Проти переконань - Мак Ольга

А в дійсності зовсім так не було. Березовський з першого погляду розкусив, що представляє собою Струк, і не помилився.

— Ти ж що дурака валяєш?! — гримнув він з перших слів, коли Струк з’явився до нього, мельдуючи [75] своє прибуття на «посаду».

Струк ледве-ледве скосив у бік майора свої лукаві очі зробив майже непомітний рух круглими плечима і мотнув головою, мовляв: а ти не знаєш, чому?

— Служу радянському союзу... — скінчив пояснення вголос.

— І мені також будеш так служити? — спитав Березовський, пронизуючи його проникливими очима.

— Буду старатися, товаришу майор! — відповів Левко трохи інакшим голосом, і в очах його блиснуло щось ніби приязнь.

— А чому ти так відповідаєш, як солдат царської армії? — приступив близько майор і заглянув йому в очі.

— Так точно, як солдат царської армії: служу радянському союзу! — на цей раз не окриваючи ні злоби, ні іронії, відпалив Струк.

— Знаєш, що? — прийшов до висновку Березовський. — Ти — справжній Швейк. Чув про такого?

— Так точно, товаришу майор, справжній Швейк: служу радянському союзу!

Березовський був вдоволений.

— Ну, як так, то бути тобі віднині Швейком...

— Єсть, товаришу майор, бути Швейком! — козирнув Левко й усміхнувся.

Він був вимріяним ординарцем: пунктуальним, відданим, дискретним і розсудливим, а на додаток і добрим шофером. Родини не мав ніякої («Не маю ні батька, ні матері — служу радянському союзу!» — сказав) і прив’язався до свого зверхника щиро. Був йому слугою й опікуном одночасно та не раз своїми хитрощами вибавляв Березовського з халепи. Вивчив добре вдачу «скаженого майора» і, коли майор приходив додому напідпитку, передбачливо ховав кудись усі люстра від великого до малого.

Зі свого боку Березовський також полюбив Швейка, звик до нього, і часто, замість іти до клубу, «репіжив», як казав Левко, зі своїм ординарцем у підкидного дурня геть аж за північ. Швейк, як Швейк, шахрував, де лишень можна було і не можна, бив козирних королів і дам звичайними шістками, відкидав непомітно непотрібні карти, постійно набирав з колоди більше, ніж йому належалося, і Березовський, ясна річ, майже кожного разу програвав. Тому гра, як правило, бувала весела, напружена і навіть азартна.

— Ти куди сімку пхаєш, Швейку?! — кричав майор. — Де ж ту є сімка?..

— А-а, нема? — найдурнішим виглядом дивувався Швейк. — То я помилився, товаришу майор...

Забирав сімку і підпихав дев’ятку, а Березовський бив дев’ятку, або забирав усі карти, не зауваживши, що й дев’ятка була «незаконна».

Інколи у руках Швейка з’являлися відбиті вже карти, інколи при остаточній розгрі у Березовського лишалася одна, і тоді починалися суперечки, чи «дурень» законний, чи ні.

— Ти жулік, Швейк! — робив страшні очі Березовський.

— Служу радянському союзу! — виструнчився ординарець. — А ви, товаришу, з жуліками в карти не сідайте...

— Ось намну тобі вуха — то знатимеш!..

— Це не по закону, товариш майор. Треба до рапорту.

— Буде тобі рапорт!.. Я тобі сам зроблю рапорт...

— Спершу піймайте, товаришу майор...

Гра йшла весело й безтурботно доти, доки Березовського не прошивала страшна думка:

«До чого ти дійшов, Ігорю, коли оця дурна забава є найбільшою приємністю у твоєму житті?»...

Тоді він кидав карти, одягався і виходив до клубу. Швейк слідкував за ним сумними, все розуміючими очима, і виструнчившись, завмирав. А, коли Березовський повертався пізно вночі назад, не заставав у хаті ні одного люстра...

* * *

Був початок березня 1957-го року.

