Проти переконань - Мак Ольга

Постояв під хвірткою, розглянувшись сюди й туди, підійшов навшпиньках до хати й знов розглянувся туди й сюди, тоді тихенько щось на порозі положив і навшпиньках назад вернувся. Ну, диво та й годі!

Почекав я, почекав, а тоді висунувся й собі з-поза хати, підповз до порога і дивлюся — щось чорніє. Взяв у руки, а то — два пістолі. І що воно за знак? — думаю собі. Хотів уже покинути й вертатися по свою в’язанку, аж знову щось рипить вулицею. Я — за хату і виглядаю, йде вже двоє, і також ніби з острахом, на всі сторони розглядаючись. У довгих шинелях — німці. Душа мені в п’яти втекла, а я не рухаюся і дихнути боюся.

Підійшли до двору, щось пошепотіли, і один лишився біля хвіртки, а другий пішов до хати, та так оглядається, та так ступає тихенько... Підійшов до порога, зігнувся і з радости аж крикнув. Підняв пістолі заклацав, а тоді як не зачне класти по-своєму, та все «гуґель, ґугель, ґугель». То по-їхньому, може знаєте, так на кулі кажуть: «ґуґель». Догадався я, що пістолі є, а куль нема. Але що з того, коли й далі дурний.

Похапали німаки пістолі — і в ноги, а я, вичекавши трохи, — й собі. Ледве в’язанку знайшов, закинув на плечі — та й бігом до хати.

Убіг, а стара моя, хай там з Богом спочиває, й напалась на мене, лає, лає, аж плаче. А Уляна тільки очима за мною водить, сама біла-біла, і все устами ворушить, а голосу не відведе.

— Ви нічого не бачили? — спитала аж перегодя.

— Ні, — кажу. — Або що?

— А де ж ви були?

— В’язанки шукав, — брешу. — Ледве знайшов.

Не хотів нічого казати, бо не мав віри до бабських слизьких язиків, але як побачив, що вона, сердега, місця собі не може знайти, та все зідхає, та все до вікна припадає, — не витримав і розказав.

Зраділа небога, аж перехрестилася.

— Слава ж тобі, Господи! — каже. — Бо потерпіли б люди невинні...

І ото полягали ми вже спати, та й не спали до ранку. А ранком я своїй старій наказав, щоб нічого Уляни не питала й нікому не казала, що вона у нас. А сам, мов би й нічого, пішов собі на вулицю. Думав, що щось дізнаюся. Та поміж людьми тихо, видно, ніхто нічого не відає. Та й я нікому нічого.

Аж третього дня хтось там за чимсь пішов до Марусі, побачив, що хата замкнена, а дорогу вже снігом занесло, та й наробив шелесту. Донесли до поліції, приїхала поліція, двері вивалила, у хаті все поперевертала і почала сусідів тягати. Ніхто нічого толком не знав, тільки ж були такі, які бачили, що в Марусі якийсь чоловік укривався. Вдень його не видно, а вночі з хати виходив... Такий бач, цікавий народ, що й за потребою людина не може неспостережно піти. А вже про того цибатого, то всі знали. Кинулася поліція за ним — і того, кажуть, не було.

Щось кілька днів отак воно колотилося, а потім і втихло. Хату жандармерія для війська забрала, і там усе якісь ночівники були.

Та ото, як прийшли хату запечатувати, я й собі не витримав: умішався поміж гурт і стою, дивлюся та й слухаю. А ота сама молодиця, що то ви до них у перший день потрапили, й питає одного там такого мордатого, де, мовляв, господарі поділися? А той мордатий, видно, австріяк, бо якось так говорив, що його можна було второпати, відповідає:

— Нікс господарі. Вшиткі — руссіше партізан. Млоди фрау — партізан, стари баба — партізан, кіндер — партізан. Жандармерія німецкі познал — партізан утікал. Жандармерія поймаль — вшицкі пострілял: млода фрау постріляй, стари баба пострілял, кіндер пострілял — вшицкі пострілял, Хата — немецкі, Украіне — немецкі — вшиткі люді — немецкі.

Послухав я, послухав — і далі дурний. Бо якже «стари баба пострілял», коли «стари баба» у мене в хаті? Але нічого.

Та Уляна сама потрошки все й зрадила. Раз якесь слово скаже ненароком, другий раз, а я все слухаю і докупи збираю. І додумався, бач, до такого:

За Марусею один жандарм німецький оком закидав. Десь побачив її й ото вподобав. Воно й не дивота, бо ж молодичка була, як мальована. Ну й став той жандарм до неї чіплятися: то білизну приносив, щоб йому випрала, то так у хату влізе, то на вулиці зачепить. А Маруся й не дивиться в його бік.

