Проти переконань - Мак Ольга

— У мене батько, ціла родина там... — махнув рукою на захід сонця. — Повтікали... Я загубився підчас бомбардування поїзду... Малим був і дурним... Загнався Бог-зна куди і загубився... Візьміть мене з собою, товаришу майор!..

— Та ти з глузду з’їхав?! — спробував збрехати Березовський. — Куди «з собою»?!

Швейк голосно зідхнув і з видом крайнього розчарування простягнув руку по перепустку.

— Лиши, Швейку! — раптом роздумався Березовський, забираючи перепустку, і пройшовся по кімнаті.

Потім йому стало смішно.

— Ти ошуканець, Швейку! — зареготав, ударяючи ординарця по плечі.

— Служу радянському союзові! — негайно відгукнувся повеселілий Швейк і зробив дурнуваті очі.

— Звідки ж ти взяв оце? — сунув йому під ніс перепустку Березовський.

— Так що, товариш майор, — витягнувся на струнко Швейк, — я завжди люблю в колоду заглянути. Як візьметься ненароком щось зайве, то потім можна і викинути...

— Вкрав, значить?

— Позичив, товаришу майор! — поправив Швейк. — Коли не потрібно віднесу і покладу назад — комар носа не підточить...

Швейк був попросту геніальним! Він усе обдумав наперед і все приготував. Знав, що Березовському лишається два вибори: або тікати через зелений кордон, або просити офіційно перепустки. Обидва вибори були ризиковані, особливо останній, бо ж це могло навести на підозріння. Крім того, по денервований майор міг себе зрадити. Що ж до самого Швейка, то він уже кілька місяців підготовляв свою втечу, але не тікав, жалуючи Березовського. Звідки він знав, що й Березовський хотів утекти — так і не вдалося вивідати. Відповідав одно:

— Служу радянському союзу!.. — і робив дурнуваті очі.

Час втечі також вибрав Левко найкращий: раннім ранком перед зміною варти.

— Вони там, товаришу майор, будуть сонні, як сови. А у нас діло спішне — щоб, значить, до обіду вернутися... — і він моргнув.

Березовський виповнив перепустку власною рукою, а раннім ранком вони обидва разом з автом без ніякісеньких пригод переїхали кордон.

* * *

Лихоманка нетерплячки розтягала хвилини у дні, дні в місяці, а тижні в безконечність. Левко безугаву тарабанив про те, як він, вийшовши з-під слідства, поїде за океан до рідні, а Березовський, припавши до ґрат, дивився на. вільний світ і думав про Танічку. Коли ж Левко спав, або був на переслуханні, ставив перед собою її портрети і дивився на них невідривно, намагаючись уявити собі свою дитину, якою вона є тепер. Він уже в найменших подробицях бачив майбутню зустріч з нею, знав напам’ять слова, якими вияснить їй усе і перемовить на свій бік. Він будував детальні плани на майбутнє, і йому так живо, так реально увижалася маленька ферма, закинута серед мальованих гір і долин, з рікою поблизу, з лісом за рікою, з ясним дімочком в центрі цього раю. А в дімочку буде їх лишень двоє: він і Танічка. Здорова праця протягом цілого дня під сонцем на свіжому повітрі, а зоряними вечорами — тихі розмови на обплетеному виноградом ґанку. О, він має що оповідати своїй дитині!..

Так мало хотів: тиші, спокою і Танічки. Але це заразом було й дуже багато, так багато, що він не знав, чи витримає. Може навіть відкинути тишу й спокій, а на їхнє місце поставити важку, виснажуючу працю? Так навіть буде ліпше, бо він же буде зобов’язаний забезпечити безтурботне життя своїй дитині. І він зробить це! Він дасть їй те, чого вона досі не мала. Винагородить їй всі важкі роки дитинства, небезпеки війни і втечі, голодні дні й животіння в скитальських таборах. Він сплатить весь батьківський борг з надвишкою. Раніше не міг того зробити, але тепер він буде дерти землю зубами й пазурями, щоб лишень його дитині нічого не бракувало...

Танічка!..

Була така малесенька й біленька, з очками синього кришталю й одиноким зубочком у ротику. Як вона, бідненька, плакала, коли він відходив!..