У вікно кабінету майора Березовського щедро сипалося весняне сонце, за вікном капало з дахів і парували підсихаючі пішоходи. Сам Березовський сидів у кріслі й ліниво переглядав свіжі часописи, що прибули недавно літаком. І десь на середній сторінці він наткнувся на відкритий лист якоїсь «поворот ниці» Кособеєвої, повний диких нісенітниць про «зусилля американських імперіалістів», скеровані на «насильне затримання» за кордоном політичної еміграції. Звичайно, були там і «поплентачі» [76], і «запроданці», що тим «американським імперіалістам» служили й допомагали.

Березовський читав уже десятки таких листів, і вони його лишень дратували. Скривався з несмаком, збираючись відложити часопис, але нараз у нього перед очима мелькнуло щось дуже знайоме. Він знову розпростав сторінку і прочитав таке:

«Так, наприклад, — писала Кособеєва, — у таборі N запеклу боротьбу проти повороту на Родіну ведуть різні буржуазні націоналісти і вороги народу, що запродалися американським фашистам».

Далі йшов перелік незнайомих прізвищ, а між. ними: «До найактивніших належить також Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна. Це й не дивно, бо ж у таборі всім відомо, що чоловік Марії Лукіянчук перейшов з Німеччини назад на Україну, де на доручення американських паліїв війни вів підривну роботу разом з бандами так званої УПА. Його піймано зі зброєю в руках і належно "винагороджено" по заслугах. Але жінка і донька цього братовбивника і палія живуть далі за пазухою імперіалістів і на їхні гроші ведуть антирадянську пропаганду: Марія Лукіянчук «посвятилася» ніби то харитативній [77] роботі серед залишенців (так як би ті залишенці не мали права на опіку зі сторони свого уряду і своєї батьківщини), а Тетяна Лукіянчук за прикладом своєї матері розвиває активну пропаганду серед молоді, обплутаної націоналістичним дурманом фашистської організації СУМ [78]»...

Мов підміноване вибуховою речовиною страшної сили, серце Ігоря раптом рвануло кудись угору, а він, щоб не полетіти за ним, судорожно вчепився руками й очима за часопис.

Як, як?!

«Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна»...

Ні, це неможливо!..

Як, як?!.

«Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна»... Ще раз!..

Ні, це не помилка і не випадковий збіг імен і прізвищ, цього не може бути!.. Але що ж тоді?.. Тоді... Тоді просто: Маруся одружилася зі своїм колишнім завпедом!

Березовський застиг і відчув, що лице його твердне, як гіпсова маска, йому тепер стало все ясним: і те охолодження Марусі, й замішання, яке у неї викликало ім’я Лукіянчука, і письмові та усні вирази самого завпеда: «... і де-якими іншими причинами, про які писати вважаю недоцільним...», «Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною...» Так, так: біла смужка шалика, сміливо закреслені темні брови над живими сірими очима, маленька тверда рука з підстриженими в трикутники нігтями і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів зуби, через які виразно проціджуються терпкі слова. Цілком придатний герой для роману!.. І нарешті таємничий Федоренко, що переховується в хаті, а потім тікає разом з НЕЮ і з дитиною. Ясно: це міг бути лишень він і ніхто інший. А у висліді: «Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна»...

Втрата, що спричинила Ігореві криваву рану душі, почала з роками забуватися і рана виривалася панцирам нечулого струпу. Аж ось втрата знайшлася, але лишень для того, щоб бути втраченою знову в інший спосіб. Тільки для того, щоб здерти панцир нечулости з задавненої рани, ще глибше роз’ятрити її й обсипати пекучим приском заздрости.

Уявивши собі Марусю в обіймах іншого, Березовський ошалів зовсім. Зірвавшись з місця, він почав трощити і ламати все, що бачив і що міг. Вилітали і розсипалися двері та шухляди, сипалося скло, розліталися папери, а стільці стрибали в повітрі, гупали в стіни й оббивали тинк.

Зачувши лускіт тотального погрому, на коридор висипали старшини, але ніхто не важився увійти в кабінет «скаженого майора», за виїмком одного відданого Швейка, та й той мало не дістав кулі в лоб. Ніхто також не підступив до Березовського з питанням про причину чергового вибуху, коли він, блідий, аж чорний, вискочив з дверей і кулею полетів до свого автомобіля.