Проти переконань - Мак Ольга

Є слова «біль», «страх», «жах», «святотатство», «підлість», «звиродніння», «брехня» і багато інших, з комбінацій яких можна укладати різні потрясаючі поняття про душевний стан людини. Але знову те, що відчував Ігор, не можна було висловити ніякими словами і ніякими комбінаціями. Він знав непомильно, що автор брехав. Але до якої ж міри повинна бути визута ця потвора з усього людського, навіть звірського, коли могла так фантазувати, знущаючись над пам’яттю померлих, роздягнувши їх донага і виставляючи на розгляд цілого світу!.. В яку пекельну прірву треба впасти морально, щоб могти злучити звиродніння, підлість, святотатство, брехню і жах водне, довівши їх до найвищого щита!..

Не дочитавши, Ігор випустив з рук часопис, але не зареаґував ніяк. Всяка реакція видавалася йому ж такою мізерною й жалюгідною, як і слова, що силувались би відтворити його почування. Подумав лишень, що все пережите досі, включно з вісткою про загибель Марусі й Танічки, не було таким страшним, як оця підхлібна і хвалебна стаття.

Коли вже опинився далеко поза межами НКВД, дійшли до його свідомості слова начальника на прощання:

— Ви, товаришу лейтенант, повинні гордитися вашою дружиною. Вона принесла найбільшу жертву батьківщині. І власне, завдяки геройству й поголовній жертвенності й відданості нашого народу, ми, як бачите, перемагаємо...

Вчив його, як школяра! «Поголовна жертвенність і відданість», а хвилину перед тим: «Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці!..»

Шкутильгав, шкутильгав, аж поки не дошкутильгав «додому» — на пустир, чи, скоріше, смітник, де колись стояла стара міщанська хата, що мружилася з-за двох кремезних груш своїми невеличкими віконцями на вулицю. Груш уже не було, не було й сліду по садку, — сама тільки купа глини, поросла посохлим уже наполовину бур’яном. Він вліз поміж той бур’ян, ліг обличчям до землі й так пролежав решту дня, вечір, ніч аж до самого ранку. А ранком його підняли й знову відвезли до лікарні.

Він не мав куди прихилитися, тож пробув у лікарні ще кілька тижнів. Але щодня виходив і йшов на пустир. Бачив, як жовкли і вмирали стебла бур’янів і йому було з тим легше. Спочатку шпортався в землі, шукаючи чогось, і коли знаходив черепок зі знайомої посудини, чи ганчірку з якоїсь пам’ятної Марусиної сукні — ховав у кишеню, а потім складав це все до наплічника. Чи був сповна розуму? Напевне ні, бо не відчував при тому нічого.

Аж колись, зовсім уже пізньої осени по зливному дощі, викопирсав з землі малесенького черевичка. Безтямно взяв його до рук, підніс ближче до очей — і тоді гострий, пекучий біль, мов лезо меча, прорізав його від тім’я до п’ят. Він ожив від цього болю, отрясся з омертвіння й заридав.

Світило пізнє, скупе сонце, марно намагаючись пробудити до життя почорнілу зелень, ліниво пробігав холодний вітер, безсилий висушити відвогчілу землю, і розлога пустка німо дивилася в небо мертвими очима...

Ігор вперше пригадав собі родину, де його повідомили про Марусю, і, заспокоївшись трохи, пішов туди з наміром довідатися щось більше. Але його зустріли дуже неохочо й неприязно, а господар виразно давав до зрозуміння, що не хоче ні про що говорити. Боявся, видно, і щось там дуже вдавав радого перемогами червоної армії.

— Вони думали (це про німців), що нас так голими руками возьмуть. Але наш руский солдат проворний — грудьми бере! Німак поки рано встане, поки кофію вип’є, поки морду виголить, — раніше воювати не почне. А наш руский — тільки очі продер — вже й на місці. Є кусок хліба — з кулака з'їсть, а нема — тугіше пояса стягне — і так добре. Коли б оце зради не було, то вже давно б «Ганса» у запічок загнали. А то все зрада. Правда ж, товариш лейтенант?

Ігор мовчав.

— А то знову, — тягнув далі господар, — баби їх гублять. Німак не думає про війну, тільки про «шнапс» і бабу. Ганяли за кожною запаскою, як гицлі. Я, он, свою невістку до себе забрав. Кажу: «Чоловік на фронті кров свою проливає, а ти ще схочеш, чого доброго, хвостом крутити. Гляди мені!..»

Ігореві стало млосно. Підвівся, мляво попрощався і пішов геть.

Рани його майже загоїлись, і він з дня-на-день очікував відрядження на фронт, а тим часом усе ходив на попелище.

І так його одного разу застав якийсь дідок. Стояв довгенько на стежці, де колись була вулиця й дивився мовчки на Ігоря, а потім гукнув:

— Ей, небоже, не шукай тут, бо нічого вже не знайдеш!..

— А вам до того діло? — неприязно буркнув у відповідь Ігор.

Дідок, зовсім не вразившись, помалу підходив до Березовського, спираючись на ціпок. Став ближче і знову дивився співчутливо, похитуючи головою.

— Чого вам треба? — вже зовсім роздратовано спитав Ігор, невдоволений присутністю небажаного свідка.