Згадуючи цю сцену, Ігор також починав плакати. Нерви не витримували, він їх пускав на волю, і тоді теплі сльози бігли йому по щоках.

Танічка, Танічка!.. Символ непорочної чистоти, його несплямлена святість, його молитва, його всесвіт!..

Березовський громадив думку на думку, питання на питання і, штучно зосереджуючи всю свою увагу на Танічці, намагався нею заслонитися від того, що було рівно ж важним — від Марусі. А Маруся тим часом стояла невідступно побіч Тані й приковувала до себе частину його почувань. Хоч він і переконував себе, що Маруся (в думках він весь час поправлявся, називаючи її Марією) більше не існує для нього, що він погорджує нею, але не міг не признати в глибині душі, що лишень з трудом тлумить у собі ненависть, і бажання помсти. Дарма, що називалася Марією, але існувала, а погорді не залишається багато місця там, де є ненависть і бажання помсти. І, досить було на мент пустити віжки уяві, як вона малювала не менш спокусливі від ферми картини розплати за зневажене кохання.

Він сам себе соромився в таких випадках: адже він не міщанин, він завжди був ворогом насильної любови, він уважав її річчю глибоко-аморальною, він сам колись поставив Марусі... ні, Марії, умову — признатися, якщо любов мине. Запевняв, що ніколи не прийме кохання з милосердя, передбачав навіть, що може так статися, себто, був приготованим до того. Але ніколи не міг уявити, що САМЕ ТАК воно станеться. Здавалося, що, коли б сталося якось інакше, — все було б в порядку. Теоретично уявляв собі, що можна було б навіть цілком по-приятельському розійтися, як личить культурним і вирозумілим людям. Так, все було б в порядку, коли б Маруся не була Марусею, коли б, власне, не той Лукіянчук, і коли б Ігор не любив її так вірно впродовж довгих років. Її образ, присмоктавшись ненаситною п’явкою до його серця, випив з нього всю кров і лишив саму суху, порожню шабатуру, якій вже ніщо не в силі було повернути життя.

Так, так, він може тепер не любити Марії, він може погорджувати нею, чи ненавидіти її, але він завжди відчуватиме спустошення, яке вона вчинила в його душі. І вона завжди стоятиме перед його очима, хоч і небажана, і стало кидатиме тінь на частину його думок і його почувань — його життя.

І вона стояла. Стояла тоді, коли мріяв про своє життя на фермі з Танічкою, стояла підчас переслухань, стояла навіть тоді, коли кидався з кулаками на своїх бувших колег по військовій частині та на комісії, які приїжджали умовляти його до повороту «на родіну».

Але скінчилося, йому признали право азилю [79], видали документи, і він, вийшовши на волю, відразу зустрівся з Левком, який вийшов раніше, але не відходив цілими днями від брами поліційної станиці.

Колишній майор і ординарець зустрілася. Левко мав незабаром виїхати до Канади, де були його батьки, а в Березовського була своя дорога.

* * *

В сухе й вітряне маєве пополудні колишній майор наближався до брами табору N...

Не йшов, а мчав у хмарах білої куряви, що її збивав на дорозі вітер і змішував з чадом його думок. Був схвильований ще більше, ніж тоді, коли в супроводі Федорки переступав поріг селянської хати, і тоді, коли шкутильгав на милицях до знайомого передмістя.

Ні місцевість, ні сам табір, що знаходився в колишніх касарнях [80] далеко за містечком, не відповідали Ігоревим попереднім уявленням, і це його чомусь розчаровувало, навіть пригнічувало. Рівно ж і слова, які собі обдумав наперед, в цих умовинах видавалися чудними і недоречними. І віддаль, яка скорочувалася з кожним кроком між ним і табором, тепер показувалася недостатньою для того, щоб придумати щось нове, і приготовитися до моменту, чи не найважливішого і не найбільше потрясаючого в цілому його житті: адже за кілька хвилин він стане, мов воскреслий з мертвих, перед своєю, можна сказати, небаченою і тому ще більше любленою дитиною і тією жінкою, яку колись звав своєю!..

Але він ішов назустріч з цим моментом рівним кроком, і напевне ніхто чужий, дивлячись на нього збоку, не помітив би нічого особливого, крім звичайного чоловіка, який кудись спішив.