи на попутний вітер, а він «не зна-а-є»! Скажи просто: з фашистами втік!

У відповідь тремтячий чоловічий голос лебедить щіось невиразне.

— Мамі своїй розкажи, або жінці, сволоч! — і далі звук тяжкого ляпасу. — Як син має двадцять вісім років, то вже тобі не сказав, куди їде?! Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці! Ви нічого не знаєте?! Ви ніколи нічого не знаєте?!. Але ми вас знаємо, гадів, сволоту петлюрівську!.. Знову вам запахло самостійною Україною?! — люто ревів голос. — А оце ти вже нюхав? Нюхав?!.. — і знову тяжкі удари. — Ну, тепер уже знаєш?!

Пауза. А потім той самий голос, що недавно лебедів щось невиразне, раптом сильний і одчайдушний:

— Знаю! Знаю, що діждалися ми «визволення»!.. То німці нас били, а тепер...

Шамотня й нові удари не дали скінчити.

Ігореві враз підломилася нога, на яку спирав тягар свого тіла, і він обсунувся по стіні на підлогу. Коли б не ця ослабленість, кинувся б до цих закритих дверей і... Хай би було, що хотіло! Але млість, що родилася десь під грудьми й наливала безвладністю все тіло, не дозволяла зробити найнезначнішого руху. Липкий піт вкрив тіло, і, здавалося, приклеїв міцно до тулуба руки й ноги.

Боже, щоб так цинічно, щоб так одверто, не криючись!... Раніше такі речі робилися по ночах у наглухо замкнених кабінетах, чи в підземеллях, а контроля строго пильнувала, щоб не було свідків. А тепер — війна. Тепер усе можна!..

За дверима щось тяжко вовтузилося, гримало, сичало і лаялося. З тих звуків врешті продерся голос допитуваного:

— Дістав здачу?!. Ось ще поправлю!.. Ах, ти ж зараза!.. Гик!., (видно удар).

Потім огидна московська лайка і ще раз удар, злива ударів!..

— Ну, морда петлюрівська, підіймеш іще руку?!

— Шкода об твою пику каляти!.. А син утік — і добре зробив, добре!

Ігор далі погано чув те, що робилося, лишень помітив двох конвоїрів, які зайшли до кабінету і потім вийшли, тягнучи когось за собою. А той хтось упирався і лаявся:

— Зас...ці!.. Послід собачий!.. Отут за дверима вмієте зі стариками воювати!.. А на фронті вас нема, тхорів смердячих!.. На фронті штани в руках носите від геройської с...ки!.. Плювать на вас хочу!.. Мені, старому, смерть не страшна!..

Ігоря тим часом хтось підводив з землі, садив у м’який фотель і подавав воду з коньяком.

— Крісла чому не подали?! — гримав побіч знайомий уже голос. — Не бачите, що лейтенант на милицях?!

Минула добра хвилина часу, поки він отямився і взяв себе у руки, щоб підвести голову. Побачив перед собою начальника. Ніколи не повірив би, що ця звірина може мати таке приємно усміхнене, навіть ніжне обличчя. Сказав би — симпатяга і добряча людина, коли б не чув того, що тут діялося хвилину тому.

Мимовільно відхилився з переляком узад, а начальник, не помітивши, чи не зрозумівши його руху, привітно й співчутливо усміхнувся:

— Краще вам уже? Трохи зарано виписалися з лазарету, товаришу лейтенант. Рани ще не загоїлися?..

Ігор мовчки підвівся.

— Сидіть, сидіть! — натиснув на його плечі начальник. — Які там можуть бути формальності!.. Навпаки, я мушу стати перед вами в такий важкий момент на струнко: прийшли з фронту, поранений, а тут — таке нещастя!.. О, я вповні вас розумію, товаришу лейтенант! Я вам дуже співчуваю!..

І ніякого сліду від недавньої сцени, найменшого зворушення, тільки кривава дряпинка на руці. Кат! Шубравець [70]! Потвора!

Ігоря душив у грудях звук його голосу й поличниками видавалися вирази співчуття. Коли б хоч трошки сили, хоч трошечки!.. Але сили не було — витекла вся, мов вода з продірявленого брезентового мішка, а холодний, липкий піт далі тримав приклеєними до тулуба руки й ноги. Сидів нерухомо, забившись якнайглибше у фотель, заплющив очі й ледве переводив віддих.

— Пийте! — подав склянку начальник.

Механічно взяв і випив щось міцне, що відразу запекло в шлунку, і відкинув склянку просто на підлогу. Сидів далі і прислухався, але не до начальникового голосу, а до діяння напою.

— ... Найкраще візьміть оце і прочитайте — опритомнив його начальник, подаючи йому в руки місцеву газету, обведену в одному місці червоним олівцем.

Ігор довго націлявся, але врешті скупчив увагу, піймав сенс статті і почав читати.

По трафаретному і довгому вступі стаття повідомляла про те, як населення міста, охоплене «священною ненавистю», боролося проти фашистського загарбника. Перелічувалися випадки спротиву, саботажів, убивств, а між ними згадувалося таке:

«Молода ще вчителька Марія Григорівна Кобзаренко, чоловік якої поляг смертю героїв у боротьбі з біло-фінами, активно включилася в боротьбу нашої партизанки. Тов. Кобзаренко переховувала у своїй хаті Федоренка, що був скинутий нашим командуванням в парашутом для наладнаний підпільної роботи. Ночами в хаті вчительки-патріотки сходилися віддані сини й доньки великого радянського народу, нараджувалися і одержували накази від полковника Федоренка. Але, на жаль, фашисти винюхали небезпечне для них гніздо, і вночі з 31-го грудня на 1-ше січня 1943-го року вчинили облаву. Облава не повелася, бо партизани зуміли поставити збройний опір і відбилися. Але вже другої ночі ґестапо напало великими силами, окружило хату і арештувало Марію Григорівну Кобзаренко, полковника Федоренка та інших. При тому німецькі звірі не пожалували й чотирьохрічної дочки Кобзаренко, забравши її з собою. Врятувалась лише одинока тітка т. Кобзаренко Уляна Копець».

Далі автор статті з пристрастю, в якій недвозначно пробивався садизм, дуже докладно переповідав усі види тортур, що їх застосовували супроти заарештованих, намагаючись видобути від них відомості про організацію: як ламали ребра, припікали вогнем, ґвалтували Марусю, розпинали на її очах Танічку...