— А ти не сердься, — м’яко відповів дідок. — Я до тебе з добрим серцем прийшов. Здоров’я як? Краще вже? — і подав руку.

— Дякую, — зм’якнув і собі Березовський. — А ви ж хто будете?

— Я, сину, прозиваюся Семеном Печерицею. А хто я — сам не знаю тепер. Раніше ковалював, мав жінку й дітей четверо, та ще хатину. А сьогодні не маю нікого і нічого, як оце й ти... Може підемо до мене, га?..

— Де ж ви живете?

— А он, — вказав дід ціпком углиб пустиря. — Землянку викопав — і живу. Ходім!

Спираючись однією рукою на ціпок, а другою підтримуючи Ігоря під лікоть, старий Печериця повів його навпростець до своєї землянки. Ішов і що-кілька кроків зупинявся показуючи на всі боки:

— Отут була хата Іваненків, а там — Іващуків; а он там — Півнів... Ех, Господи, як то все змінилося!..

— А де ж люди з цих хат?

— Розсипалися, сину, хто куди: одних побито, другі знову інші кутки в місті познаходили, чи до родин у села повтікали, а багато таких, що вимандрували у світ-за очі.

— А ваша родина?

— Жінка від тифу померла оце два місяці тому, а діти вже не були при мені, то й не знаю.

— То ви самі?

— Та сам, сину, сам. Мені ще батько покійний усе казали: «Тримайся, Семене, землі, то не пропадеш. В землі — сила». От і тримаються. Мене зверху здмухнуло, так я — успід, під землю, — дід сумно усміхнувся і додав з легким сарказмом у голосі: — Хоч, чи буде стара печериця в землі, чи над землею, чи де там уже — користи мало...

Землянка була дбайливо й по-господарськи обладнана: була в ній кабичка, столик, лавка, подоба ліжка з подушками і навіть малесеньке віконечко високо під накриттям. Долівка втоптана і рівно вистругана, а стіни обмазані глиною і побілені.

Старий Печериця заходився частувати гостя печеним гарбузом, картоплею в мундурах і чаєм, звареним з вишневого та порічкового листя, а до чаю, замість солодкого, подав печеного цукрового буряка.

— Ви, діду, — вагаючись спитав Ігор, — і Кобзаренків знали?

Печериця зморщив уста й по надумі відповів:

— Як не знав? Знав. І старих знав, і Марусю, і тебе, а Уляна-небіжка у моїй хаті щось з три місяці ховалася після того, як ото Маруся з дитиною пропали...

Слова діда Печериці мов би відірвали прикипілий бандаж з присохлої рани, і вона відразу рванула болем і вибухнула кров’ю.

— Тітка Уляна ховалася у вас?! — підірвався з місця Ігор. — І що вона казала? Що там сталося? Оповідайте!..

Старий знову зморщив посохлі уста:

— Е, синку, з того, що вона казала, мудрим не був би ніхто. Брехати покійниця не вміла, а правду казати боялася, і таке плела, що й купи не трималося.

— Але все ж таки?!

Печериця довго й допитливо дивився на гостя, а потім почав:

— Я тобі, голубе, розкажу по-своєму... Бо, бач, тітка Уляна в одне повторяла, що прийшли німці й забрали Марусю, дитину та ще двох чоловіків з їхньої хати, акурат під Новий Рік. І вже, як німці тікали, то Уляна вибралася назад до своєї хати, а на прощання сказала нам зі старою, що оповість усе по-правді пізніше. А я її, поки німці були, сам з хати не пускав. Боявся, що баба здуру почне чужим людям верзти кат-батька зна що і біди наробить...

— А було так: вертаюся ото я під Новий Рік вночі з дошками, що то їх у колишніх військових конюшнях крав на паливо, аж гульк — скрадається якась жінка попід паркани і плаче, плаче, аж до землі припадає. Я покинув в’язанку — і до неї, а то Уляна. Злякалася мене так, що мало не вмерла зі страху, а тоді, вже як пізнала, якось дивно, немов би з книжки читала, чи «Отче Наш», говорила, висипала: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні. А я втікла з хати, щоб сховатися, бо й мене можуть забрати». Ну, я вже тоді дошки покинув, бабу за рукав — і до хати. В хаті випитую, що і як, а вона все те саме: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні»... І труситься, аж їй, бідній, зуби дзвонять. Бачу я, що толку не доб’юся, та й в’язанки мені шкода було: де ж пак! чотири верстви на плечах нести, та й перед порогом покинути? — і вийшов з хати. У мене, знаєте, ще такий кожух був, що то я його покійниці сказав білим рядном поверх обшити: ото як в такому білому вночі йдеш по снігу на крадіж дров — менше помітно... Ну, вийшов я, та й хильцем-хильцем до Кобзаренкової хати. Тихо, і двері замкнені. Я поза хату — нема нікого. Хотів уже вертатися по свою в’язанку, аж тут щось суне вулицею. Я припав за ріг і дивлюся. Щось мені ніби по знаку чоловік. Придивляюся — так і є: а то той такий цибатий, учитель, чи що, що ото на похоронах старого Грицька був, та й потім уже частенько до Марусі забігав.