Проти переконань - Мак Ольга

Березовський спочатку не мав наміру вбивати і цього другого, але оце «сваєво брата» і погроза перерішили його настанову. Він рванувся за крісло і дав другий стріл. Потім, не оглядаючись, вискочив з кімнати. Збіг у низ, хвилинку затримався над зігнутою постаттю в поплямленому білому халаті, яка почала вже холодіти, і вирвався на вулицю.

Здається, що всі потрясіння, яких повинен був би зазнати Березовський протягом останнього місяця, але яких він зовсім не відчував, десь копичилися в нього і оце разом вийшли на поверхню. Руки у нього танцювали, ноги підгиналися, зуби дзвеніли, а у вухах все ще звучали напереміну то жалісне «ох, Ґоот!», то «сваєво брата», і перед очима виринала скорчена білоголова постать у поплямленому кров’ю халаті.

Ледве знайшов свою кватиру, а в ній співмешканця — полковника Рибака. Березовський дражнив його «суцільним непорозумінням», але Рибак з невияснених причин уважав Березовського своїм великим другом, очевидно саме тому, що й справді був «непорозумінням». Як зовнішньо, так і внутрішньо, Рибак дійсно складався з недоречностей і невідповідальностей. Його сухорляве, продовгасте обличчя зовсім не відповідало ніжній рожевій лисині, порослій ріденьким золотистим пушком; ще менше до лисини пасував рот, повний білих металевих зубів; за меланхолійно-лагідним виразом його блакитних очей скривалася брутальність і цинізм, а ніжна й глибока приязнь до покинутої родини йшла таки зовсім урозтіч з бурхливими любовними пригодами, що їх Рибак умів знаходити при найбільш невідповідних обставинах.

Коли Березовський зайшов у кімнату, Рибак лежав на ліжку, тримав у лівій руці алюмінієву їдунку [71], а вказівним пальцем правої виписував у повітрі якісь знаки і щось мугикав.

— «Де-е, ти бро-о-одиш, моя до-о-ле?..» — затягнув він на повний голос, побачивши Березовського, і, не підводячись, простягнув йому їдунку: — Пий, майоре, бо мені самому скучно! Чекаю тебе, чекаю... Пий!..

Березовський забрав у нього посудину і поставив на столі.

— Слухай, Рибак, — сказав нервово, сідаючи на стілець, — так далі не можна! Треба щось робити.

Рибак глянув на нього здивовано і враз зареготав з глибини черева:.

— Хо!.. О-хо-хо!.. Йому ще мало!.. З мене вже досить роботи! Тепер нічорта не роблю — баста! Тепер я п’ю. І ти пий!

Березовського справді потягнуло до горілки. Він сьорбнув з їдунки, стрясся, крекнув і, ще більше збуджений алкоголем, почав оповідати про випадок:

— Бандитизм! Командування злочинно прикриває очі і вдає, що нічого не помічає. А мене вже нудить від пролитої крови!.. Ну, хай була війна — так. Але тепер це ж криміналізм!.. Такого старого чоловіка, лікаря... Як можна?!

— Хо!.. О-хо-хо!.. — вдруге виригнув з глибини черева Рибак. — От найшов, чим голову морочити! І що тобі до того? Одним німаком більше, одним менше — яка різниця? Ти ліпше пий!

Рибак мав ще одну цікаву особливість, що з першого погляду ніколи не можна було пізнати, коли він п’яний. А зараз він був п’яний, як темна ніч, і, хоч відповідав ніби розумно, можна було голову дати, що не розуміє нічого.

Ігор втратив охоту говорити далі й сидів мовчки, нервово луплячи кулаком по власному коліні.

Рибак насторожено затих, а потім, ледве підвівши отяжілу голову, вирячився на Ігоря осовілими очима.

— Та ти, майоре, що, га? — спитав здивовано. — Філософія? Злочин? А що таке злочин, я тебе питаю? Злочин — це коли мене вбивають. Коли я вбиваю — це добродійство. Плюнь, майоре, і пий! «Ін віно верітас», — сказав Блок [72]. «Бии-истри, как во-о-олни, дні нашєй жізні-і!..» — затягнув приємним баском і поліз до Ігоря цілуватися.