Ну, а оце вночі проти Нового Року той жандарм ще з одним службу мали: по вулицях ходили, хто без перепустки був — затримували, і до хат заглядали, чи де чого нема. І вже, чи то справді так було, чи вони собі таку причину видумали, — тільки ж і до Кобзаренків зайшли, мовляв, вікна добре не позатулювані й світло видно. Як на біду, в хаті стіл застелений був і кілька тарілок на ньому стояло. Жандарми, як побачили це, — і зараз давай по хаті шукати за гістьми. Отой цибатий не дуже й ховався, бо документи у порядку мав, але той другий десь за дверима причаївся, і його знайшли. Чи питали його про документи, чи ні, того вже толком не знаю, але, як виходило з того, що Уляна-небіжчиця говорила, отой жандарм, що до Марусі залицявся, почав чіплятися: мовляв, таку сувору з себе вдаєш, а по двох любовників одразу приймаєш.

Ось по доти, Уляна, не дуже то криючись, гладко зраджувалася, мов би їй хто наказав так говорити. А далі то вже зачиналося: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене — ні»...

Я слухаю й думаю: «Коли б же брали дитину, то й тебе б узяли. Ти ж таки більше від дитини знаєш». Але, як не хоче людина говорити, то навіщо її за язик тягнути? І знову ж: в такий час ліпше тому, хто менше знає. І не питав би я нічого, коли б Уляна ні-ні, а щось і бовкне, задумавшись. Тоді похопиться і почне своєї: «Прийшли німці, Марусю взяли....»

«Як же, — думаю, — ті німці Марусю взяли, коли ти все лякаєшся, що в того "довгого" сила, як у ведмедя? І чому ти згадуєш, що жандарми були з пістолями, а ті двоє — ніякої зброї не мали? І звідки ж ті пістолі у цибатого знайшлися? І навіщо то він їх потім на поріг без куль поклав? І як ті жандарми знали, що пістолі на порозі лежатимуть? І чого ж то так у вікно виглядала? І чого ж то ти зраділа, що невинні люди не потерплять?»

Ну, скажи-но, сину сам: що б ти подумав, на моєму місці бувши?..

В Ігоря голова йшла обертом, а в грудях несамовитий жаль, обнявшись тісно з такою ж несамовитою радістю, гасали в божевільному вихрі такий же божевільний танець. З гарячковою поспішністю він ділив здобуті відомості на «за» і «проти», сам гублячись у хаосі, що з того поставав.

— Ну, а далі? Далі?! — кричав задихаючись і вхопив Печерицю за плечі.

— Та що ж далі? — зідхнув дід. — Далі втихло, й Уляна втихла. Чомусь не питала ніякої поради, що його робити, щоб Марусю й дитину від німців визволити? Тільки водне питала по кілька разів на день, чи чого нового не чути. Як скажу, що не чути, перехреститься нищечком, мов би їй легше ставало. І так жила у нас в комірчині до пори, поки німці почали тікати. Тобто, одні тікали, а другі приходили, людей усіх ловили і окопи копати, отут зараз таки з нашого боку, змушували. Тоді вже не було страшно й Уляні на світ показатися: ніхто б на неї німцям не доніс, бо вже видно стало, до чого йде. Ну, а як фронт уже зблизився, нас усіх повиганяли. Ми зі старою пішли аж за двадцять верств у Нечипорівку, а Уляна не схотіла. Як вона, сердега, сховалася — Бог її знає. Та вже німці всіх горнули мітлою і гнали поперед себе, як отару овець. Ми вже старі, та й то ледве схоронилися. А вона таки в хаті й сховалася. Видно, суджено було їй там вмерти, — не могли людські сили тому перешкодити...

— Гаразд, — безжально тер чоло Березовський, — гаразд... Можна вгадати, що німці тоді нікого не забрали, що, навпаки, тих двоє наших їх обеззброїли і змусили їх до згоди за повернення зброї відійти кудись, щоб дати можливість втекти. Жандарми не мали іншого виходу — повинні були згодитись, бо їм же за втрату зброї грозила кара. Це зрозуміло... Ну, але далі?.. Виходить, що їх таки упіймали?

— Того я, сину, не можу сказати; бо не знаю.

— Але ж я читав у газеті! — нетерпеливо крикнув Ігор. — Правда, воно там трохи інакше було написано, але написано ясно, що і Маруся, і дитина, і той якийсь Федоренко загинули!..

Печериця нахмурився і невдоволено жував губами.