— Майор... Друг Ігор... Ігорюшка, — лепетав. — Плюнь! Я тебе прошу, плюнь! Ну, плюнь же, будь мені другом!.. Я за тебе — от! — груди проти гармати наставлю, коли хочеш, — тільки плюнь! І на німців плюнь, й на французів плюнь, і на американців плюнь, і на свого «ваньку» плюнь! Отак — тьфу! — і він плюнув на власне підборіддя. — Німці, чи французи, американці, чи росіяни, — яка різниця? Все одно всі помремо. Бо що таке життя? Життя — це ф-ф-у! — і ваших нема! Розумієш? Отак: ф-ф-у! — і вже тебе нема! Політика, війна, родіна — все єрунда! К чорту!..

Ледве дотягнувся до їдунки, тремтячою рукою підніс її до уст і почав жадібно гольгати. Випивши добру порцію, простягнув начиння до Ігоря:

— Пий, майоре, поки п’ється, і живи, поки живеться! Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти — баста! «Жі-і-ізнь на радость нам дана»! — вереснув дико і звалився з ліжка. — А сьогодні баль! — пригадав, лежачи на підлозі. — Дівчат обіцяли свіженьких пригнати... Треба ж не зівати, поки законна жінка не бачить... А дома — баста! Ніззя!.. Хі-хі-хі, о-хо-хо!..

Ігор дивився на нього з обридженням і з жахом констатував:

«А він же, по суті, думає так, як і я! Він лишень послідовніший зараз і одвертіший саме тому, що п’яний, що "ін віно верітас"... Так, так: що таке злочин? Яка різниця, німець, чи француз, американець, чи "свой брат Ванька" — все лишень комбінація мертвих атомів. Космос, вічність і... людина. Що таке життя? Життя — це ф-ф-у! — і нема! Все єрунда! "Жізнь на радость нам дана".. А що таке "радость"? Де її шукати?..»

Щоб залити думки, Березовський приложився до їдунки, але в ній уже майже нічого не було. Кинув її під стіл і вийшов з дому. Пригадав собі, що сьогодні справді баль, а він був давно не стрижений, і пішов до фризерні [73].

Віддавшись у руки спритного Ізі, що мав честь виключно обслуговувати високих старшин, відкинувся на спинку, заплющив очі і думав, думав...

— Готово, товариш майор! — відрапортував Ізя, обмітаючи його щіткою.

Березовський ліниво відкрив очі й зустрівся зі своїм відображенням в люстрі. Він уже давно не заглядав до люстра — ніколи було — і тепер, побачивши себе, злякався. На нього дивився незнайомий чоловік, сильно постарілий, помітно посивілий, з потемнілим обличчям, на якому обабіч уст залягли глибокі, жорстокі зморшки. Але найстрашніші були його очі. Вони запалися вглиб і прибрали такого несамовитого виразу, ніби крізь них дивилася бездонна порожнеча.

Не довіряючи першому враженню, Березовський подався вперед, щоб поглянути на себе зблизька, і ще раз переконався, що це не була омана: очі його зяяли могильною порожнечею.

Він відсахнувся від люстра, за звичкою кинув фризерові кілька цигарок і мерщій вийшов на двір. Власна відбитка заступила собою сьогоднішній випадок у дімочку на передмісті, стала у нього перед очима і він ішов за нею, ніби хотів дігнати, притримати і ще раз подивитися зблизька. А вона не давалася, дражнила і все лишалася на тій самій віддалі.

Так він загнався до центральної частини міста, що лежало все в румовищах. Сік дрібний дощ, і з чорних куп цегли, блях та тинку виразніше розходився запах спаленини. Руїни і пустеля...

Березовський тоскно розглянувся довкола, і зрозумів, що для нього цілий світ — це руїни і пустеля. Руїна там, де колись стояла стара міщанська хата, захована за двома кремезними грушами, руїна тут, руїна в душі — скрізь руїна і скрізь пустеля. Вона оточувала його ззовні, вона була у нього внутрі, вона визирала з його очей. Нагромаджена маса мертвої матерії, а серед неї він — загублений атом, життя якого «ф-ф-у! — і нема».

«Жізнь на радость нам дана»...

Що таке «жізнь» і що таке «радость»? Ха!..

Тієї ночі він впився на балю до непритомности. Пізніше колеги покпили собі з нього, питаючись, чи він вирішив загадку космосу, атомів, вічности і значення людського життя, з якими чіплявся до всіх. Але сам він не пам’ятав нічого, крім того, що, коли опинився на кватирі, розбив на скалки велике люстро, яке стояло в передпокої. Це він пам’ятав дуже виразно. Пам’ятав і той шал, що його викликала в нього відбитка чужого чоловіка, з очей якого визирала порожнеча світу. Він зненавидів його, як найбільшого ворога, і тому розтрощив люстро.